Валерія Пелих сама родом із Мелітополя. Коли дівчинці було три роки сім'я переїхала до Донецька, звідки її батько, але у 2014 році вона повернулася до рідного міста. У такому молодому віці дівчині довелося двічі пережити страх російської окупації.
У розмові з журналістом РІА-Мелітополь Валерія зізнається, що вона має всі підстави ненавидіти рф – країну, яка захопила два її рідні міста і двічі вкрала дім. Але всі пережиті випробування лише загартували дівчину, тепер вона – яскравий приклад патріотизму та стійкості українського народу.
Кінець мирного життя на Донбасі
В окупації Валерія прожила півроку. Спочатку сім'я не планувала виїжджати, бо в Донецьку вони мали все, що треба для щасливого життя: своє житло, бізнес, навчання. Але жити в місті, над яким росія встановила контроль, з кожним днем ставало все нестерпніше.
– О четвертій годині ранку я прокинулася від залпів устаовки "Град", яка стояла за моїм п'ятиповерховим будинком, – згадує початок війни Валерія. – Ставилися "Гради" ДНР за нашими житловими будинками, били у бік підконтрольної Україні Волновахи, накривали найближчі села. А о десятій ранку у пропагандистських ЗМІ з'являлися новини про те, що Україна знову обстріляла Донецьк. Але за фактом жодного обстрілу не було. Півроку ми просиділи без води, якої немає на Донеччині вже дев'ятий рік. "Руський мир" все-таки.
Передбачаючи, що наступне питання буде про "Донбас, який бомбили вісім років", дівчина сама торкається улюбленої теми кремлівських пропагандистів.
– За ці шість місяців не було жодного прильоту з боку України. Тільки коли ми виїхали, буквально через декілька днів наш район отримав удар у відповідь. Ніхто не постраждав. Півроку з нашого боку загарбники обстрілювали мирне населення, але щойно прилетіли дві відповіді – одразу почалася паніка, мовляв, нас обстрілюють, – розповідає Валерія.
За словами дівчини, завдяки кремлівській пропаганді значна частина населення Донбасу все ж таки чекала "руський мир", тому росії не було складно зібрати армію з місцевих жителів, які незабаром утворили загони ДНР, а рф просто постачала зброю, техніку.
– У мене досить багато друзів та знайомих, які пішли щось там від когось там захищати. Вони себе вважали героями, – каже Валерія. — Але не може такого бути, що я дивлюся у вікно — бачу одне, а мій сусід дивиться на те саме і бачить інше. Ні, просто у людини така позиція і для неї це норма.
Згадуючи окупацію Донецька, дівчина розповідає, що там події відбувалися не дуже стрімко. Російський зв'язок з'явився лише за рік. У комендатури та подібні місця забирали лише впливових людей, проводили в їхніх будинках обшуки, а от викрадень звичайних мешканців, за словами Валерії, тоді не було.
Переїзд до Мелітополя
Кинути все нажите тяжкою працею і залишити рідне місто врешті вирішив голова сім'ї. За два дні вони зібрали все найцінніше і найнеобхідніше, замкнули квартиру і поїхали. З того часу ні Валерія, ні її мати жодного разу не поверталися до Донецька. Її батько перший рік ще періодично їздив до рідного міста, але невдовзі теж перестав.
– Там залишилися родичі, але дехто з них поїхав до Криму. З цими людьми я не спілкуюсь, бо в них з першого дня була проросійська позиція. Для мене це було табу, – розповідає дівчина.
Перебратися сім'я вирішила до Мелітополя – місця, де Валерія жила до трьох років, рідне місто її мами. Також переїхали сюди і через те, що татові запропонували роботу.
У Мелітополі дівчині довелося буквально розпочинати життя спочатку. У Донецьку Лера лише вступила на спеціальність землевпорядника, але оскільки в Мелітополі продовжити навчання за таким профілем можливості не було, вона пішла до гімназії №10, де закінчила 10-й клас, після чого вступила до місцевого медичного коледжу. Після закінчення навчального закладу Валерія якийсь час попрацювала у реанімації, але незабаром пішла з медицини на три роки. У цей час працювала у сфері торгівлі, а також персональним тренером.
Початок повномасштабної війни та ще одна окупація
Незважаючи на пережиту в підлітковому віці окупацію, Валерія до кінця не хотіла вірити в те, що росія розпочне повномасштабне вторгнення.
— 24 лютого я взагалі не розуміла, що відбувається. У мене був шок, я трохи поплакала, а потім зрозуміла, що доведеться знову боротися, тільки вже жорсткіше, — згадує дівчина.
А боротьба Валерії тоді полягала у проукраїнських мітингах. Почалося все 1 березня, коли у соцмережах з'явилася інформація про збір біля будівлі СБУ. Була злива і прийшло не так багато людей, але перший мітинг, без перебільшення, увійшов до історії — відео, на якому мелітополець лягає під колеса рашистської техніки, одразу стало вірусним.
– Окупанти були перелякані. Вони не очікували, що люди будуть настільки безстрашні, що жінки голими руками зупинятимуть БТРи, КАМАЗи, кидатимуться на них. Те, що чоловік ліг під колеса військової техніки, це не була постанова. Це все були живі емоції людей, – згадує дівчина.
Приблизно за годину після початку мітингу мелітопольці вирішили перекрити проїзд трьом ворожим КАМАЗам. Машини почали їздити по колу і невдовзі врізалися одна в одну. Після цього озвірілі окупанти почали стріляти за огорожею СБУ, щоб розігнати людей.
44951" data-width="100%">Наступного дня вже набагато більше людей вийшли на вулиці міста, щоб на весь голос сказати військовим рф, що їм тут не раді. Під час мирного мітингу окупанти відкрили вогонь – одного його учасника було поранено в ногу.
45119" data-width="100%">Після завершення акції одна із місцевих активісток запропонувала призначити когось на роль організаторів мітингів. Виявили бажання взяти на себе таку відповідальність близько десяти осіб. Але незабаром їхня кількість скоротилася до п'яти, однією з яких і була Валерія. Патріотично налаштована молодь малювала плакати, продумувала маршрути, формувала колони.
Мабуть, найбільш незабутньою і для учасників мітингів, і для окупантів була Масляна – тоді мелітопольці палили опудало путіна. А також день, коли організатори зверталися до загарбників, називаючи їм реальну кількість жертв та руйнувань у різних регіонах внаслідок російської збройної агресії.
– Складнощів в організації не було. Страхів також абсолютно не було ні в кого. На заборони окупантів мелітопольцям було байдуже, бо вони вдома. Ми пишалися кожним, хто приходив. Люди мали можливість показати свою позицію, любов до батьківщини, – каже Валерія.
Не лякало організаторів навіть те, що інформація про них була у завезених до міста ФСБшників. Але рашисти ніяк не могли повірити, що мітинги – це ініціатива місцевих жителів. Загарбники були впевнені, що молодь спонсорує хтось впливовий. Чутки про те, що мітинги проплачені активно поширювали і проросійськи налаштовані громадяни.
Мелітопольці не планували припиняти проводити мітинги, але незабаром окупанти зовсім озвіріли – викрали двох організаторів, після чого почали активніше шукати решту активістів. Щоб не наражати на небезпеку інших, було прийнято рішення перестати масово збиратися.
– Ми періодично навіть ночували разом. Зв'язок був у місті огидний, інтернету практично не було, тому ми вирішили просто триматися всі разом. І коли нас почали забирати на очах у людей, ми зрозуміли, що нам дуже важлива безпека городян, які приходять на мітинги, адже якоюсь мірою ми несли за них відповідальність, – каже Валерія.
Евакуація з Мелітополя та повернення в окупацію
Наприкінці березня Валерія разом із мамою та своєю подругою Аліною – учасницею АТО, яка також була організатором мітингів у Мелітополі, наважилися виїжджати з тимчасово окупованого міста.
Валерія (праворуч) зі своєю подругою Аліною
– Ми переживали щодо евакуації, бо непогано так світилися у Мелітополі, але виїхали ми в принципі не проблематично. Я свою маму відправила до Німеччини, а Аліну – до військової частини. Вона знову стала на захист своєї країни і вже була в дуже гарячих точках – під Ізюмом та Бахмутом, – згадує Валерія.
Тиждень дівчина пробула у Запоріжжі, але потім була змушена повернутися до Мелітополя, оскільки початкові плани, пов'язані з роботою, провалилися.
– Це було морально важко, тому що я не розуміла, як це, повернутися у той жах. Вирішила я їхати не з порожніми руками, а привезти мешканцям окупованого Мелітополя те, чого вони потребували. Була така можливість – я їхала в колоні з людьми, які з Мелітополя до Запоріжжя вивозили людей, а по дорозі назад везли гуманітарку, – каже Валерія.
У себе на сторінці в соцмережі дівчина опублікувала відповідну інформацію, після чого багато мелітопольців почали звертатися за допомогою. Найчастіше запити стосувалися медикаментів, побутової хімії.
– Коли ми виїжджали із Донецька до Мелітополя, було досить просто. Було лише п'ять російських постів і далі йшли наші. Щодо поїздки із Запоріжжя до Мелітополя для мене це було, напевно, маленьке пекло. Виїхали ми із Запоріжжя о шостій ранку, нас було 15 машин забитих гуманітаркою, медикаментами, продуктами, памперсами, пелюшками, побутовою хімією, якимись особистими посилками. Ми їхали 15 годин, проїхали 33 російських блок-постів і практично на кожному ми стикалися зі скотським ставленням. Окупанти вивертали кожну машину, намагалися забрати медикаменти. Препарати везла досить дорогі, частина з них були життєво необхідні. Тому що в окупованому Мелітополі зовсім було скрутно з цим, – ділиться дівчина.
Тоді окупанти не хотіли пропускати до Мелітополя колону з гуманітарною допомогою. Людей довго тримали на блок-посту і лише близько десятої години вечора дозволили в'їзд. Комендантська година тоді починалася з шести, тому водіям довелося їхати по захопленому військами рф місту на шаленій швидкості з вимкненими фарами. Дівчина зізнається, що досі не до кінця розуміє, як їм вдалося благополучно доїхати.
І саме в той період російські загарбники влаштували мелітопольцям інформаційну блокаду – мобільного зв'язку та інтернету не було більше тижня. У зв'язку з цим було вкрай складно роздати посилки, які Валерії вдалося провезти на окуповану територію, адже більшість тих, хто звертався за допомогою, дівчина раніше не знала. Але кожен все ж одержав те, що просили Валерію купити на підконтрольній Україні території.
– Я десять днів просиділа без зв'язку у Мелітополі і зрозуміла, що не можу морально перебувати у такій обстановці. Я ненавиджу росію дев'ятий рік. Я не можу передати словами свою ненависть, вона завжди була такою, бо ці люди двічі позбавили мене дому і я, в принципі, не можу з цими людьми жити на одній території. Поїхала я у спортивному костюмі та кросівках разом із собакою, бо провозити речі було важко, за техніку я взагалі мовчу. Загалом усе нажите після Донецька за ці вісім років просто залишилося в Мелітополі, – згадує дівчина.
Після повернення до Запоріжжя Валерія ще якийсь час займалася волонтерством, тільки вже не возила особисто, а збирала речі, вантажила до машин водії яких безкоштовно доставляли речі до Мелітополя.
– Десь місяць я цим займалася, потім через роботу морально та фізично не було сил продовжувати, бо насправді волонтерство це дуже важка праця. Я просто захоплююсь кожним волонтером, – зізнається співрозмовниця.
Життя на вільній землі
Навесні Валерії запропонували роботу у відділенні реанімації однієї із запорізьких лікарень, де до цього дня дівчина тримає оборону на медичному фронті, рятуючи життя цивільних та військових, наближаючи тим самим нашу спільну перемогу. До речі, пізніше цей медзаклад також допомагав тимчасово окупованому Мелітополю, відправляючи до місцевих лікарень L-тироксин, деззасоби, інсулін, перев'язувальні матеріали та інше. Також Валерія регулярно донатить, але на цьому особливого акценту не робить, бо вважає, що зараз це святий обов'язок кожного українця, який має таку фінансову можливість.
Своє майбутнє дівчина не бачить ні у рідному Донецьку, ні у Мелітополі, де народилася та провела значну частину свого життя.
– До Мелітополя після деокупації просто приїду, заберу всі речі, техніку і просто туди не повернуся, бо це місто мене розчарувало ще більше, ніж Донецьк. Я вперше за своє життя побачила, що таке мародерство, я була в жаху просто від людей, яких я знала особисто, що вони робили, що творили, як виносили серед білого дня магазини. Я не зможу жити з тими людьми в одному місті навіть після деокупації, – сумує Валерія.
Дівчина зізнається, що зараз до неї прийшло чітке усвідомлення того, що в будь-якому місті, підконтрольному Україні, вона почуватиметься, як удома.
– Так зараз легко дихається. Ось просто це повітря свободи, наш сіньо-жовтий прапор і ти розумієш, що для повноцінного щастя тобі більше нічого не треба, – підсумувала Валерія.