Під час руху авто жінка жбурляє коктейль Молотова у російську військову техніку. Сюжет для ескізу монети заснований на реальних подіях. Відео з окупованого міста у Запорізькій області у перші дні повномасштабного вторгнення стало вірусним.
На Анастасію та її чоловіка, який був за кермом машини, росіяни оголосили полювання. Майже два місяці подружжя, яке було осередком опору, переховувалося у захопленому Бердянську, поки змогли вибратися з окупації.
Перед тим ми їздили машиною з українським прапором по місту, зіткнулися з російським БТРом. І я кажу чоловіку: «Слухай, що робити, немає чим їх палити! Поїхали щось брати: бензин, мастило».
Ще хлопці з нами, у нас пляшки були, і ми за 10 хвилин накалатали сім-десять коктейлів. Я в житті ніколи такого не робила.
Ми під’їхали — бердянці знають, де завод ЗБК — там було п'ять-шість машин, хлопці такі ж активісти, як ми. Я кажу: «Хлопці, а хто знає рецепт коктейля, яка там пропорція!? Допомагайте, давайте!». Отак ми згуртувалися і почали робити: один пальне наливав, інший ганчір’я рвав.
Я не скажу, що я прямо багато зробила — він не згорів ущент. Але люди, які подивилися відео... Я згодом, коли потрапила на підконтрольну Україні територію, зустрілася з одним волонтером з Миколаєва. І він сказав: "Знаєте, мене надихнуло ваше відео і я пішов робити більше".
Окупанти були у шоці (сміється — ред.). У шоці, що таке могло трапитися. Автівка під’їхала, щось жбурнули... Вони не зрозуміли, що то таке.
Я ж не мала справи раніше з тими коктейлями. Я чоловіку кажу: «А куди кидати? Куди кидати, щоби від згорів?!». А він: «Кидай, де бензобак».
Я кинула все, що в мене було. А остання пляшка — я підпалюю, а воно не підпалюється. Мабуть, я розлила собі на куртку... На відео видно, як рукав у мене палає. Я себе швиденько загасила, не обгоріла, нічого не підпалила у машині, як росіяни написали. До слова, росіяни писали, що я на Донбасі зараз воюю, що людей російськомовних прив’язую до стовпа, що я спалюю колонами російську техніку.
Ми до останнього не хотіли з чоловіком їхати. Але знаєте, коли вже в березні всі наші данні, де ми живемо, наші номери телефонів, паспортні дані — все злили у групу у Telegram-каналі. Нам тоді сказали: якщо ви не виїдете зараз, то вже не виїдете. Є наказ вас просто вбити.
Вони нас дуже шукали, пеленгували наші телефони, ми картки одразу дістали. Нам говорили: «Ховайтесь, де можете, вас шукають усюди!».
Я не знаю, як ми виїхали, це було диво, справжнє диво.
Ми взяли з собою з Маріуполя двох жінок з дітьми. І окупанти так довго придивлялись до нас. Один питає: "Щось є поїсти? Хліб? Сигарети?". У відповідь: «Для вас нічого! Нічого немає!». Отак я і проїхала.
Але на передостанньому блокпосту чоловіка мого зупинили, один з ДНРівців сказав: «Ми його забираємо, він далі не їде». Я почала питати, чому це, але той все одно казав, що ні. Тоді я сказала: "Давай підемо до командира". Коли говорили з командиром, я знову: "Дивіться, він же не військовий". Щоб ви розуміли, ми на чоловіка окуляри якісь вдягли, якусь кепку знайшли, одяг такий... специфічний. І в той момент я думала, якщо його зараз тут затримають, то і я тут залишусь. Мабуть, це кінець нашої історії. І в цей момент командир каже: «Та ти що?! Ти ж бачиш, що він не азовець!». Вони реально тоді всюди шукали Азов. Отак ми проїхали. Виїхали десь о 7:00 з Бердянська і приїхали близько 21:00 у Запоріжжя.