Олександр Орманжі коли почалася війна працював у кількох інтернет-виданнях, робив інтерв'ю та ефіри із зірками кікбоксингу та муай-ту, коментував міжнародні турніри з кікбоксингу та ММА.
У листопаді 2021 року Олександр із Кишинева коментував відразу два турніри в один вечір: з кікбоксингу FEA Kickboxing та ММА – EAGLES FC. У грудні промоушен FEA Kickboxing визнав українця журналістом року. Але 24 лютого змінило життя Орманжі, як мільйони інших українців.
Олександр розповів журналістам про початок війни, окупацію Мелітополя та виїзд з тимчасово окупованих територій.
- Початок війни я зустрів у Мелітополі. У цьому місті мешкав з 2014-го року. До цього встиг трохи пожити у Києві та Харкові. Кілька років провів у Севастополі. Початок війни я проспав. Ще 14 лютого захворів на коронавірус. Симптом був один і дуже дивний – у мене починала підніматися температура вночі. Не з вечора, як це буває при застуді. А саме вночі. О 2-4 ночі. Чекав, чи буде температура. Спілкувався з другом із Одеси. Він писав, що, Саню, вони прибрали людей із Вірменська, щось буде. Я відповідав, Мишоня, це гра м'язами. Досить ні мужності, нічого не вистачить. Я помилився".
Якоїсь паніки в Олександра не було. І в голові майнула ще мирна і тому смішна думка: я ж на 25 число в барбер записався... Треба ж підстригтися і бороду впорядкувати...
"З приводу швидко, десь у мережі було відео, що вже 24 лютого на південному виїзді з Мелітополя стояли кадировці і нікого не випускали у тому напрямку. Але у місті була українська влада, легітимний український мер".
"25 лютого почалися бої за місто. Але, наскільки я, далека від військової справи людина, розумію, великих сил ЗСУ у місті на той час уже не було. Можливо, група прикриття чи якось так. Але! Усі, хто кажуть, що місто здали, вони плюють в обличчя нашим загиблим пацанам, які захищали місто. знають, як треба було робити в цій ситуації. Думаю, десь на 28 лютого – 1-2 березня місто було окуповане остаточно”.
Якими були перші тижні окупації у Мелітополі?
- Шок, хаос, мародерство, постріли. Відсутність інтернету та зв'язку. Але вони побачили, що тут їх ніхто не чекав. Показували словами та діями, на які тут ніхто не чекав. Також розігнали пацанів, які забезпечували порядок. Це місцеві жителі, котрі патрулювали місто, перешкоджали мародерству. Окупантам такі українські сили на вулицях не були потрібні. Тому їм заборонили виходити на патрулювання під час комендантської години. Гра в добрих росіян швидко закінчилася.
"Життя в цей час складалося з черг: їжа собі, коту, зняти гроші. Ціни злетіли. У маркетах, які розмародерили, майже нічого не було. Картка - це просто шматок пластику. Розрахунки за готівку. В аптеках кілометрові черги. Такі ж черги у магазини, де можна було розрахуватися карткою, але таких були одиниці, з'явилися обнальники, спочатку можна було отримати готівку під 30 відсотків від суми, тобто, якщо вам потрібно зняти 1000 гривень, потрібно перевести з картки 1300. Потім відсоток упав до 10. У банках великі черги. Бідні пенсіонери стояли тижнями.
"Я тоді багато писав. Я - спортивний журналіст. У мене купа знайомих серед зіркових кікбоксерів і бійців муай-тай з Росії. Було багато. Так от, я почав моніторити, хто що пише, почав висвітлювати це. яких спортивних федерацій, хто мовчить, хто багато говорить, хто підтримує війну... - Такий був час, що з людей просто полізло все. У мене були прямі ефіри, де я висвітлював, що діється насправді в Україні. Мене дивилися не лише в Україні, у Росії, а й у Молдові, країнах Балтії. Якоїсь миті дійшов до того, що одна хороша людина написала мені в приватні повідомлення: "Не пиши більше. Наше завдання - вижити". Ця людина знала, про що говорить. Тож я його послухав.
Про героїв та колаборантів
- Приємно здивували ті люди, які до війни не робили із себе "лідерів думок", не рвалися до влади. Вони жили, добре робили свою справу, любили місто. Але коли прийшла окупація, вони організувалися. Мітинги, допомога людям похилого віку. Не можу називати більшість прізвищ, у людей можуть залишитись близькими в окупації Але можу згадати Валерія Газаєва Це могутня людина у всіх сенсах Легендарний стронгмен І волонтер Його фонд "Підтримка Мелітополя" працює майже з першого дня окупації і досі. Фонд видає продуктові набори, підгузки, інколи ліки. Олександр Любишко – це наша "дорога життя". Волонтер, який допоміг виїхати багатьом мелітопольцям. Мій тренер з боксу. Про Івановича розповім вже після війни". Хто здивував неприємно, то це мелітопольці зі світу єдиноборств. Не всі, але... Тренери, бійці... Здавалося б, це мужні люди. Сильні. Вони не один і не двічі захищали прапор, честь країни на рингах, татамі. Працювали в українських федераціях, отримували там звання, титули. А багато хто з них почав колаборувати з окупантами. Очолювати їх спортивні школи, ДЮСШ, їздити на змагання в їх федерації".
- Всім їм дуже дякую! Якби не вони, я все ще був би в окупації. Якщо когось забув, вибачте, всім вам безмежно вдячний. Щодо виїзду: це було тяжко. По-перше, коли я їхав, коридор на Василівку не працював, точилися бої. Ми поїхали гаком, через Токмак, Пологи, і виїхали до Оріхова. Якщо не бреше карта, ми проїхали 250 км. 26 чи 27 блок-постів окупантів.
"Ми їхали неофіційно, не як гумколона. Наш перевізник робив це вперше. Дороги особливо не знав. Зв'язку майже немає. Про нашу поїздку знають лише близькі. Якби трапилося, де нас шукати? У кого запитувати? Ми їхали окупованою. територією. Я бачив розстріляні цивільні автомобілі. Від джипів до Таврій". "Найстрашніші блок-пости - днрівські. Крики, погрози. Вони через одного під градусом, брудні. І ненавидять нас. Шукали тематичні татуювання. На одному з блок-постів буряти попросили погладити мого кота Мішико. Я думаю, ага, зараз я скажу ні чотирьом окупантам зі зброї
"Найстрашніші блок-пости - днрівські. Крики, погрози. Вони через одного під градусом, брудні. І ненавидять нас. Шукали тематичні татуювання. На одному з блок-постів буряти попросили погладити мого кота Мішико. Я думаю, ага, зараз я скажу ні чотирьом окупантам зі зброєю. Забув сказати, виїхав я з найціннішим: з моїм котом Мишико та однією валізою речей". "Наш водій був глухим. Молодий і здоровий чоловік. І майже на кожному блок-посту йому говорили що він із ЗСУ, а глухий, бо контужений. Через його глухість ледь дуже серйозно не вляпалися. Ми відстали від колони. Проходимо один піст, він дає газу, щоб їх наздогнати.І мало не пропустив ще блок-пост, а там кадировці!Ми всім автомобілем кричимо: стій, блок-пост!!!Він як дав по гальмах!!Ці за зброю. , приїхали. Але він усе пояснив. Вони сказали, щоби так тут не їздив. Пройшло".
"А коли побачили наших, з українськими прапорами, дуже хотілося вийти, потиснути їм руку. Зі смішного вже на наших блокпостах, десь під Оріховим військовий каже: давайте, не ставайте автомобілями так близько. Ми питаємо, чому? приліт, хоч хтось залишиться живим. Який час, такий і гумор. Треба сказати, коли ми їхали через Оріхів, містом працювала ворожа арта".
Об уходе Мелитополя и нашей победе
"Сейчас работаю в Киеве спортивным журналистом и блогером. Пишу новости, делаю эфиры, овладеваю монтажом и озвучкой видео. Но жду, когда будет можно вернуться домой.
Когда освободят Мелитополь?
- Когда наш Гетман Залужный скажет. Когда в ВСУ будут знать, что потери при деоккупации города будут минимальны. Вот тогда. А мы все будем ждать столько, сколько нужно. И помогать, чем можем. По поводу, когда победим – мы победим. Это главное". Читать также : Усик молился каждое утро, чтобы ему не пришлось стрелять из ружья Как Орманжи стал журналистом "До 2013-го года я работал по специальности – бухгалтером, банковским рабочим, – вспоминает Александр. Но мне всегда хотелось быть журналистом. В марте 2013-го пошел на фриланс, на ленту спортивных новостей. Сначала писал о футболе. А уже потом перешел на единоборства. Бокс, ММА и мой любимый кикбоксинг".
Про звільнення Мелітополя та нашу перемогу
"Зараз працюю в Києві спортивним журналістом та блогером. Пишу новини, роблю ефіри, опановую монтаж та озвучку відео. Але чекаю, коли буде можна повернутися додому. Коли звільнять Мелітополь? - Коли наш Гетьман Залужний скаже.
Коли у ЗСУ знатимуть, що втрати при деокупації міста будуть мінімальними. Ось тоді. А ми всі чекатимемо стільки, скільки потрібно. І допомагатимемо, чим можемо. З приводу коли переможемо – ми переможемо. Це головне". Читати також : Усик молився щоранку, щоб йому не довелося стріляти з рушниці Як Орманжі став журналістом
"До 2013-го року я працював за фахом – бухгалтером, банківським робітником, – згадує Олександр. Але мені завжди хотілося бути журналістом. У березні 2013-го пішов на фріланс, на стрічку спортивних новин. Спершу писав про футбол. А вже потім перейшов на єдиноборство. Бокс, ММА та мій улюблений кікбоксинг”.