Шок, мародерство, патріотичні мітинги, залякування активістів – саме так запам'яталися перші місяці окупації. Через пошти рік війни важливо пам'ятати, як прості мелітопольці протистояли ворогові.
У рамках четвертого фільму із серії "Незламні міста. Хроніки опору" розповіли про Мелітополь. Про місто, в якому живуть незвичайні люди - українці з великою, як наше море, широкою, як наш степ душею. Вони опираються окупантам, чекають на ВСУ і свято вірять у Перемогу України.
Абсолютно у всіх, хто застав у Мелітополі початок війни, цей фільм викличе особливі емоції, біль, гордість за городян та тугу про вкрадене щастя. У 17,5 хвилинах відео надто багато істини, сенсу та правди, яку мають знати окупанти, та не забувати мелітопольці.
Організатори та учасники руху опору розповідають про перші дні війни, зі сльозами згадують про мародерство.
За словами співорганізатора протестів у Мелітополі Анни Ланчової, поки інтернет та зв'язок не глушили, вона постійно транслювала все, що відбувається у місті. І за її трансляціями стежила із завмиранням серця вся Європа. Дівчина згадує, що коли на одному з мітингів, які намагалися розігнати окуупанти, у неї впав телефон – її єдина думка була про те, що її дивляться люди, і вона має продовжити трансляцію.
Мітингувальники записували послання окупантам та транслювали їх через колонку, закидали рашистів паперовими літачками з інструкцією, як рашистам здатися в полон.
Мелітопольці розповідають про те, що перші дні, бачачи людей, що вийшли на мітинги, окупанти навіть не розуміли, що городяни протестують, вони думали, що ті зустрічають "асвободителів".
До окупантів не могло дійти, що наші люди – не росіяни, які можуть дозволити собі лаяти владу лише сидячи на кухнях. Вони не знали, на яку націю напали, і головне, що з усім цим робити.
На Масляну, мелітопольці спалили опудало путіна. На цей захід зібралося близько п'яти тисяч людей. І навіть зараз від спогадів про ці події у їхніх учасників – мурашки по тілу.
Ідея поєднує. На мітингах люди виразно розуміли, що однодумців у місті набагато більше, ніж можна уявити.
Учасниця мітингів Крістіна Бут зізнається, що в ті дні вони з матір'ю Ганною Бут виходили з дому о 0:00. У деякі дні мелітопольці проходили до 30 тисяч кроків, буквально стираючи взуття, всупереч холоду, дощу та мерзенним фашистам.
Але окупанти швидко зорієнтувалися, що їхня картинка "звільнення" з масштабними та щоденними мітингами опору не в'яжеться. З мітингів почали красти людей. При цьому особливо жорстокі окуупанти були із чоловіками. Їх били, ламали ребра. Викрадених мітингувальників вивозили за місто та кидали просто посеред поля.
Директори мелітопольських шкіл відмовилися йти на співпрацю із окупантами. За це також довелося відповісти. Директор ТОВ #4 Анжеліна Коваленко за свою позицію опинилася у гаражі. Тут жінку та інших супротивників "російського світу" протримали дві доби.
Анжеліна Коваленко згадує, що окуупанти видавали окріп, два пакетики чаю на всіх та прострочене печиво. Жінки у гаражі не уявляли свого майбутнього. Думали їх допитуватимуть, вивезуть до Росії, але жодна з них не скаржилася на долю і стійко переживала ув'язнення у невідомості.
До речі, окупанти так і не допитали жінок. За словами директора мелітопольської школи, єдина їхня мета – викликати страх.
Страх на якому вибудуване все життя у суспільстві. Але який невідомий українцям, які звикли відкрито говорити і робити, те, що вони вважають за потрібне, люто боротися за свою свободу та незалежність.
Минув майже рік війни. За цей час багато мелітопольців залишили місто, інші чекають на Україну. Навіть незважаючи на нав'язливу, але дуже дурну пропаганду рашистів, віра у визволення лише міцнішає. Подібні фільми – це ковток натхнення, пам'яті та історія, яку буквально під дулом автомата фашистів ХХІ століття жителі українського Мелітополя створювали без страху, з величезною любов'ю до України.
