!["Решайтесь, выезжайте, оно того стоит" – жительница Мелитополя рассказала, как ей удалось вырваться из оккупации](/images/news/2023/06/322277.jpg?1686848675)
Евакуюватися з тимчасово підконтрольного росії Мелітополя стало набагато складніше, ніж це було минулого року, але все ж можливо. Місцеві жителі продовжують ділитися своїм досвідом.
Цього разу свою історію в соцмережі розповіла жінка, яка виїжджала з Мелітопольського району 29 травня. У машині з перевізником їхали дві жінки та двоє дітей (7 і 16 років). Пасажирки взяли із собою українські паспорти та свідоцтва про народження дітей.
До Новоазовська Донецької області мелітопольці доїхали без проблем, на деяких блокпостах загарбники просили показати документи, на всі їхні запитання переважно відповідав водій. У цьому ж місті містяни пройшли паспортний контроль, тоді вже жінка сказала окупантам, що їдуть вони до Бєлгорода, а наступною точкою призначення вона назвала Колотилівку (Бєлгородська область). Більше військові рф не ставили жодних запитань, перевірили речі пасажирів рентген-сканером і пропустили їх.
- Їхали довго, зупинялися на перекуси, в туалет тощо. Вночі краще десь зупинитися на нічліг, ми так не зробили. Зупинилися на заправці, водій спав у машині, а ми весь цей час чекали його (це дуже незручно), - розповідає переселенка.
До 10 ранку 30 травня мелітопольці вже були в Колотилівці. Якраз у цей час відбувався обмін військовополоненими, тому евакуйованим довелося чекати до обіду, щоб можна було під'їхати до пункту пропуску.
- Коли приїхали на КПП, там уже була черга, пропускали по п'ять осіб. Ми свою чергу чекали близько п'яти годин. Це було дуже складно - втома і відсутність сну давалися взнаки. Увечері почали пропускати по сім-десять осіб. Я з дітьми пройшла російську фільтрацію, як мені здається, досить швидко. Речі перевіряли ретельно, діставали все з валіз, особисті сумки та рюкзаки дітей - усе оглядали, телефон дивилися тільки мій (у дітей не брали), - каже жінка.
За кілька тижнів до виїзду мешканка Мелітополя скинула налаштування телефону до заводських. Після цього вона дивилася всяку нейтральну інформацію, а ось соцмережі та банкінг видалила. Залишити вирішила лише листування з родичами та подругами. Жінка фотографувала дітей, квіточки, кішечок тощо, щоб не виникло зайвих запитань.
- Запитання ставили: Скільки грошей везете? Куди їдете? Передачки не везете? Типу ніхто нічого не просив передати? Ставлення зневажливе, деяких проводили на окремі бесіди, перевіряли взуття, виймали устілки. На запитання треба відповідати спокійно і впевнено, - згадує містянка.
Потім переселенцям потрібно було перетнути "сіру зону". За словами жінки, йти було не настільки складно, як вона уявляла. Валізи десь котили, десь несли, колеса не відвалилися. Тим, хто збирається евакуюватися в такий спосіб, вона радить брати з собою "кравчучку" - з нею буде легше і швидше, особливо якщо багато речей.
- На нашому боці зустріли військові, хотілося розплакатися від щастя, що ми на волі, але просто не було сил. Віддали паспорти і чекали автобус, який везе вже на нашу фільтрацію, - продовжила свою розповідь переселенка з Мелітополя.
О 23:30 їм віддали документи і містяни залишилися на нічліг у волонтерському пункті. Рано вранці 31 травня приїхали волонтери і відвезли їх на вокзал у Суми. Там на людей чекав другий водій, який відвіз їх до Запоріжжя, яке і було їхньою кінцевою точкою.
- Окрема тема - це Маріуполь. З усієї поїздки це, напевно, найважче. Побачене шокувало, дітей не вийшло відволікти іграми на телефоні, проїжджали зі сльозами на очах і диким болем усередині. Підсумок: поїздка важка фізично і морально, але це не так страшно, як ми уявляємо собі в голові, перебуваючи в окупації. Наважуйтеся, виїжджайте, воно того варте. Те полегшення і відчуття свободи коштувало всіх труднощів, які ми подолали, - підсумувала жінка.
Раніше ми повідомляли, що жителям Кирилівки окупанти погрожують депортацією за відсутність російських паспортів.