Підприємці з окупованого Мелітополя відродили унікальне виробництво в Запоріжжі (фото, відео)

Повномасштабне вторгнення і окупація міста змусила їх, докладаючи неймовірних зусиль, починати все спочатку на новому місці – у Запоріжжі. Знайомтеся, нові герої нашого проекту «ВиЖИТИ» Віталій і Тетяна Колесникови з Мелітополя.

Подружня пара із тимчасово окупованого Медового міста започаткувала єдине в Україні виробництво балансувальних тягарців для автодисків. Вони розповіли, як для них почалася війна, про окупантів і колобків-грабіжників, і як з нуля відроджували виробництво.

З відпустки – у пекло

24 лютого подружжя відпочивало за кордоном. Новина про вторгнення стала для них справжнім шоком. Замість теплого сонця – пекельне повернення до вже окупованого Мелітополя.

«24 лютого ми з жінкою були в Єгипті. І зателефонував зять, сказав, що почалась війна. Купляли квитки, їхали до Відня, звідти до Ужгорода, з Ужгорода до Тернополя, з Тернополя до Запоріжжя на перекладних. А потім з Запоріжжя найдорожчий трансфер. Хлопці заробляли гарні гроші – 100 кілометрів за 250 доларів. Добралися до Мелітополя. Взагалі ніхто з нашого оточення не вірив, що ми доїдемо. Бо всі їхали звідти. Дуже мало хто їхав у напрямку окупованого вже Мелітополя. Ну нічого, як хто хоче щось зробити, завжди зробить, і доїде, і все вийде».

Окупований Мелітополь шокував родину Колесникових ще більше, ніж звістка про війну чи ціни перевізників. І головне те, що окупанти залізли і на їхнє підприємство – «АвтоГрузБаланс».

«Побачили, що там робиться і перших колаборантів, може, то для них громко сказано. Бо то пройдисвіти, котрі грабували підприємства, тягнули все. На телефонному зв’язку були з хлопцями, які там якось захищали майно, як могли. Вибиті вікна були, вибиті двері, щось пограбоване, а щось залишилось нетронутим завдяки співробітникам».

А для Тетяни життя в окупованому Мелітополі взагалі стало надважким випробуванням.

«Для мене був взагалі шок. Блок-пости, кругом ці окупанти, ця техніка зетовська. Ті, кого ти вважав адекватним і нормальним, виявився неадекватним і ненормальним. У нас взагалі коло спілкування зменшилося втричі, мабуть, протягом першого місяця, коли ми там прожили. Дуже важко це переживала. Виїхати в місто, навіть на ринок, щось купити і додому повернутися – це вже стрес. Бо тебе зупиняли, питали постійно, хто ти, звідки автівка і гроші. Тупі питання і погрожували постійно. Перші півроку, які ми там провели, для жінки це було страшно і не комфортно».

Тетяна, навіть, в окупації не приховувала проукраїнської позиції, вела свій блог і носила українську символіку. Чим неабияк дратувала орків. Дратувала принципово, це був її власний спосіб спротиву, усвідомлюючи усі ризики. Був випадок, каже Тетяна, коли вона приїхала на Кіровський ринок у футболці із зображенням Арестовича.

«До мене причепився якийсь орк. Почав питати: "Чи ти одружена? А покажи обручку". Думала, що це перевірка якась. Сказала, що в мене і чоловік є, і діти, і онуки. А він не міг відчепиться. Почала тікати потроху, на ринок забігла, просила когось із торгівців виноградом допомогти. Жодної реакції. А той все випитує. Виявилось, що орк  просто захотів познайомитися. Ледве втекла».

Евакуація бізнесу з незламною вірою в себе

Ще на початку окупації підприємство, що виробляло 200 тонн продукції на рік, мало замовників у половині областей України і валовий річний дохід понад 2 мільйони гривень, було фактично знищене. Тому сім'я ухвалила рішення якось вивозити залишки потужностей, адже працювати з рашистами у Колесникових і думки не було. Для родини почалося чергове важке випробування. Пошук перевізників, коштів. Віталій розповідає:

«За півроку вивчив їх маршрути, де блок-пости, коли виїжджають на рейди свої, і якось в ці коридори вписувалися і провозили. Додому перевіз 60 тонн готової продукції, наївно думав, що вона там збережеться. Нічого не збереглось». 

На жаль, дійсно наївно. Будинок розграбували. Тетяні евакуція далася не легше: 

«Досить важко було перевезти комп’ютерну техніку, флешки, печаті, електронні ключі. Це дуже досліджувалося на блок-постах. Тому я це робила у декілька ходок. Виїхала-заїхала двічі, а третій раз ми виїхали разом. Я зберегла сервер, технічні умови, сертифікацію продукції, уставні документи, на право власності. Потроху за три рази я їх вивезла».

Працівники підприємства казали, що не дуже вірили у те, що знову щось запрацює. Частина з них залишилася в окупації з певних причин. У деяких хворі родичі.  

«Але я вважаю, що це відмовки. Якщо ти чогось прагнеш, то ти ні на що не зважаєш. А я був впевнений, що я це зроблю. Тому що це справа мого життя. Більшу частину свого життя положив на це підприємство. Я з якогось чайника перетворився на виробника тягарців, маю вагу в певних кругах, мене поважають в Україні, ми брали участь у багатьох виставках», - каже Віталій Колесников. 

«Мені досі сниться, як я зі зрадниками б’юся»

У Запоріжжі Колесникови все почали з нуля. З вересня 2022 року підприємство запрацювало в областному центрі і потроху набирає обертів. Віталій каже, добре, що були і знайомі в Запоріжжі, коли їм допомагали, хто чим міг. А от з Мелітополем зв’язок майже обірваний, каже Тетяна. Тому на питання - чи повернетесь в Мелітополь після деокупації, підприємиця відверто відповідає: 

«Дуже мало людей, з якими я спілкуюсь. Практично одиниці, з ким підтримую зв’язок. Інші спочатку ще цікавилися, зараз і їм не цікаво, і нам нецікаво. До тих, хто пішов на співпрацю з окупантами – вкрай негативне ставлення. Якщо не сказати гірше. Не знаю, не уявляю себе там ніколи. Просто хочу приїхати в місто і подивитися. А от як я там буду жить, я поки що не уявляю. Хай краще їх там не залишиться. Бо досі мені сняться сни, як я з ними в бійку вступаю особисто своїми руками».

«Якщо вони мене чують – не треба там залишатися. Їм там… Ні. Не жильці», - додає Віталій.  

Вірити в перемогу і один в одного! 

Віталій каже, що для нього кінець війни – звільнення всіх територій. І тоді він з дружиною повернеться до рідного Мелітополя, хай, навіть, і не жити.

«Звільнення всієї України, всіх територій. Я за справедливість, по-іншому не може бути. Тому що, хто до нас з мечем прийшов, той від нього загине. І це про нашу націю, наш народ. Я не знаю в Мелітополь ми повернемось чи ні, тому що там дуже багато неприємних спогадів, але я на екскурсію туди поїду». 

А тим мелітопольцям, хто не зрадив Україну, і всім українцям, подружжя бажає вірити в себе, один в одного і в перемогу. Бо саме завдяки цьому вони змогли пережити той жах і тримаються зараз. 

«Можем українцям побажати перш за все берегти себе, свої родини, один одного, берегти віру в перемогу, взагалі всього найкращого. Миру хочу побажати, щоб відбулася та справедливість, заради якої багато хлопців наших загинуло. Треба все довести до перемоги».

Якщо ви переселенець з Мелітополя і району, і хочете розповісти свою історію життя і виїзду з окупації, адаптації в новому місті або в іншій країні, напишіть нам на пошту [email protected] або в чат-бот @Riamsupport_bot , ми обов'язково розповімо про вас.

Нагадаємо, жителі прифронтових Оріхова і Малої Токмачки садять городи під бомбардуваннями.

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.  Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю [РІА-Південь/РІА-Мелітополь] і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.