Мелітопольський напрямок досі залишається однією з найгарячіших ділянок фронту, де ворожі війська вже кілька місяців намагаються прорвати оборону.
Серед інших українських захисників дають відсіч російським загарбникам, не даючи їм просунутися далі і окупувати нові землі, бійці 71-ї окремої єгерської бригади.
Двоє з них розповіли "Фактам тижня" історію реального бою, який ледь не став для них останнім. Відбувся він у вересні минулого року в районі села Вербове, що стоїть на шляху між тимчасово окупованими Токмаком і Пологами.
– Нам була поставлена задача зайти, заштурмувати мережу окопів, вийти на дорогу, закріпитися і втримати, щоб потім сусіди зліва, зправа заштурмували лісосмуги, – каже командир роти 71-ї окремої єгерської бригади з позивним "Вовк".
Це б дало можливість ЗСУ перерізати важливу для армії рф дорогу, але для цього нашим захисникам потрібно було подолати близько кілометра по відкритій місцевості, а це неабиякий ризик. Адже з обох боків були посадки, які на той момент контролювали окупанти.
Українські воїни дуже швидко долали мінні загородження, якими ворог буквально всіяв поле перед своїми позиціями. Але міни виявилися не найгірним для ЗСУ у цій ситуації.
– Нам треба було 900 метрів від краю лісосмуги. Спочатку добігти до цієї мережі окопів і звідти вже починати штурмувати по відкритій місцевості. Там працював 120-й міномет з трьох часів різних. Ми на цей проміжок в 900 метрів витратили дві години. Тобто їх коптер завис над нами і починала пропрацьовувати їхня артилерія – з 11:00, 12:00 і з 13:00, – згадує "Вовк".
Пересувалися бійці у проміжках між обстрілами і на це у них було не більше 10 секунд. У це важко повірити, але заміноване поле під ворожим вогнем 20 бійців роти "Вовка" подолали без втрат. Після чого почався бій за саму позицію.
– Стрілецький бій, кидалися один в одного гранатами. Тобто ми працювали підгрупами по чотири військовослужбовця, а вони працювали двійками, – продовжує командир роти.
Першою військовою позицією був протитанковий рів. І, схоже, окупанти швидко зрозуміли, що в ньому противнику укритися буде важче, ніж у звичайному піхотному окопі.
– Я не можу сказати, що воно завчасно було як пастка приготовано, але це, як мінімум, скажу, що воно не було призначено щось там суттєве, що вони будуть битися за нього критично, але вони все-таки билися, вони резерви надалі висували там, – розповідає "Вовк".
Втрати у роті почалися безпосередньо тоді, коли бійці потрапили під ворожий вогонь з лівого флангу.
– Чому ж я проаналізував, зробив висновки, що це пастка, тому що там крім всіх тих 120-их мінометів, про які я раніше розповідав, почав працювати по діагоналі з лівої сторони танк закритої позиції. Що якраз розбирав ті ділянки місцевості, там, де протитанковий рів виходить на височину відповідно. Також, якщо ми дивимося до противника, то з лівої сторони лісосмуги працював по нам спг-9 противника, рпг-7, ну тобто туди летіло все, що тільки можливо, – каже командир.
Саме в ці хвилини отримує важке поранення помічник гранатометника однієї з рот 71-ї окремої єгерської бригади з позивним "Дід", який надавав допомогу двом пораненим побратимам.
– Перший прильот, як кажуть, повезло. Другий раз, тільки підняли 300-го – ще один прильот і командир групи загинув на місці. Я отримав бічне поранення уламкове. Ще побратими позаду теж отримали серйозніші поранення, – згадує той день "Дід".
Боєць зміг дістатися до найближчого бліндажу, де йому обробили рану. Але до настання темряви, а до неї ще довго, евакуація була неможлива, бо це вкрай небезпечно. Під вечір командир роти зайшов до бліндажу з пораненими, але "Діда" там не було.
– І просто чую крик: "Де моя зброя?". Ну, я розумію, що це голос "Діда". Виходимо, а він тримається за бочину, – говорить “Вовк”.
І як тільки почало темніти на вулиці, бійці стали виходити. Серйозно поранений "Дід" самотужки дістався точки евакуації. За словами командира, він подолав 7 км 800 м.
Згадувати про події того дня "Діду" досі важко, але після шпиталю він не просто повернувся до своєї бригади, а й знову почав брати участь у штурмах.
– Одразу після операції важкувато було трішки, там так нагружав себе поки можливість була, щоб не задіюватися у штурмах. На наступні штурмові дії вийшов вже. Теж отримав поранення, знову лікувався. Ну, і знову в строю, важко, не важко, а потрібно, – каже боєць.
І доки зможе, "Дід" обіцяє не зупинятися і продовжувати свою справу у пам'ять про своїх загиблих побратимів і заради мирного майбутнього України.
– Мені кожний клаптик нашої землі коштує, так що битися за неї будемо до кінця і поки не виженем їх звідси, – говорить "Дід".
У тому вкрай важкому бою рота "Вовка" просунулась вперед на 600 метрів. За кілька днів задача перерізати важливу для російських загарбників дорогу була виконана.