Мешканці Мелітополя, які змушені були залишитися в окупації, важко переживають присутність чужих військових і триколорів у своєму місті.
Багато з них з важкими почуттями, вимушено, прийняли російське громадянство, але зберегли український паспорт.
Вони намагаються співіснувати з порядками, які встановила окупаційна влада, і чекати ЗСУ, не привертаючи уваги спецслужб.
Журналісти видання "Дзеркало" поговорили з мешканкою Мелітополя, яка вже понад рік перебуває в окупації.
Учитель кричить "Україна", а діти у відповідь - "країна-терорист" або "країна-вбивця"
Чужі військові в Мелітополі теж виглядають як цивільні. Їх від переселенців відрізняють за новим яскравим одягом із ринку, розповідає 59-річна місцева мешканка Світлана (ім'я змінено). А місця проживання - за розвішаними сушитися однотипними чорними майками та формою кольору хакі, а ще вирубаними деревами навколо будівель. Як пояснює жінка, це тому, що командування боїться засідок у посадках. Ще командування боїться п'яних солдатів:
- Раніше алкоголь у всьому місті продавали тільки до 17-ї години. Мабуть, це було це орієнтовано на "гостей", щоб вони ввечері не напивалися, бо вдень вони то на навчаннях, то ще десь. Але, звісно, вони і до 17.00 встигали скупитися. А тепер запровадили сухий закон - міцний алкоголь навіть прибрали з прилавків, їм дозволені тільки пиво і сидр. Між собою вони іноді там бавляться, чути автоматну чергу, але ось із місцевим населенням поводяться абсолютно спокійно. Ніхто нікого не чіпає.
Хоча, знаєте, от я ходжу вулицями, мене ніхто не гнобить, не утискає - я ж вільна? Тоді чому таке відчуття несвободи? Мені дуже бридко, душно. Їду на велосипеді, назустріч мені - КамАЗи військові. І я починаю голосно співати гімн України. По-перше, навколо нікого, по-друге, машини голосно "гарчать". Так я вперше в житті усвідомила, що таке гімн - це символ твоєї країни, твоєї свободи. Я думаю, що наші "колобки" (ми так називаємо колаборантів), може, теж відчувають свою свободу - вони нарешті вдихнули російський дух. А я задихаюся в ньому, мені потрібна моя країна. Я тепер дуже добре розумію держави, які в 1939-му окупував Радянський Союз і де нав'язав свої правила життя. У нас зараз так само: ми десь змирилися, зовні схилили голови, але не дивимося в очі росіянам і всередині зберігаємо свою Україну.
За словами Світлани, деякі цехи приватних підприємств у Мелітополі переорієнтувалися на ремонт російської техніки. У місті тепер шукають спеціалістів, які вміють працювати за верстатом, а от у вихователі можуть іти "і двірники, і малярі". Зарплати, каже жінка, там хороші, як і в бюджетників. Щоправда, за комфорт і стабільність доводиться розплачуватися.
- У системі ти або отримуєш російський паспорт, або йдеш. Так у нас із комунальниками було - їм першим їх видавали, - розповідає українка. - І система не працює без лояльності до влади. У нас у Мелітополі була сільгоспакадемія і педінститут. Зараз їх з'єднали і відкрили військову кафедру. Ранок там починається з промовки: учитель кричить "Україна", а діти у відповідь - "країна-терорист" або "країна-вбивця". Як цвяхи в голову вбивають. У школах за окупації з'явився урок "рідна мова" - це українська. Зараз батьків змушують підписувати заяви, що наступного навчального року цей предмет їхнім дітям не потрібен.
У батальйон Судоплатова йдуть злі люди з гнилою душею
Банери вулицями висять: "Росія - це честь", "Росія - це життя, це пам'ять". Тобто якщо не Росія, то це не життя? А що, у нас до цього життя, пам'яті не було? На 9 травня ми тут пройшли всім відоме "побєдобєсіє". Усе місто - у плакатах героїв, піонерів. Думаю, люди, народжені у 80-х, їх навіть і не знають. Їду і бачу Зою Космодем'янську, Володю Дубініна - ой, тільки Павлика Морозова не бачила. А ще восени поставили бюст - зазвичай Лермонтову, Пушкіну ставлять, а тут - "Судоплатову, він знав, що робити з бандерівцями". Виявилося, це чекіст, розвідник, який зіграв роль у знищенні оунівців (Павло Судоплатов - співробітник НКВС, диверсант, ліквідував лідера Організації українських націоналістів (ОУН). - Прим. ред.). Тепер у місті є загін імені Судоплатова з місцевих добровольців. Туди йдуть люди розчаровані, злі люди з гнилою душею.
Жінка розповідає, що підтримку багатьох місцевих окупаційна адміністрація "купує" щомісячними російськими виплатами і зовні комфортним життям. Продуктів у місті вистачає, хоча ціни на них і ліки сильно зростають.
- До війни були шалено маленькі пенсії, які не відповідали цінам, а Росія зараз завалила Мелітополь грошима, тому люди загалом задоволені. Допомоги отримують усі пенсіонери, інваліди, мами, причому на кожну дитину до 18 років. І люди, яким не потрібна свобода, замовкли, бояться, що повернуться в Україну і будуть злидні. "Нас і тут непогано годують", що називається. Мені особисто платить Україна, як багатьом учителям, хоча ті, у кого немає банківських карток, залежать від російських виплат.
Ще людей заманюють безкоштовним лікуванням. Моєму батькові безкоштовно поставили кардіостимулятор - я не платила ні за ліки в лікарні, ні за пелюшки. Ми не звикли до такого в Україні, бо завжди купували все самі, і були приємно здивовані. Але я собі сказала: за все заплачено нашими сльозами і нашим терпінням.
"Я їду і бачу: тут живуть вороги, там у них штаб. Думаю: та скиньте туди ракету!"
На операцію батька Світлана возила до Криму, там живе її рідна сестра з родиною. На анексованому Росією ще 2014-го півострові, за відчуттями жінки, "від України всі себе чітко відгородили":
- Там люди просто живуть своїм життям. Єдине, у лікарні до нас підійшла медсестра і тихесенько запитала, чи не боїмося ми повертатися до Мелітополя. Мабуть, вона щось слухає і знає. Решті все одно. Ось їдемо в автобусі, по телевізору показують вікторину. Кажу сестрі: "Навіщо в Євпаторії вікторина про Байкал, Суздаль і матрьошки? Розкажіть про Крим - міста, гори, факти цікаві". А сестра на мене дивиться: "Ну як?! Ну ми ж у Росії". Ось так працює все там. Їх тихенько змінили, вони навіть не помічають. Не знаю, про що вони г говорять на кухнях, але зовні нічого не видно, і там зовсім Росія.
А моїм родичам наче поміняли кров, вони вже не просто не українці - мені здається, вони й напівлюди. Кажу: ваші солдати ґвалтують наших жінок. Мені відповідають: "А що, в Україні до цього не ґвалтували?" Кажу: ви стріляєте по містах, знищуєте мирних жителів. Мені у відповідь: "Та годі. Ми стріляємо дуже прицільно, жертв дуже мало". Вони вважають, що "подарували нам Херсон".
Висловлювати свою думку тим, хто підтримує Україну, у Мелітополі, як і раніше, небезпечно. Жінка каже, що в місті продовжують зникати люди.
- У наших чатах постійно: пропав, заарештували, забрали; пропав, заарештували, забрали. Якщо в тебе побачать українські телеграм-канали в телефоні, можна потрапити дуже круто, пояснює вона. - Якось у лютому ввечері під'їхали дві машини з компанією в балаклавах з автоматами. Мовчки зайшли в будинок, вивели чоловіка з мішком на голові, посадили в машину і поїхали. Я тільки рот відкрити встигла. Перший раз це бачила. Цю людину, щоправда, відпустили, сказали, що на неї надійшов донос. Але ви ж розумієте, як відпускають? "Ти на гачку, будеш усе розповідати", - і ви вже десять разів подумаєте, що говорити при цій людині.
Ми з мамою про всяк випадок отримали російські паспорти - це просто можливість жити на своїй землі за цієї влади. Маму не чіпали, а ось мене змусили щось читати - чи то клятву Росії, чи то присягу. Я навіть не пам'ятаю, що це було, - у мене тремтів голос і сльози стояли в очах, я читала на автоматі. Таке відчуття, що я була під гіпнозом. Але в Мелітополі ще достатньо людей з українським паспортом. Їм сказали або до липня 2024-го прийняти громадянство РФ, або покинути територію.
І багато хто тепер каже, що Мелітополь - зрадники. Це неправда! Із міста виїхало 2/3 населення. З решти частина в підпіллі - ми не махаємо прапором, але тихенько обговорюємо, чекаємо. І є велика концентрація колаборантів, рашистів. Це, знаєте, як рідину вилити, і на дні буде осад. Так і тут - ось цей увесь бруд сплив на поверхню. Вони кричать, вони ображають. І ми справді їх боїмося. Хоча в нас зараз немає насильства, жорстокості, як під час окупації в Другу світову, нас не обстрілюють, як інші міста, - тут у нас тихо співіснують вороги і мирні жителі. Ми консерви, нас у цьому законсервували.
Чекають звільнення і готові все витерпіти
За словами Світлани, навколо Мелітополя росіяни продовжують будувати оборону, ставлять укріплення в три ряди: спершу окопи, слідом "зуби дракона", зв'язані ланцюгом, а потім великі протитанкові рови.
- Я дуже люблю свій край, але тепер не знаю, що на нас чекає: де будуть міни, де - окопи, снаряди, що не розірвалися. Ми будемо обмежені в пересуванні, - переймається майбутнім жінка і повертається до сьогодення. - Але у військових тут своє життя, а в нас своє. Ми собі картоплю саджаємо - вони носяться на бетеерах. На це неможливо не озиратися. Нещодавно проїжджали повз два, наступного дня вже один їде. Думаю: а другий куди поділися? Через день і його тягнуть - підбитий. Ми тихенько радіємо.
Світлана зі своїми проукраїнськими знайомими теж чекає контрнаступу. Але це очікування тягнеться від самого початку окупації, тому жінка не загадує, коли це станеться:
- Зараз ми боїмося, що нас звільнять, а потім Росія почне обстрілювати. Але такі, як я, хто чекає на Україну, до цього готові. Решта кажуть "аби тільки не стріляли". Була в одному селі під Мелітополем - там таких 90%. У них у хаті тепло, в холодильнику все є, а більше нічого й не треба. А ми жартома обговорюємо: ну що, ти підвал приготувала? Консерви, воду приготували, пакети приготували.
Ми чекали звільнення на Новий рік, чекали на Різдво, на Великдень, на 9 Травня. Ви не повірите, до болю, до фізичного болю! Потім закриваєш очі й перестаєш чекати. Усе, я живу тут і зараз. Розумію, що не все так просто. Я їду і бачу: тут живуть вороги, там у них штаб. Думаю: та скиньте туди ракету! Але це мені так здається, там, у ЗСУ, напевно, зовсім по-іншому думають. Тому ми чекаємо. Але ми, Мелітополь, - це Україна. Ми не Росія, ми дуже відрізняємося за внутрішнім змістом. Зараз ми навчилися жити по-іншому. Розумієте, ось відірвало ногу або руку - людина ж живе. Без цієї руки чи ноги, але живе. Ось так і ми. Подобається чи ні - треба жити.
