32-річна Анна Бабенко з Мелітополя до війни розвивала власний бізнес з SMM-маркетингу. Війна застала її в рідному місті, яке згодом опинилося в окупації.
Попри все, Анна вирішила залишитися, і допомагати своїм співвітчизникам в гуманітарному штабі. Після його захоплення, вона продовжила волонтерську діяльність в окупованому місті. Захоплення Мелітополя, арешти українських керівників, особливості волонтерства в окупації – про все це читайте нижче.
В довоєнний час я багато пересувалася країною, але незважаючи на це, моє рідне місто – Мелітополь. Я постійно туди поверталася. І так склалися обставини, що 24-го лютого я знаходилась в рідному Мелітополі.
Як і багато інших людей, ми не вірили в те, що почнеться повномасштабна війна. Навіть вранці 24 лютого. Бомбили, в основному, аеропорт і довколишні території, де у нас були військові частини. Нас окупували не одразу, спочатку це був Херсон.
24 лютого ми зустріли в суцільному незнанні та нерозумінні того, що відбувається. Багато людей панікувало – масово знімали кошти з банківських карток, вигрібали банкомати, заправки. Усюди були черги, мелітопольці активно виїжджали з міста у бік Запоріжжя. Для себе я вирішила – залишатися, насамперед, через сімейні обставини. Та й не було чіткого уявлення, що буде далі.
25-го лютого крізь наше місто пройшли величезні колони техніки. В основному, вони йшли об’їзною вулицею. Ми всі сиділи по домівкам, хтось перейшов до бомбосховищ. Виходити з укриття було небезпечно, бо на деяких вулицях велися бої. Події того дня широко висвітлювалися в соціальних мережах – люди знімали та викладали побачене в інтернет.
В цілому, тоді місто не зазнало значних руйнувань. Постраждав ряд об’єктів, таких як виконком або військкомат. З БТР обстріляли нежилу будівлю онколікарні. Техніка пройшла в місто, і з кожним днем її ставало дедалі більше.
«̲В̲і̲н̲ ̲з̲а̲л̲и̲ш̲а̲в̲с̲я̲ ̲п̲о̲р̲у̲ч̲,̲ ̲н̲а̲д̲и̲х̲а̲в̲ ̲т̲а̲ ̲д̲о̲п̲о̲м̲а̲г̲а̲в̲ ̲п̲р̲о̲т̲р̲и̲м̲а̲т̲и̲с̲я̲ ̲ц̲е̲й̲ ̲ч̲а̲с̲»̲
Перші 2-3 дні в Мелітополі не працювали магазини. Всі боялися виходити навіть на ринок. У декого почали закінчуватися продукти вдома, тому що запасів було замало. Один день ми сиділи без світла, але його швидко відновили. Це сталося, коли бої вже перемістилися за місто – там пошкодили підстанцію. Наш мер Ivan Fedorov постійно виходив у прямі ефіри, підтримував нас, розповідав ситуацію, яка склалася в місті. Він залишався поруч, надихав та допомагав протриматися цей час.
Через п’ять днів після окупації він організував роботу гуманітарного штабу, куди підприємці міста почали звозити продукти харчування. У штабі надавали допомогу людям усіх пільгових категорій – багатодітним сім’ям, тим, хто опинився у складних життєвих обставинах, вагітним жінкам або матерям-одиначкам. В місті на той час були відсутні життєво-необхідні ліки, тому що в аптеках все розкупили, а деякі були зачинені з першого дня. Залишилося багато людей, які потребували допомоги. Таку допомогу і надавав штаб, куди я пішла працювати спочатку волонтером.
Паралельно у цей час відбувалися бої за містом. Періодично зникав мобільний зв'язок – його заглушали. Ми надавали допомогу, яку тільки могли. Я займалася розподілом інсуліну. Люди ділилися між собою, бо в лікарнях він також швидко закінчився. Окрім ліків, ми їм давали також продукти, одяг, всі товари першої необхідності, якими з містянами поділилися підприємці, до чого закликав наш мер.
«̲Ш̲т̲а̲б̲ ̲з̲а̲х̲о̲п̲и̲л̲и̲,̲ ̲з̲ ̲н̲ь̲о̲г̲о̲ ̲з̲р̲о̲б̲и̲л̲и̲ ̲у̲м̲о̲в̲н̲у̲ ̲м̲е̲р̲і̲ю̲»̲
Люди виходили на мітинги з жовто-блакитними прапорами. Більшість з них я знала особисто – це наші містяни, активісти. Я не була присутня під час протестів, але бачила в соцмережах арешти цих активістів. Це люди, які йшли та зупиняли машини голіруч. Вони починали з центру міста, мітингували прямо на площі перед нашим штабом, і йшли так по всьому Мелітополю.
Наш штаб пропрацював приблизно сім днів. У п’ятницю ввечері нашого мера заарештували та повезли в невідомому напрямку. Затримання відбулося прямо в штабі. Його повели з мішком на голові. Згодом за сприяння президента його відпустили та відправили в Запоріжжя. Але в той момент було доволі страшно, бо це людина, на якій все трималося. Це наш лідер, і в якийсь момент його просто забирають у нас. Наступного дня з поля зору зникли всі його співробітники. Вони залишили місто, аби не стати наступними об’єктами арешту.
Ми залишилися самі. Ми – це волонтери, активісти, люди, які не займали ніяких посад, просто цивільні. Штаб захопили, з нього зробили умовну мерію. Там вже була окупаційна влада – з охороною, з військовою технікою, а все, що нам приносили небайдужі люди, залишилося в будівлі. Нас туди не пускали.
«̲У̲с̲і̲ ̲к̲р̲а̲ї̲н̲и̲,̲ ̲о̲к̲р̲і̲м̲ ̲р̲о̲с̲і̲ї̲.̲ ̲З̲в̲і̲д̲т̲и̲ ̲м̲и̲ ̲д̲о̲п̲о̲м̲о̲г̲у̲ ̲н̲е̲ ̲п̲р̲и̲й̲м̲а̲л̲и̲,̲ ̲х̲о̲ч̲а̲ ̲б̲а̲ж̲а̲ю̲ч̲и̲ ̲б̲у̲л̲и̲»̲
Через кілька днів зі мною на зв'язок вийшли такі самі волонтери, які повідомили, що вони домовилися вивезти зі штабу продукти. Там просто лежать і псуються. Їм дозволили забрати і роздати продукти на базі іншого закладу.
24-те училище було одним із філіалів нашого гуманітарного штабу. Люди продовжували туди йти навіть після того, як заарештували мера. Ми познайомилися з директором училища, знайшли однодумців, скооперувалися і вирішили продовжувати волонтерську діяльність на базі цього закладу.
Я займалася звітністю, вела соцмережі, розповідала нашим підписникам, що відбувається, як ми працюємо, куди ми витрачаємо гроші. Я просила своїх друзів та знайомих, за межами Мелітополя, переслати нам кошти. І нас підтримували, навіть підключилися громадські організації.
На початку возити продукти та ліки з боку Запоріжжя можливо було лише потрошку, легковими авто, а з боку Криму ніякий трафік ще не був налагоджений. Перші дні ціни дійсно були космічними, особливо на такі популярні продукти як цукор, гречка, навіть хліб. Довгий час нам допомагали місцеві підприємства, але, зрозуміло, що ресурси у них теж закінчуються. Люди скидали нам гроші з усіх країн світу – це Індія, Америка, Німеччина, Англія, Японія, Корея. Усі країни, окрім росії. Звідти ми допомогу не приймали, хоча бажаючи були. Підприємці давали нам знижки, дозволяли купувати за безготівковий розрахунок, хоча на той момент з цим було складно.
«̲Л̲ю̲д̲и̲ ̲з̲ ̲в̲л̲а̲с̲н̲о̲ї̲ ̲і̲н̲і̲ц̲і̲а̲т̲и̲в̲и̲,̲ ̲п̲р̲о̲т̲я̲г̲о̲м̲ ̲ч̲о̲т̲и̲р̲ь̲о̲х̲ ̲м̲і̲с̲я̲ц̲і̲в̲,̲ ̲д̲о̲п̲о̲м̲а̲г̲а̲л̲и̲ ̲м̲е̲л̲і̲т̲о̲п̲о̲л̲ь̲ц̲я̲м̲»̲
В мої обов’язки входила систематизація цих коштів та їх розподіл. Весь персонал училища було задіяно в розфасовці продуктових наборів, потім вони це роздавали людям – пенсіонерам, інвалідам, онкохворим, багатодітним сім’ям, батькам-одинакам. Ми підтримували всіх людей з категорії пільговиків, які до нас приходили, вели облік і звітували пере всіма, хто жертвував гроші.
Окремим напрямком у нас була доставка лежачим хворим та пенсіонерам, які не можуть виходити на вулицю. Я їм керувала також. В мене була мобільна група волонтерів, яка приходила, брала ці набори, і розвозила людям – хто на велосипедах, хто пішки по мікрорайону, хто на своїх авто. Люди з власної ініціативи, протягом чотирьох місяців, допомагали мелітопольцям.
Додатково у нас був кол-центр, куди люди зверталися стосовно інших потреб. Тобто всі питання, які люди не могли самотужки вирішити – ми з усім допомагали. Координація всього цього імпровізованого штабу була на мені та Олесі (директор училища – ред.), ми удвох цим займалися. Ще один помічник й досі допомагає людям там. Він на авто розвозе ліки.
«Вони приїжджали до нас в домашніх капцях та піжамах, на розстріляних автівках»
Десь в середині березня відкрили дорогу з Маріуполя на Мелітополь, і маріупольці почали масово виїжджати. Це люди, які понад місяць сиділи у підвалах – вони приїжджали до нас в домашніх капцях та піжамах, на розстріляних автівках. Ми були перевалочним пунктом, де вони могли зупинитися та відпочити на базі гуртожитків, квартир та домівок, які надавали місцеві. Хтось з волонтерів і в себе селив. Забезпечували їх речами першої необхідності та продуктами.
Чи дозволяли нам це робити? Так, дозволяли, тому що розуміли, що в іншому випадку, місто просто захлинеться. Кілька разів військові приїздили до Олесі з розмовами, як до директора училища. Вони приїхали, зняли з будівлі український прапор, сказали, що такій символіці тут – не місце. Але ми продовжували працювати.
Пропрацювали ми так десь з березня до травня. А потім нашого директора арештували. Її проукраїнська позиція викликала негативну реакцію. А може, їм потрібна була будівля училища – хтозна.
П’ять днів вона перебувала в комендатурі, в нелюдських, з її слів. Після цього ми роздали всі запаси, які в нас залишалися, і припинили свою діяльність. До нас також прийшли представники чи то комендатури, чи то поліції. Вони сказали, що тут буде новий директор, який заохочувати нашу діяльність не стане. Ми просто пішли, бо не мали відношення до закладу. Викладачі поділилися – хтось вирішив продовжити працювати з новим директором, хтось написав заяву про звільнення.
«̲Р̲о̲з̲д̲і̲л̲я̲т̲и̲ ̲п̲р̲и̲н̲ц̲и̲п̲и̲,̲ ̲я̲к̲і̲ ̲д̲и̲к̲т̲у̲є̲ ̲«̲н̲о̲в̲а̲ ̲к̲р̲а̲ї̲н̲а̲»̲,̲ ̲д̲л̲я̲ ̲м̲е̲н̲е̲ ̲–̲ ̲н̲е̲ ̲п̲р̲и̲й̲н̲я̲т̲н̲о̲»̲
Найстрашнішим для мене все-таки були арешти людей – мера, директора. Коли людину вивозять у невідомому напрямку, і ти не знаєш його подальшу долю. Тебе не пускають до нього. Максимум – дозволяють привозити їжу. В сучасному цивілізованому суспільстві мене й досі вражає те, що ми тут збираймося колонізувати Марс, і паралельно можемо діяти такими методами, як прийти до чужого будинку і сказати – тепер це наш дім, бо в нас є зброя. Глобальність і наглість цього підходу – вона лякає. Страшно, що в сучасному світі таке взагалі можливо.
Для мене важливо було вирішити власні сімейні труднощі, а також залишатися в місті, доки я буду корисною в гуманітарному штабі. Як тільки я зрозуміла, що наша діяльність продовжуватися не буде, я для себе поставила чітке завдання – виїхати. Долучатися будь яким шляхом до принципів, які диктує «нова країна», для мене – не прийнятно, навіть якщо для цього стало необхідно докорінно змінити власне життя.
О дев’ятій ранку я виїхала з Мелітополя, об одинадцятій вечора – я вже пила чай у друзів в Запоріжжі. Допомагав з виїздом мені місцевий волонтер-активіст Александр Любышко. Він приєднав мене до колони зі своїх авто. Нас було чотири машини. Я була за кермом, зі мною їхала жінка, хвора на онкологію.
Я знала, що на той час у Василівці люди ночували по 3-4 дні, але нам вдалося проїхати за день. Зупиняли, переглядали речі, ставили дурнуваті питання, казали – там дороги нема, вертайтеся, але не прискіпувалися. Довго чекали біля Василівки під палючим сонцем, морально та фізично тяжко, але нічого страшного в тому не було. Я себе настроювала, що я сяду та проїду – так воно і сталося.
«̲Я̲ ̲х̲о̲т̲і̲л̲а̲ ̲п̲р̲о̲д̲о̲в̲ж̲у̲в̲а̲т̲и̲ ̲д̲о̲п̲о̲м̲а̲г̲а̲т̲и̲ ̲л̲ю̲д̲я̲м̲»̲
Я трохи побула в Запоріжжі, потім вирушила до Києва, думала, знайти роботу там. Але робота знайшла мене сама. Наразі я проектний менеджер міжнародного благодійного фонду СОС Дитячі Містечка Україна. Це було моє принципове рішення – йти працювати в сферу НГО (некомерційна громадська організація – ред.). Я хотіла продовжувати допомагати людям, я розуміла, що буду максимально корисною Україні саме в цій галузі.
У СОС «Дитячі Містечка» як раз в липні розпочинався проект в Чернівцях, і в мене рекрутували туди. Конкретно мій проект допомагає родинам вимушено переміщених осіб, які знаходяться в Західній Україні – ми підтримуємо фінансово, робимо «Пакунки малюка», відкриваємо простори, де діти з мамами можуть відпочивати, грати, відчувати себе в безпеці, отримувати психологічну допомогу.
Війна все перевернула з ніг на голову, вона трагедія і поштовх одночасно для всіх українців. Це дивно, але інколи я сумую за тими 4 місяцями в окупації – коли на піку страху, небезпеки і аргесії ми, невеликою командою однодумців, пліч о пліч допомагали людям. Тоді це рятувало і їх і нас. Я вважаю, що той час був піком невизначеності, паніки, піком евакуації до Мелітополя і ми були в потрібну мить в потрібному місці. Хоча ні – я сумую за тими людьми, і своїм життям до…яке вже ніколи не буде колишнім.