Ракета прилетіла на подвір'я, вбила собаку і зруйнувала будинок. Такі історії про життя в прифронтовому Гуляйполі Запорізької області в пункті "Незламності" можна почути щодня.
Це єдине місце для півтори тисячі тих, хто залишився на лінії вогню. Покинули свої домівки близько 11 000 осіб.
У місті, яке щодня розстрілюють російські фашисти, з початку повномасштабної війни немає ні електрики, ні води, ні опалення.
Жити під бомбардуваннями залишаються відчайдушні оптимісти - люди похилого віку. Для них пункт "Незламності" став єдиною точкою цивілізації. Завдяки генераторам тут є електрика. Тож пенсіонери велосипедами чи пішки добираються сюди, щоб зарядити телефони. На щастя, у місті працює зв'язок. І це єдина нитка спілкування з рідними.
У пункті "Незламності", організованому керівництвом громади, можна випрати речі, прийняти душ, навіть свій кінозал є. Тут пенсіонери частенько бачать себе в репортажах журналістів. Багато хто навіть просить показати їх у мережі Інтернет чи по телевізору, сподіваючись, що рідні в Житомирі, Львові, Тернополі, Запоріжжі побачать їх живими й неушкодженими.
У підвальному приміщенні є свої: пральня, душ і навіть перукарня.
А в безкоштовному "АТБ" - так місцеві жителі прозвали свій міні-маркет під землею, гуляйпільцям видають гуманітарну допомогу.
- Найбільше люди, звісно, просять м'яса та корм для тварин. Солодощі в нас є. Колектив дружний. Нам не страшно всім разом, - каже продавчиня Ольга.
Людмилі Василівні Вовк 63. Перед війною жінка втратила чоловіка. Виїжджати з рідної домівки не наважується. До пункту "Незламності" приходить, щоб зарядити телефон і пауербанк.
- Пообіцяли нам завезти брикети. Газ купуємо, воду завозять технічну. Гуманітарну допомогу дають. Ось, хліб привезли. У підвал під час бомбардування не лізу. Там точно смерть застане.
Перед війною чоловік мій упав і помер. Тепер я одна. Хто мене де чекає? А тут я вдома - на своїй землі. Страшно, звісно. Хто б що не говорив. Страшно. Але ми чекаємо наших гуляйпільців додому. Вони всі повернуться, ми відбудуємо місто і будемо тут жити, - каже Людмила Василівна.
Іван Мафтійович Ничік родом із Тернопільщини. Йому 75. Залишився з дружиною в Гуляйполі, хоча рідні кликали до себе.
- Приходимо сюди - тут панелька є, заряджаємо телефони. Тепло. Головне, щоб війни не було. А то по нервах б'є. Уже вік. Ми з дружиною живемо. Я сам із західної України і мене запрошували до Львова, але дружина не хоче. Як кажуть, куди нитка, туди й голка. Сам я не поїду. Один двоповерховий будинок дітей розбомбили. Собаку Лайку вбили. У двір нашого будинку теж прилетіло.
Я пішов гуманітарку в центрі отримувати. А дружина вдома була. Усі вікна вилетіли, собаку вбили. Молимося Богу, щоб перемога була і за солдатів, і за всіх молюся, - розповідає пенсіонер.
Антоніні 57 років. Донька евакуювалася в Німеччину. Звала із собою маму. Але жінка не хоче закордон. Каже навіть, якщо так станеться, що її дім розбомблять, виїде в Запоріжжя. Хоче залишитися в Україні.
- Життя дорожче, але бомжувати не хочеться. А до обстрілів уже звикла. Чую по звуку виліт і намагаюся в льох залізти. А так буває над будинком летить ракета.
Мабуть, ми звикли вже. Вода дощова в мене, газ балонний. Телефони заряджаємо тут. Якось зжилися з цією ситуацією. Тільки молю Бога, щоб скоріше все це закінчилося, щоб, всіх цих уродів вибили, всі повернулися і почалося життя.
Бабусі Любі 76. Рідна сестра давно кличе до Житомира. Але пенсіонерка впирається. Боїться покинути дім:
- Я терплю і Богу молюся, біблію читаю. Ракета прилетіла на подвір'я - всі вікна розбила і дах. Минулого року гараж, кухню розбило. Добре, що мене вдома не було - я до сусідів пішла. Якби ще одна хвилина мене б уже вбило. Але Бог мене врятував. І вже не раз мене рятує. Сподіваємося, що дочекаємося перемоги!