Так склалося, що саме мелітопольська молодь з перших днів війни не розгубилася, і організувала опір рашистам.
Своєю історією боротьби з окупантами поділилася волонтерка, режисерка та одна з організаторів мітингів руху опору Анастасія Добровольська.
Анастасія - молода, цілеспрямована і щиро закохана в рідне місто дівчина. З перших днів війни вона та її друзі не мали часу на переживання жаху від нападу Росії, бо допомога була потрібна надто багатьом людям.
Наприкінці березня дівчина з сім'єю була змушена покинути окупований Мелітополь. Але її боротьба за самоідентифікацію містян, українське майбутнє Мелітополя не зупиняється ні на хвилину.
Ми прокинулися не від вибухів...
Анастасія зізнається, що перед війною була доволі розгублена новинами про можливість нападу, але до останнього не вірила, що Росія нападе на Україну, а якщо й нападе, то була впевнена, що конфлікт буде вичерпано ще на кордоні.
24 лютого, дівчина прокинулася не від вибухів, а від дзвінка друга, що пролунав у квартирі о шостій ранку. Саме від нього дівчина дізналася, що почалася війна.
Але навіть після цього усвідомлення реальності прийшло не відразу. Анастасія згадує, що все одно збиралася йти на роботу. Уже потім дівчина побачила людей, які покидали домівки, просто хапали дітей і виїжджали з міста. Інші - розгублено бігали Мелітополем, купували продукти та медикаменти.
Ще ближче знайомство з війною Анастасія відчула в будинку батьків свого хлопця, над яким пролетів винищувач. У той момент у неї виникло те саме відчуття, про яке кажуть "життя промайнуло перед очима".
А далі в Мелітополі почалося мародерство, вимкнення зв'язку, електроенергії, води та інші ознаки "асвабадження", що привели наше улюблене, затишне й упорядковане місто до мерзенних обіймів "русского мира".
Прірва, в якій немає місця братерству
За словами Анастасії, після початку війни вона багато чого переосмислила. Патріотами стали навіть ті городяни, які до війни були толерантні до Росії.
Сама Анастасія констатує, що такої любові до своєї країни, до справжніх українців, яку відчула після початку війни, до цього не відчувала ніколи. І найголовніше, дівчина зрозуміла, яка велика прірва між українським і російським народами:
- Коли я навчалася в університеті, ми спілкувалися українською, російською, хто суржиком, я завжди переходила на мову співрозмовника. А от насправді цінувати привілей спілкуватися рідною мовою, я стала після початку війни.
Коли ти в Мелітополі, навколо озброєні солдати, ми реально боялися вмикати українські пісні, ходити вулицею по одному, носити жовто-блакитні браслети, щоб за це не потрапити "на підвал"... У такі моменти починається переоцінка цінностей.
Я дуже погано ставлюся до людей, які сміються, мовляв, що ви начепили ці прапори, що ви з ними ходите? Я відповідаю, тому що настав саме той момент, коли це потрібно робити. Нам стільки років нав'язували Росію. Замилювали очі. Замовчували тему Донецька. Ніхто не розумів, що там відбувалося насправді, поки русскій мір не дійшов до нас, - каже Анастасія.
Галя, фашитси прийшли знову...
У перші дні дівчина зіткнулася з великою проблемою. Багато її друзів на момент 24 лютого працювали за кордоном. Війна розірвала зв'язок між батьками та дітьми. Тож Анастасія з друзями добувала й розвозила спочатку родичам своїх друзів, а потім і просто нужденним мелітопольцям: медикаменти, воду, продукти, вивозила людей із сіл до міста, і все це практично за відсутності зв'язку.
Дівчина розповідає, що в той час відчувала тільки відповідальність, і допомагала людям так, як хотіла б, щоб у разі її відсутності хтось допоміг її батькам. І всі ці люди, за словами Анастасії, дуже добре розуміли, що росіяни прийшли не рятувати їх, а захопити:
- У моєї бабусі є сестра. Їй уже понад 90 років, вона дитя війни. Перше, що вона сказала після нападу Росії: "Галя, фашитси прийшли знову!", і попросила виділити зі своєї пенсії гроші, щоб переслати нашим хлопцям у ЗСУ, бо "вони нас захищають, їм треба", - згадує Анастасія.
Мітинги, як спонтанність, що надихає
Анастасія розповідає, що вона з друзями надихнулася на проведення мітингів після поширення відео, в якому мелітополець зупинив власним тілом танк:
- Першого разу людей було небагато. Ми стояли поруч із солдатами, які намагалися нас налякати, потім вони почали стріляти. Ми стояли спиною до них і не зрозуміли, куди летять кулі. Я сіла на коліна і прикрила вуха, люди розгубилися, почали відходити. Але потім вийшла якась жінка і крикнула "Стояти, не розходитися нікому!", і після цього люди зібралися, і стали стіною. Саме тоді в мене з'явилося відчуття, що, коли ми по одному сидимо по домівках, ми слабкі. А на мітингу відчуваєш, що позаду тебе люди, які повністю поділяють твою думку, разом - сила. Це не просто мітинги, а рух опору, щоб тих солдатів, яких обдурили, що нас треба звільняти, привести до тями. А тих, хто знав куди і навіщо прийшов - послабити.
Російські солдати реально боялися нас на початку мітингів. Вони не стояли там, де був натовп, бігли за паркан і розгублено спостерігали. Коли кажуть, що Мелітополь - проросійське місто, я можу сказати, що я на власні очі бачила тисячі справжніх людей, патріотів Мелітополя, які стояли з нами пліч-о-пліч, мерзли, кричали, ходили по калюжах. Це бізнесмени, медики, педагоги. І це далеко не та шушара, яка зараз танцює з російськими прапорцями на проросійських мітингах, - розповідає Анастасія.
Уже пізніше стали проявлятися мітингувальники-активісти. Серед них сама Анастасія, дівчина Аліна, яка потім вступила до лав ЗСУ, вже загиблий воїн Олексій, який захищав Україну на Запорізькому напрямку та інші.
Гопники і терористи
14 травня рашисти в Мелітополі викрали волонтера Влада Гнєдаго. Хлопець досі перебуває в полоні.
Анастасія каже, що Влад допомагав тисячам людей. Він міг дістати будь-які ліки, мийні засоби, продукти.
- Я вірю, що кожна людина, причетна до цього, буде покарана. Хто вони, які вважають, що мають право з насмішкою розпоряджатися чужим життям, принижувати через власну занижену самооцінку? Вони як гопники, терористи. Їм не потрібен привід, щоб вкрасти людину, щоб отримати з цього якусь вигоду, або зняти черговий тупий сюжет. Я не знаю, де можна показувати ці сюжети, щоб люди в них повірили, хіба що в Росії... - розповідає Анастасія.
Назад до СРСР
Після вимушеного закінчення мітингів у Мелітополі настали ще складніші часи. Магазини були порожні, майже всі городяни стояли на ринку, торгували чим було і чим могли, щоб просто вижити. Мама Анастасії пекла і продавала на ринку піци.
Тим часом російські військові вже щосили почали практикувати терор населення: змушували знімати тонування з авто, могли запросто зупинити посеред міста і забрати автомобіль, запровадили комендантську годину. Сім'я Анастасії вирішила їхати:
- На всіх блокпостах вони знущалися над молоддю. Нам можна сказати просто пощастило. На деяких блокпостах тільки питали сигарети. На одному блокпосту до нас вийшов 18-річний хлопець у кедах, побажав гарної дороги... Але поки ти їдеш, то не знаєш, що на тебе чекає далі. Загалом, ми пройшли десь 12 блокпостів, дуже страшно було на трьох. Найжорсткіші ДНРівці та ЛНРівці. Ми впізнавали їх за зовнішнім виглядом і суржиком, яким вони розмовляли. Вони поводилися дуже агресивно, намагалися вивести на емоцію, щоб спровокувати конфлікт. Це як у фільмах жахів - брудні, з автоматом, напевно, ще щось прийняли. Скаженими очима дивляться, і мало не облизуються, - пригадує Анастасія "дорогу життя", як влучно люди прозвали шлях із Мелітополя до Запоріжжя.
Але все кардинально змінилося, коли мелітопольці потрапили в сіру зону і далі вже на українські блокпости:
- Це був адреналін, ендорфін, я не знаю... Просто всі гормони разом стали виділятися. Ми їхали і кричали, аплодували. А коли побачили хлопців, у нас просто перехопило дух, бо вони - наші, а ми - на нашій вільній землі. На українському блокпосту воїни просто стояли. Поки їхала колона, а це майже півгодини, вони махали автомобілістам, які проїжджали повз, тому що всі люди сигналили, аплодували їм, зупинялися, пропонували яблука, печиво, воду, все що було. Хлопці відмовлялися, але люди не могли втриматись, і я прекрасно це розумію, бо найбільше хотілося підійти і обійняти їх, - емоційно розповідає Анастасія.
За словами дівчини, це неймовірні відчуття, приїхавши до Запоріжжя, знову вільно дихати, розплачуватися за допомогою термінала, бачити повні магазини продуктів, не боятися, що хліб завтра закінчиться.
На запитання, чи було важко залишити все і виїхати з окупації, дівчина відповідає однозначно - ні. Свобода - на 100%, і навіть 1000% важливіша за чотири стіни. Нічого не варте того, щоб жити в полоні.
Справедливість потрібно не шукати, а знаходити
Зараз в Україні немає жодної сім'ї, яку б не зачепила війна. Навіть ті, хто не втратив родичів або друзів, стикаються з психологічними проблемами.
Анастасія зізнається, що ненависть - це свого роду двигун. Краще бути готовим до бою, працювати, ніж плакати в кутку. Дівчина зазначає, що справедливість потрібно не шукати, а знаходити.
Щодо праці, то вона дає змогу Анастасії не лише жити далі, а й надихає. Зараз вона пише сценарій мультфільму про війну. На думку дівчини, якщо навіть дорослі не можуть прийняти й зрозуміти війну, то що вже казати про дітей, які ще не сформувалися, а вже побачили стільки біди, горя та сліз.
У своєму мультфільмі режисер мріє донести те, що відбувається, до дітей, але так, щоб не травмувати їх. Бо діти - наше майбутнє, і вони мають внутрішньо, якомога легше зрозуміти та прийняти той світ, у якому змушені жити.
До зустрічі в українському Мелітополі!
Сьогодні Анастасія дає журналістам інтерв'ю про життя в окупації. Вона також взяла участь у подкасті "На відстані. З Мелітополем у серці" Віктора Майорова.
На запитання, чи буде молодь асимілюватися в різних містах і країнах, і їй уже не буде потрібне маленьке містечко Мелітополь, Анастасія відповідає однозначно:
- Неправда! Моїх друзів розкидало по всьому світу. І всі вони кажуть - немає такого затишного і чистого міста ніде - ні в Європі, ні в Америці. Сподіваюся на якнайшвидше звільнення нашого міста, щоб прийшли ЗСУ, і визволили людей, які на них неймовірно чекають. Будемо відбудовувати Мелітополь, обов'язково зробимо концерт до Дня Перемоги, будемо святкувати.
Дорогі мелітопольці, не втрачайте віру. Будьте людяними, як би не було важко, не забувайте простягати руку допомоги тим, хто цього потребує. Дуже скоро все буде добре, все буде Україна і до зустрічі в українському Мелітополі! - звертається Анастасія до жителів свого рідного й улюбленого міста.
