Ризикуючи життям, відстоювати рідне місто на патріотичних мітингах мелітопольська журналістка Юлія почала з перших днів повномасштабного вторгнення. Дівчині місяцями доводилося жити в липкому страху за себе і близьких, у будь-який момент знаючи, що за тобою прийдуть і заберуть «на підвал». Вона принципово не купувала російські продукти і зберегла всупереч усьому почуття власної гідності, залишившись, як і тисячі мелітопольців, без усього майна.
«Запорізький центр розслідувань» опублікував історію дівчини, яка разом із близькими вирвалася з окупації. До повномасштабного вторгнення Юлія працювала в Мелітополі журналістом у різних виданнях. Від колег і дізналася про початок великої війни. Що робити? Цього не знав ніхто. Усі намагалися зберігати спокій і працювали, підміняючи одне одного, коли був зв'язок та інтернет.
- Того дня я не чула вибухів. Зрозуміла, що почалася війна, зі сповіщень у робочому чаті. Я, як завжди, поїхала на роботу, але про всяк випадок зібрала тривожну валізку.
Так почалося «інше» життя в Мелітополі. У перший же день війни на Південному виїзді з міста до вечора стояли російські танки, виїзд через Василівку перекрили вже об 11.00. наступного дня на вулицях міста були бої. На жаль, уже 26 лютого 2022 року місто було окуповане. Відчуття нереальності - про нього говорять усі, хто побував в окупації. Але валізка не стала в пригоді Юлії ще кілька місяців - місяців боротьби і спроби зберегти свою українську суть.
- Складно було усвідомити, що все це відбувається насправді. Ти відчуваєш постійний страх - за себе, за рідних, за друзів.
Життя в окупованому росіянами місті змінилося невідворотно. Магазини розграбували, полиці супермаркетів були порожні, ринки закриті. Банкомати не працювали.
- Було складно купити продукти. Коли вже минув час і в місто почали завозити російські продукти, я принципово намагалася їх не купувати. Ми протягнули на старих запасах 4,5 місяця.
Весь цей час Юля активно брала участь в антиросійських мітингах. Вона публікувала пости українською мовою у себе на сторінках у соцмережах, намагаючись відстоювати свою проукраїнську позицію. Більшість українських видань закрилися під тиском окупантів. Але безстрашна дівчина щодня ризикувала своїм життям, щоб донести людям правду.
- Перед тим, як вийти на вулицю, я постійно чистила листування в телефоні. Було дуже страшно. До моїх колег-журналістів уже приходили окупанти з обшуками. Одного разу могли прийти і до мене.
У липні 2022 року Юлія з мамою вирішили виїжджати, адже почалися почалися облави. Коли за нею прийшли б співробітники ФСБ було лише справою часу.
- ЗСУ завдали удару по російській військовій базі в Мелітополі. Було багато втрат в окупантів. Почалися облави на вулицях, і ми зрозуміли, що з Мелітополя треба їхати.
Влітку 2022 року виїзд коштував дешевше, ніж зараз. Утім, легким він не був ні для кого. Напруга і страх взяли своє:
- Ми знайшли перевізника через чати, заплатили по 2000 гривень з людини. Виїхали рано вранці. Дорога зайняла майже два дні. Але мамі стало погано, і нам дозволили відвезти її в лікарню у Василівці.
Юлія впевнена: їй пощастило. Перевізник дочекався їх у Василівці. А ще їх особливо не перевіряли на блокпостах - хоча активістка їхала зі своїм ноутбуком і двома телефонами. Просто натрапили на трохи більш людяну зміну... Особливо жорстоко поводилися ДНР-івці. Із собою активістка змогла провезти найдорожче, хоча й знайшла для нього дуже незвичне місце:
- У взутті я сховала стрічки, блакитні та жовті. Їх нам роздавали під час одного з мітингів на підтримку України. Для мене було дуже символічно, що я змогла вивезти їх з окупації! Стрічки для мене - спогад про час, коли мелітопольці були єдині та вільні.
Із Запоріжжя дівчина поїхала до Львова, потім на Франківщину. Їхати в нікуди, починати життя заново було дуже складно.
- Нам пощастило: нас дуже добре зустріли. Я відсвяткувала свій День народження... Але здавалося, що все, що відбувається навколо - немов у фільмі. Я звикала до інших звуків, ходила на мирні мітинги.
Після виїзду дівчині довелося звернутися до психолога: проявилися наслідки багатомісячного психологічного напруження.
- У мене з'явилася адреналінова залежність. Але хочу сказати, що під обстрілами ракет і шахедів в Україні не так страшно, як в окупації. Жити в окупації - це жити у в'язниці вільного режиму.
Зараз Юля живе в Києві, зустрічається з хлопцем, завела собаку. Її життя за два з половиною роки війни змінилося назавжди. Вона продовжує працювати і відстоювати свою патріотичну позицію, підтримуючи мільйони людей в окупації.
- Я обов'язково приїду в Мелітополь після деокупації. Але жити там я вже, напевно, не буду. Я розумію, що зараз уже це не моє місто, не таке, як було раніше.