Для 21-річної Анастасії з Мелітополя війна розпочалася о 5 ранку 24 лютого. Мама розбудила її і брата, сказавши, що війська рф б'ють по аеродрому.
Настя відразу ж почала моніторити новини, подумавши, що мати могла щось не так зрозуміти і помилитися.
— Ми якось спокійно пораділи з того, що 23-го мама вирішила зробити відносно велику закупівлю. Каже, щось відчувала. Цілий день набирали воду, купили свічок, сірників, батарейок, зібрали трохи речей, хоч і не розуміли навіщо — тоді навіть не думали, що бігтимемо кудись, — розповідає дівчина сайту “Новини здорової людини”.
Коли рашистські танки вже стояли на в'їзді до міста, вся родина разом із собакою попрямувала до бабусі. Наступного дня в Мелітополі йшли вуличні бої, було чути вибухи, тому сім'ї довелося ховатися. Тепер вони поверталися додому не більше ніж на годину — тільки щось прибрати, посіяти, посадити, щоб бачили, що будинок не пустує.
Дівчина жила в окупованому військами рф місті місяць. У перші дні повномасштабного вторгнення був повний інформаційний вакуум, окупанти глушили зв'язок, вимикали світло та воду, а магазини пограбували місцеві жителі.
За словами Насті, російські загарбники поводилися відносно спокійно: їздили на машинах із "зетками", патрулювали місто та спостерігали за людьми. У рупори просили городян не виходити на мітинги заради їхньої ж безпеки. Але, незважаючи на заборони рашистів, сотні, а потім і тисячі місцевих жителів виходили на мирні акції протесту, щоб вкотре заявити, що Мелітополь – це Україна.
– Але люди все одно виходили, а дії окупантів з кожним разом ставали агресивнішими: стріляли, потім почали викрадати людей. Декого просто вивозили за 30-40 км від міста і залишали без нічого, щоб пішки йшли назад, — ділиться Настя.
Дівчина одразу не хотіла евакуюватися, бо все ще перебувала у шоковому стані та не розуміла того, як це може відбуватися у 21 столітті. Її тітка-волонтер багато спілкувалася з військовими, тому перші думки про виїзд з'явилися, коли почали говорити про "другий Маріуполь".
– 120 кілометрів – за 10 годин, на які раніше йшло півтори години максимум. І це нам ще пощастило: через велику кількість машин і людей не було обшуків, хоча вони і бухтіли щось на кшталт: “Чого ви їдете, все ж таки добре, ми ось самі з ДНР, ви тут ще чудово живете”, але все одно швидше пропускали, – згадує городянка.
Під час евакуації родина зіткнулася із провокаціями. Так, кілька людей на блокпосту говорили українською мовою, але мелітопольці не наважилися відповідати тим самим. Військові рф перевіряли чоловіків на наявність татуювань, а брата Анастасії, сміючись, запрошували до себе в армію.
Наразі мешканка Мелітополя перераховує гроші до фондів, а згодом збирається влаштуватися до волонтерського штабу. Дівчина вірить, що війна незабаром закінчиться, бо дуже хоче додому. Анастасія зізнається, що своє майбутнє бачить лише в Україні.
– Життя за кордоном як ніколи показало, наскільки я люблю свій дім і наскільки він для мене ідеальний у порівнянні з Європою. Тому я залишу її лише для подорожей та відпочинку, а моїм будинком нічого, окрім України, вже не стане, – підсумувала дівчина.
А тим часом на "дорозі життя" з Мелітополя у Запоріжжі під обстрілом застрягли сотні машин.