Оріхів - одне з найбільш багатостраждальних міст Запорізької області. Тут немає електрики, газу, опалення і щодня на житлові будинки летять кориговані авіабомби - КАБи.
Проте в Оріхові, який отримав статус міста-Героя, жевріє життя. Близько 800 осіб тих самих "міцних горішків" намагаються вижити всупереч усім старанням рашистів стерти населений пункт з лиця землі.
Під час зустрічі з журналістами кожен житель намагався виговоритися і розповісти свою пережиту трагедію, яка стоїть перед очима. Заводський мікрорайон, де отримували свого часу квартири працівники заводу «Орсільмаш», перетворився на руїни.
Багатоповерховий будинок, у якому до повномасштабної війни жила Тетяна, ворог розбомбив під час авіаударів. Будинок її 92-річної матері теж зруйнований. Удвох жінки живуть у времянці:
- Для мене найстрашніші дні, коли привозять хлопців і перевантажують у швидкі допомоги. А вони без рук і ніг плачуть і кричать. Для мене це найстрашніше. Я не можу перенести того, що гинуть діти.
- Одну жінку просто вбило біля нашого двору. А другого чоловіка поранило. Спасибі військовим, що вони його відвезли на Запоріжжя. Він довго лежав у комі в реанімації. Але вижив.
Шістдесятирічний Олег Чурилов згадує, як покійна бабуся Валя щотижня проводжала його з дружиною, стоячи біля воріт. Її тіло снарядом розірвало на шматки.
- Бабусю розірвало на шматки. Вона сусідка нашої доньки. Ми коли їздили за хлібом, вона завжди нас зустрічала на воротах, питала, як справи. А востаннє проїжджали повз і побачили, що в її хаті вікна та двері на відчинені. Пішли шукати бабу Валю. Знайшли її за будинком. Повідомили в МНС. Вони приїхали і зібрали її в пакет".
Більша частина оріхівців проживає в приватному секторі. Там легше вижити - взимку можна протопити піч. І тільки 2 людини залишилися в заводському мікрорайоні в розбитих ворогом будинках. Там немає ні газу, ні води, ні електрики.
Виживають орехівці завдяки тому, що їм двічі на місяць привозять гуманітарку, а рятувальники двічі на тиждень доставляють хліб. У більшості жебрацькі пенсії близько 3000 гривень, у декого після банкрутства містоутворюючого заводу "Орсельмаш", навіть немає страхового стажу. Тому немає і пенсії. Не мають оріхівці і статусу ВПО. Через журналістів вони просять достукатися до влади. Багато хто не має коштів, щоб купити газовий балон та отримати медичну допомогу. Лікарні, до речі, в Оріхові теж більше немає. Люди навперебій виливають душу:
- Нам би електрику провести.
- Газу в нас немає і заправляти нема за що, бо гроші нам тут не дають. А балон 30 літрів заправити газом - 1100 грн. коштує. Я вже мовчу за зуби. У мене болить зуб. Щоб вилікувати потрібно 1000 грн. А де їх узяти. Я терплю вже півроку.
- Торік як бомбили страшно. І купа болячок вилізла на нервах. А лікувати нема за що. Хоч би якусь копійку давали. Мені 60 років пенсії не дають, бо стажу не вистачає. Торік дали 25 тисяч на зимовий період. А цього року ні. Обіцяли пелети дати. Мені щитовидку вирізали і треба хоч раз на рік аналізи здавати. Вони ж платні. А де ж гроші брати. Хотілося б щоб і за нас пам'ятали. Ми ж не вимагаємо надприродного. Хоч зуб вилікувати і газовий балон заправити.
У центрі Оріхова, де в мирний час вирувало життя, зруйновано всі будівлі. Не пощадив ворог навіть церкву.
Ледь жевріє життя на місцевому ринку, де вас із посмішкою та жартами зустрінуть "старожили" Люба та Ліля. Вони, як і в мирний час, щодня розкладають товар на прилавки та чекають на рідкісних покупців. Жінки зізнаються, що втомилися бояться вибухів. У кожної була своя причина залишитися в розбитому місті:
- У мене 18 котів, а в мене лежачий хворий був. І в мене мама померла, ось, у серпні не дожила.
Нам уже нічого не страшно. Щодня приходимо на роботу. Був період, коли перестали кацапи стріляти. Я навіть спати не могла, бо не стріляють. Ми вже звикли до розкладу. Вони били о 16.00 і о 22.00. А тут не стріляють. Довелося знайти в інтернеті "стріляку" і так змогла заснути. А тепер вмикаю коників і нехай летять ці бомби, куди хочуть. Мені вже все одно.
Під звуки канонади ворожої армії роздають посилки і пенсії Тетяна і Наталя.
- І конверти з грошима приходять, як пенсію видаємо, і посилки. Думали виїхати, але нікуди. Та й собаки, коти куди їх подіти. Тут і речі домашні. Їх же нікуди вивезти. Усе за одне чіпляється. І пенсію розводжу. Страшно. Буває, над головою пролітає. А я їду. Сподіваємося на краще. Авось пронесе. Тут, напевно, кожен так живе.
У всіх оріхівців, з якими нам вдалося поспілкуватися, є своя заповітна мрія - обійняти своїх рідних, з якими їх розлучила війна.
- У мене 9 числа народився онук, а я його не можу побачити. Тому що він не тут. А внучці у квітні 2 роки буде. А я її навіть на руках ще не тримала, бо я не можу їх побачити. Вони живуть у країні-агресорі. А це моя найбільша мрія побачити онуків.
- Моя мрія побачити доньку. Вона живе в росії вже 12 років, як заміж вийшла. Вона все одно пише мені: "Мамо, я мрію, щоб наша сім'я возз'єдналася. Щоб ми сиділи разом за столом. Спасибі Богу і ЗСУ, що нас тут оберігають".