За шість місяців 27-річний Алекс сповна відчув на собі всі "принади" російської окупації. Виїхавши на підконтрольну Україні територію, мелітополець, як і тисячі інших вимушених переселенців, відчув, що на вільній землі навіть дихається інакше.
Алекс – людина багатогранна і цікава, про що говорять напрямки його діяльності. Він викладає англійську мову, веде кілька авторських курсів та Телеграм-каналів, займається написанням текстів. Мелітополь – рідне місто Алекса, але жив він тут не завжди. Після школи хлопець близько двох років провів у Києві, де навчався у Національному авіаційному університеті, а через якийсь час життя закинуло його до Осло – там він прожив рік, будучи студентом норвезького вишу. Потім повернувся до Мелітополя, де й застав початок війни.
У перші дні повномасштабного вторгнення в Алекса не було думок виїжджати з окупованого міста, оскільки у той час він щиро вважав, що далеко солдати рф не просунуться. І незважаючи на те, що нашим військовим довелося покинути Мелітополь, хлопець думав, що незабаром вони повернуться і дуже швидко виб'ють загарбників із міста. Але вийшло все інакше – Алексу довелося залишити свій будинок. Тимчасовий притулок він знайшов у столиці.
Інформаційна війна
Мелітопольець зізнається, що із високим ступенем ймовірності він уже давно припускав - росія все ж таки розпочне повномасштабну війну проти України. Загалом росію він вважаю ворогом досить давно. Ще років із 15-16.
Зокрема Алекса бентежило надто велику кількість російських компаній у нашій країні. Крім цього, найпопулярнішою на той момент соціальною мережею була Вконтакте, а кожен другий на той момент мав поштову скриньку на mail.ru. Навіть у Львові, який, здавалося б, максимально далеко знаходиться від росії, все одно у маршрутках та таксі грав російський шансон та реп.
– Якось дивився на всю цю історію з боку і розумів, що надто багато росії в Україні. Мені ще тоді за відчуттями здавалося, що щось тут не так, хоча це виглядає з боку, що нічого страшного, чесний бізнес, жодної формальної ознаки війни, але відчуття не обійдеш і вони не обманюють. Мені дуже не подобався стиль всієї цієї історії та подачі. Весь цей агресивний маркетинг, нав'язування і все в такому дусі. І тільки через років п'ять уже, коли я трохи підучився і дізнався, що таке інформаційні та семантичні війни і як вони працюють, прийшло усвідомлення того, що так воно і працює, як діяла і діє росія щодо України. І з того моменту я не мав жодної секунди сумніву в тому, що росія – ворог і тоді мені абсолютно стали зрозумілі її наміри поглинути Україну. З кожним роком вони підтверджувалися більше та більше. Тут я нічого нового не розповім – усі знають про Крим, Донецьк, Луганськ. Та й наприкінці, коли вони стягнули на кордон свої війська, тоді стало зрозуміло, що з високим ступенем ймовірності вони почнуть повномасштабну війну, але все одно при цьому було складно уявити, що вони до цього додумаються, а вони взяли і додумалися, – каже співрозмовник.
Під прицілом окупанта
Алекс розумів неминучість повномасштабного нападу росії на Україну, але ніяк до цього не готувався. Зустрів війну, як і багато хто, у себе вдома. Прокинувся 24 лютого хлопець від дзвінка у двері, який пролунав о шостій ранку.
– Відчиняю двері – стоїть мама, тримає на руках свого песика і плаче. Я питаю: "Що таке?" Вона мені: "Війна почалася". Каже: "Ти поки збирайся, поїдемо знімати гроші, заправляти машину, купувати продукти, а я піду погуляю з собакою і поспілкуюся з людьми на вулиці, послухаю, що кажуть". Я покивав, зачинив двері і знову ліг спати. Заснути не вдалося, я лежав у напівдрімоті і тоді вже почув перші вибухи. Чув добре, бо жили досить близько до авіамістечка, – згадує молодик.
Після того, як мама Алекса повернулася з прогулянки, вони з'їздили зробили всі стандартні процедури, після чого повернулися додому та почали моніторити новини. Хлопець згадує, що буквально одразу він прийняв цю нову реальність і почав жити, виходячи із неї.
На якийсь час молодик перебрався до мами, що жила на два поверхи вище, бо вона сильно переживала, а батька тоді в місті не було. Перші дні вони, як і більшість мелітопольців, бігали до сховища. Як укриття використовували магазин, розташований у підвальному приміщенні сусіднього будинку.
– Особисто я б в укриття і не бігав, бо страху такого не було, просто ліньки було і я розумів, що це не сховище. Але мама переживала, тому перші два-три дні ми позаймалися цією фізкультуркою – з п'ятого поверху вниз, перечекати, потім знову піднятися на п'ятий, знову спуститися вниз. Але, зрештою, мені це набридло, я мамі сказав, що більше туди не піду. Весь цей час вона переживала, потім подивилася на мене спокійного і теж перестала ходити, – каже Алекс.
Спочатку мелітополець разом зі своєю мамою відсиджувалися вдома та моніторили новини, але потім через кілька днів вирішили виїхати до міста. Потрібно було заїхати до родичів, дізнатися, як у них справи, трохи скупитися та зловити зв'язок. Тоді у Мелітополі спостерігалися серйозні проблеми з мобільним зв'язком – Київстар ловив не у всіх районах міста. І вже по дорозі назад, коли Алекс вирішив трохи скоротити дорогу, він потрапив у вельми неприємну ситуацію.
– Я їду, одне око на дорогу, одне – у телефон, у спробах зловити зв'язок. Якоїсь миті я вирішив зрізати і дивлюся – прорізається зв'язок, я радісно зупиняю машину і буквально на кілька секунд дивлюся в телефон. А потім відчуваю, що щось не те, як на мене, на мене хтось дивиться. Я піднімаю голову і розумію, що я зупинився прямо біля захопленої будівлі поліції і через паркан на мене дивиться солдат рф. І причому не просто дивиться, а через приціл, і вказівний палець у нього на курці. Я бічним зором дивлюся на маму – вона лазить у телефоні, нічого цього не бачить. Я ще раз дивлюся на нього, а він удивляється в мене, в лобове і, очевидно, вже готовий стріляти. Я кладу телефон, перемикаю на першу, кладу другу руку на кермо, розчепірую пальці з серії "руки вгору" і плавно, без різких рухів звідти їду. Російський військовий проводжає мене прицілом, – згадує Алекс, наголосивши, що його мама цього так і не помітила.
Проблеми окупованого міста
Згадуючи місяці, проведені в окупації, Алекс вважає, що найскладнішою була відсутність інтернету, тому що вся його робота дистанційна, відповідно коли зв'язку немає – немає грошей. Ще було складно сидіти без інтернету через те, що хочеться бути в курсі того, що відбувається, моніторити новини, а такої можливості немає.
– Заощадження були, але ціни підскочили вгору і я розумів, що якщо це довго триватиме, то точно потрібно буде щось робити, бо я таким чином просто не виживу. Спочатку інтернет з'явився, але потім він то з'являвся, то зникав. Окупанти в якийсь момент почали перепідключати наших провайдерів, заводити своїх. З неприємного було те, що тебе підключають до інтернету півтора-два місяці. Спочатку ти маєш півдня простояти в черзі, подати заявку, потім треба було чекати на підключення. Але й потім нет працює погано, повільно, його будь-якої миті можуть відключити. Тому постійно живеш, як на голках, – розповідає хлопець.
Однією з головних проблем окупованого Мелітополя Алекс називає складнощі з готівковою гривнею. Щоб перевести в готівку гроші, потрібно було або стояти у величезних чергах до банку, або платити мінялам шалений відсоток, який іноді досягав 20%. Але молодому чоловіку вдавалося знаходити людей, які переводили в готівку під 2-4% або взагалі без нього.
– Коли ти приймаєш нову реальність для себе, що ти перебуваєш у тимчасово окупованому місті, починаєш діяти, виходячи з цього: дотримуватися гігієни в мережі, не постити нічого проукраїнського, нічого поганого про росію, хоча дуже хотілося. Обережне пересування – зайвий раз надвір не виходити. Із військовими не розмовляти. Багато не говорити навіть під будинком, бо сусіди бувають різні і вони можуть щось почути, підслухати, а потім щось донести. Чим довше тривала окупація – тим більше проукраїнськи налаштованих жителів звідти виїжджало, тим більше в Мелітополі залишалося ватників та проросійськи налаштованих людей, які зараз оформлюють паспорти рф, радіють приходу росії, переходять на рублі та виявляють решту бридких ознак, – розповідає Алекс.
Чи не єдиним плюсом для себе в окупації хлопець може назвати те, що в цей час у нього збільшилася кількість учнів, тому що багато хто виїхав за кордон, а без англійської там важко. Вони почали звертатися до Алекса.
– Напевно, це мене врятувало і допомогло так довго протриматись у місті, бо я почав більше заробляти. Бо якби заробіток не підвищився, а ціни злетіли, то було б зовсім складно, а тут мені, можна сказати, пощастило, – каже хлопець.
За крок від попадання "на підвал"
Випадок з солдатом рф, який тримав Алекса на прицілі, був не єдиною історією з окупації, що запам'ятовується. На початку серпня, після того, як ВСУ вже не раз точно відпрацювали по летовищу та іншим рашистським базам, хлопець потрапив у ситуацію, яка цілком могла б закінчитися для нього полоном. Тоді окупанти були у нестямі від люті через суттєві втрати і почали влаштовувати перевірки автомобілів мало не на кожному кроці.
– Я їду собі, не перевищую швидкість, і біля однієї зі шкіл на стоянці стоїть поліцай, махає мені чорно-білим жезлом, зупиняє. По ньому видно, що він злий, тому що не представився, одразу до мене на ти, сперся на машину, просунув своє обличчя прямо в салон, попросив документи. Потім наказав вийти з машини, показати багажник, салон, бардачок. Я все це показав і думав, що мене відпустить, але він каже: Давай телефон і пройдемо до нашої машини. Хвилин десять він копався в телефоні, заходив у різні чати, іноді ставив запитання. А я на той момент телефон ще не почистив, у мене було кілька міських чатів, в яких мелітопольці пишуть всякі різні негарні слова щодо росії. Я стою і розумію, що це питання одного кліка на екрані. Якщо він зайде в потрібний чат, то варіанти два: або мені почнуть ставити більше запитань, як мінімум, або я проїду у комендатуру чи інше темне місце, – згадує той день Алекс.
На щастя, мелітопольцю і тоді пощастило – у потрібні чати окупант не заходив, хвилин за десять він дуже неохоче відпустив Алекса. Було видно, що він засмутився, бо нічого так і не знайшов. Після цього випадку молодик добре почистив телефон, видаляв частину переписок, у яких він чи співрозмовник хоч якось згадували росію чи війну.
Виїзд із окупованого Мелітополя
Рішення евакуюватися із захопленого військами рф міста Алекс прийняв, керуючись відчуттями. Просто раптово він зрозумів, що настав час виїжджати.
– Судячи з того, що там зараз відбувається з цією мобілізацією та референдумом, то відчуття мене вкотре не підвели, – вважає хлопець.
Ще одна причина, яка прискорила виїзд із Мелітополя, була пов'язана із професійною діяльністю Алекса. Готувався до запуску масштабний проект, а без стабільного інтернету реалізувати його та не підставити всю команду неможливо.
Евакуювався Алекс разом із котом Акселем зі своєю знайомою на її машині. Виїхали вони о 6:30 і вже за півгодини були у Василівці. За цей час подолали шість російських блокпостів.
– У Василівці записалися у чергу, ми були у п'ятій колоні. Дуже довго вони не брали першу колону. Зазвичай пропускали з 7-8 ранку, але того дня розпочали лише після 10 години. Я підрахував, що приблизно 30-40 хвилин у них йде на огляд однієї колони, вирахував приблизно час, коли буде наша черга. Ми до цього часу підготувалися: поїли, у туалет сходили, каву попили. Настала наша черга, ми від'їхали від цієї заправки у Василівці, де збираються колони, стали одна за одною, вивантажили речі. Підійшов до нас майбутній труп, перевірив документи, ліниво подивився сумки, він їх особливо не доглядав. Кожну відкрив, подивився, що там речі, – каже Алекс.
Мелітопольця щодо тату окупанти не перевіряли, телефони теж у них не дивилися. Близько 13:00 молоді люди вже були на підконтрольній Україні території і приблизно за три години пройшли всі необхідні процедури в "Епіцентрі", де розташований волонтерський штаб.
– Багато знайомих виїжджали з Мелітополя та розповідали, що коли потрапляєш на підконтрольну Україні територію, буквально дихається легше, відчуття свободи та все інше. Я коли це все читав, слухав, думав, що це зовсім уже сентиментальна маячня і не настільки ж. Але ні, виявилося, що це потрібно самому відчути, бо коли ми побачили перший український блокпост, за всієї моєї цинічності та антисентиментальності у мене таки помокріло в очах від радості. Це неймовірні відчуття, що дійсно дихається легше і вільніше, – згадує ті емоції Алекс.
Розповідаючи про те, як йому вдалося дістатися на вільну землю всього за півдня, тоді як деяким доводиться ночувати в полі цілодобово, наш співрозмовник каже, що перед поїздкою він мав відповідний настрій. Він навіть не розглядав варіанти того, що евакуація займе більше одного дня, що його допитуватимуть і доглядатимуть або станеться ще гіршим.
– Я їхав у такому стані. Відповідно, цей свій намір транслював усім своїм зовнішнім виглядом та поведінкою, тобто ніякого страху в очах і ставлення до цього було просто до звичайної поїздки з Мелітополя до Запоріжжя. Як би жахливо це не звучало, але звичайною, яка просто займе не звичних півтори-дві години, а може трохи більше, бо нас має хтось перевірити. Але це все складна метафізика і складне пояснення, тому більш людське пояснення звучить так: це був період, коли в Енергодарі була місія МАГАТЕ і, відповідно, я припускав, що рашисти не могли собі дозволити звірствувати на блокпостах, бо все-таки делегація Великий брат спостерігає за ними, тому можна вважати, що з цього погляду нам пощастило і ми вчасно вискочили. Буквально через пару днів місія МАГАТЕ завершилася і почалися знову ті самі історії знову: шмонають, допитують, не хочуть випускати, тримають величезну кількість машин у Василівці, – розповідає Алекс.
Деокупація Мелітополя та повернення додому
Порятунок від російської окупації Алекс знайшов у Києві, оскільки це його улюблене місто в Україні. Молода людина анітрохи не сумнівається у тому, що ЗСУ звільнить Мелітополь від загарбників, а мародери та колаборанти понесуть заслужене покарання. Хлопець припускає, що місто ще дуже довго доведеться відновлювати після рашистів.
– Центральна моя думка звучить так: Мелітополь у будь-якому разі Україна, а незабаром він нарешті стане і підконтрольним їй. Спочатку там все ще буде неможливо жити – треба дати ЗСУ нормально провести зачистку, а потім керівництву міста навести там порядок. Це не так швидко робиться, на жаль. А друге - я такий хлопець, який дуже любить подорожувати і жити в різних місцях, тому на даний момент я вирішив зупинитися в Києві на пмж, а там, можливо покатаюся навіть по інших країнах, поживу там, але в будь-якому випадку моє пмж це Україна і зараз Київ, – каже хлопець.
На постійне місце проживання до Мелітополя Алекс повернеться навряд чи. Але іноді приїжджатиме в гості до родичів, друзів. І просто тому, що Мелітополь – його рідне місто, в якому він народився та виріс.