У трудовій книжці 66-річної Марії Комар із Бородянки на Київщині вказане одне-єдине місце роботи – місцева газета „Вперед”. Сюди 42 роки тому вона прийшла кореспонденткою після університету, у 1996-ому очолила видання.
Заслужена журналістка України Марія Миколаївна не уявляє себе без роботи. „Це вже спосіб життя, його невід’ємна частина, – зізнається вона в розмові з прес-службою Національної спілки журналістів України. – Журналістика взяла в полон”.
Тепер редакція газети „Вперед” зруйнована. Маленьке містечко Бородянка було окуповано росіянами дуже швидко. Вже 27 лютого вони зайшли сюди – і почали нищити все, тероризувати мирних людей. Буквально за пару днів до цього „Вперед” святкувала поважне 90-ліття. Це єдина газета в регіоні, яка з 1932 року друкувалася постійно і безперервно, припиняючи вихід хіба у Другу світову. Із кінця лютого видання знову на паузі – вже через іншу війну…
Події початку повномасштабного вторгнення росії в Україну і окупацію рашистами рідного містечка Марія Миколаївна пам’ятає з точністю до дня тижня, наче вела внутрішній щоденник:
„1 березня увечері прилетів літак і розбомбив наш будинок”
– Війна розпочалася 24 лютого. 25-ого ми ще могли пересуватися, я ще була в редакції – цього дня нашій газеті було 90 років. Так нам цей святковий номер із Чернівців з друку не прийшов, уже були проблеми з доставкою. 26 лютого росіяни зайшли в село поблизу, а 27-ого вони вже почали йти центром Бородянки: безперервною колоною, понад 200 танків сунули більше 3,5 годин.
Місцева тероборона почала їх з-за під”їздів будинків стріляти, окупанти давали відповідь. Наступного дня почали нищити об’єкти, зникло світло, вода. А у вівторок, 1 березня увечері прилетів реактивний літак і розбомбив наш будинок, моєї квартири не стало.
За два дні до цього мені зателефонували і сказали, що горить редакція. Я не могла до неї добратися. Подзвонила ДСНСникам, вони відповіли, що вогонь загасили, але ніхто не знав, в якому стані приміщення.
Танки ішли тиждень, розповзлися по всіх закутках. Потім вони окупували Бородянку і нікуди нікому не можна було вийти.
Вижили ми завдяки тому, що наприкінці лютого, з початком перших обстрілів, перейшли до старенької хати, яку купили кілька років тому під дачу. Зразу дуже боялися, ховалися в погребі, а тоді вже звикли, що росіяни їздять, стріляють, там летить „Град”, там – снаряд. Знаєте, до всього пристосовуєшся. Світла й газу не було, вода – в криниці на вулиці. На вулиці поставили цеглинки, шукали дрівцята, готували їжу з того, що було. Якось вижили…
„Редакції як такої немає”
– 31 березня вони з Бородянки пішли. Просто втекли, їх наші погнали. 2 квітня я пішла до редакції, хоч і залякували, що можуть бути бомби. Дах згорів повністю, вигоріла одна кімната, суміжна з колишньою друкарнею. Решта кімнат вціліло, але на одній стороні повилітали вікна.
У редакції вся комп’ютерна техніка знищена. Все, що можна було, вони побили, поламали, поруйнували. Що їм сподобалося, те вкрали – починаючи від крісла і закінчуючи віником. Ноутбук, фотоапарат, апарат для виміру тиску, забрали навіть аптечку, чайник… І головне – напакостили в двох кабінетах. Я так зрозуміла, це їхній стиль. Вирвані двері, хоча їх можна було просто відчинити. Розкурочені системні блоки і принтер. Редакції як такої немає і справи наші невтішні. До війни нас працювало п’ятеро – крім мене, ще одна журналістка, бухгалтер, верстальщик, рекламниця. Всі пережили окупацію і зараз тут, у Бородянці, лише рекламниця виїхала до родичів з дитиною на Черкащину.
До 24 лютого 2022 року газета „Вперед” друкувалася раз на тиждень, хоча й мала кращі часи і 3 випуски щотижня.
Источник: https://nsju.org