Через 9 місяців окупації мало хто з мелітопольців знає правду про те, якими були ті перші дні війни у Мелітополі та Запорізькій області. Хто перший узяв рушницю і пішов проти ворога.
В авторському проекті «По той бік війни» ми покажемо обличчя без перебільшення мелітопольських героїв, які, не роздумуючи кинули все і пішли воювати за місто, свій край та Україну.
ЧАСТИНА I
Першим героєм рубрики став командир мінометної батареї Мелітопольського 115 батальйону ТРО ЗСУ Андрій Мялов.
ДОСЬЄ
- Андрій Ігорович Мялов (позивний «Білий»)
- 32 роки
- Юрист за освітою (до війни працював за фахом, займався бізнесом)
- капітан, командир мінометної батареї Мелітопольського115 батальйону ТРО ЗСУ.
Війна для Андрія Мялова розпочалася у 2014 році. Тоді юрист не зміг стояти осторонь подій, що захлеснули країну, і пішов добровольцем у військкомат. Спочатку служив у роті охорони, потім у піхоті Нацгвардії. Дослужився до заступника командира батальйону та у 2016 році пішов на дембель. З того часу працював юристом у військкоматі, мав досвід роботи директором друкарні та займався сімейним бізнесом. З січня 2022 року пішов за контрактом на військову службу. Війна застала "Білого" на бойовому посту. Далі розповідь мелітопольського бійця передаємо прямою мовою.
Перший день війни
- У ніч з 23 на 24 лютого я чергував у частині разом зі своїм побратимом – служили разом із 2014 року. Приблизно о 5 ранку, коли пролунали перші вибухи, ми з напарником кинулися всіх обдзвонювати. За кілька годин уже зібралося 70 людей. Чекали, що підвезуть зброю, але нам її так і не привезли. Частково зрештою дав військкомат, частину у льотчиків у військовій частині самі поїхали взяли. Розжились на: 50-60 автоматів, 10 РГД, 10 РПГ-22. І з цим усім ми збиралися зустрічати орків у Мелітополі.
Батареї мінометної на той момент ще не було. З мінометників я один. Наш перший бій був у селі Нове на південь від Мелітополя. О 16.00 вперше вступили в контактний бій із противником та підбили бронетранспортер. Колона сповільнилася. Рашисти не очікували, що хтось взагалі їх зупинятиме. Вони почали розвертатися у бік Мордвинівки за бойовим порядком. Але до ранку 25 числа так і не зайшли до міста.
Я зі своїм підрозділом був біля «Зурбагану» (кафе по вулиці Івана Алексєєва), інші були на проспекті. Стояло завдання – зупинити перші машини, які йдуть у колоні і затримати супротивника будь-яким способом. Ми пробули на точках до 12-ї ночі. І тільки після 6 наказу командира відступити, аж до погроз віддати під трибунал, ми сіли в цивільні машини і ближче до першої години ночі виїхали з Мелітополя.
Для мене це досі один із найстрашніших моментів війни. У людей у будинках по вулиці Ломоносова світло у вікнах горіло, і вони дивилися, як ми виїжджаємо. Досі я не можу забути про це. Душу коробить. Я дав собі обіцянку повернутися першим у місто і відбито його у орків.
Як у бойовику
– У Василівці нас озброїли мінометом, РПГ-7, гранатами. Здебільшого стрілецькою зброєю. У мене з'явився міномет 60 калібру Камертон. До того я його в очі не бачив. А рано-вранці 25 лютого ми мали заходити трьома групами в різний час з Нацгвардією, СЗГ та Правим сектором до Мелітополя. Мали дати відсіч рашистам, але в нас був лише невеликий стрілецький бій і підбита нами одна одиниця техніки супротивника. Закріпитися та дати належної відсічі не вдалося через повну відсутність узгодженості дій між нашими підрозділами.
Тому за наказом командування нас 30-35 осіб перекинули до Молочанська. На машинах ми їздили по населеному пункту, займали вигідні перехрестя та висоти для роботи з РПГ та ПТУР.
Я особисто спілкувався з місцевими жителями та повідомив, що нас буде 100-150 військових із технікою, яку мали до нас перекинути. Це була дезінформація. Але спрацювала вона чудово. Колони орки, які вже наближалися до Молочанська, зупинилися, щоб окопатися.
Їхній представник також зустрівся з керівництвом селища. А після розмови на нас вийшов представник громади Молочанська та передав: якщо не відступимо, то вони почнуть обстрілювати населений пункт Саушками та РСЗВ. Після доповіді командування вирішило відступити, щоб не потрапити до оточення. Але тут нам вдалося добре «пощипати» ворога – передали координати знаходження техніки орків до Центру управління боєм та їх знатно розбили.
Далі була Любимівка. Побачили по дорозі три КАМАЗи. Два з них із орками, а третій із паливом. Ми подивилися один на одного і розминулись. Від несподіванки вони повз нас проїхали, але схаменулися і зупинилися. Спереду на нас їхав танк та ЗУшка. Ми зупинилися, і я дав команду дістати міномет та зайняти позиції.
Після цього розпочався стрілецький бій. З 4-ї міни ми влучили в КаМАЗ з БК і він почав детонувати. Від цього орки розгубилися. В результаті бою ми знищили 2 КамАЗи - вони згоріли. У противника було 32 двохсотих, у нас жодного 300-го.
Все це виглядало, як екшн-фільм, особливо коли ми зайшли в саму Любимівку і по нас стріляла Зушка. Ми по них, орки за нами, а місцеві стоять на порозі, п'ють каву і за цим спостерігають.
Третій день війни
Потім була знову Василівка та ферма. Там по нас стріляли танками та САУшками, градами, потім прилетів літак. Гатили по нам 2 дні, як могли. Стояли до останнього, але коли рашисти почали нас брати в кільце танками, довелося виходити. Якби на 5 хвилин затрималися вже не було б цього інтерв'ю.
Нас виходило близько 70 людей. Місцеві підказали, як пройти через переїзд. Особистий транспорт залишили у Василівці. Так дійшли до залізничного полотна і, перейшовши через зруйнований пішохідний міст, зайняли оборону на верху у Василівці. З приємного, один фермер підказав, де дислокується техніка рашистів, ми передали координати до Центру управління і таким чином окупанти втратили понад 200 одиниць бойової техніки.
Далі були Малі Щербаки. За 2 дні підбили 2 ворожі танки. У ці перші дні війни намвудалося своїм складом – 70 осіб Мелітопольської тероборони, на цивільних автомобілях, майже без зброї, затримати просування противника.
Тоді кожна хвилина здавалася вічністю. Ми всі думали, що потрібно протриматися годину, день чи дві і все закінчиться – росія видихнеться, а Європа нам допоможе. Тоді в головах багатьох із нас чомусь була саме така історія і кожна хвилина, здавалось, тривала вічність. Проходив день і ми говорили: «дякую, що живий». Щільність вогню була дуже велика. За день могли загинути 20-30 разів.
У Василівці нас літаками бомбили, у Щербаках прилетіло два-три К-52 та один МІ-8. Наші позиції розстрілювали, як меіщень. У нас проти них нічого зі зброї особливо не було. Та й досвіду у 2014 році такого не було. І ми не знали, як у цій ситуації бути, просто ховалися по норах.
Далі буде
75676" data-width="100%">
