Свій 71-й рік життя мелітопольець Олексій Ніколаєнко зустрів у Запоріжжі у статусі тимчасового переселенця. З однією валізою в руках, без власного кута і, вважай, із порожнім гаманцем, але вільний.
Олексій чи як він себе любить називати «пан Олексій», особистість у місті легендарна – вічний борець за справедливість та місцевий блогер, незважаючи на поважний вік та проблеми із зором, оптимістичний ВПОшник і сьогодні продовжує щодня вести свою сторінку у ФБ, виставляючи нотатки «переселенця».
В інтерв'ю пан Олексій розповів журналісту РІА-Мелітополь про те, як у перші дні окупації йому доводилося тікати від російських солдатів, що гналися за ним вулицями Мелітополя. Як ходив на проукраїнські мітинги, три доби вибирався з окупованої території через блок-пости та, як сьогодні звикає до нових реаліїв життя.
Бої у центрі міста
- Згадайте ранок 24 лютого. Яке перше почуття виникло, коли ви дізнались про захоплення міста?
- Власне, сам момент вторгнення військ росії я проґавив, бо в мене зник Інтернет. А потім взагалі зламався комп'ютер, як з'ясувалося «накрився» блок живлення. А без Інтернету, як у камері-одиначці, причому в холодній - опалення тоді вимкнули. Але без опалення прожити можна - більше одягу - скромніші платіжки! До того ж у мене давно немає телевізора – не з принципових міркувань, а просто – так склалося.
Але 25 лютого близько 9-ї ранку я таки вирішив сходити за хлібом. Проте з'ясував, що всі магазини зачинені, ринок не працював. Вирішив пройти до супермаркету АТБ. Коли побачив велику чергу на вході, хліба мені розхотілося. У пошуках інформації подався на пр. Б. Хмельницького.
Біля податкової та СБУ стояли три військові криті машини росіян. Навпроти коледжу ТДАТУ, зайнявши всю проїжджу частину, ревли двигунами три танки, весь проспект був затягнутий вихлопними газами.
Я почав знімати ці танки, але тут вони рушили, і військовий, висунувшись із люка, почав стріляти чергами з великокаліберного кулемета кудись уперед.
Я навіть встиг трохи зняти фото та відео, але потім чомусь мені подумалося, що це можуть бути російські танки (навіщо своїм стріляти у місті?) і я втік. Все це відбувалося протягом 8-10 хвилин, але адреналіну повні штани!
Того ж дня я ще раз прийшов до будівлі СБУ. Перше, що я побачив – це розкурчені машини та кров біля однієї з них.
Ще валялися якісь лахміття, рюкзаки, мабуть, тих, хто був у машинах і кого обстріляли.
У будівлі СБУ було розбито вибухом (або снарядом) двері та зруйновано частину стіни.
Особливо впало у вічі те, що збитий вибухом прапор України не валявся, а був кимось піднятий і встановлений у вікні, куди руки дотяглися. Тепер думаю, що треба було забрати та зберегти.
Народ від машин відганяли якісь люди в цивільному, але тут під'їхали на бусику троє військових із автоматами і почали перевантажувати до себе з кузовів машин якісь ящики, коробки, а з кабіни, я бачив, як військовий забрав папку, мабуть, з документами. Казали, що в машинах були продукти та зброя.
Військові, що прибули, виявилися нашими, а один навіть дав попереджувальну чергу в повітря з автомата, коли я знімав відео.
Тоді ж з'ясувалося, що вранці танки також були нашими, це вони й стріляли по ворожих машинах!
67786" data-width="100%">
Бігом від окупанта
- Чи ходили ви на проукраїнські мітинги? Які найяскравіші моменти відклалися у пам'яті?
- У пам'яті відклалося моє спілкування з російськими солдатами. Воно полягало в тому, що я їх фотографував, а вони за мною ганялися. Одного разу наздогнали і схопили, прямо в центрі міста, навпроти колишнього сільгосптехнікуму (нині коледж ТДАТУ). Спочатку хотіли доставити до комендатури, все допитувалися: навіщо фотографував? Але потім відпустили – я на той час вже був оброслий, у старих штанях та куртці, і відповідно вигляд мав неінтелігентний, що викликає радше співчуття, ніж підозру.
На мітинги протесту проти окупації почав ходити, як тільки дізнався про їхнє проведення, десь на третій день. Спочатку не лякало, а навіть тішили ці паралельні з мітингами черги за гуманітаркою від рашистів. Одного разу я спробував зняти цю чергу, і мені розбили телефон. Це й було, мабуть, моє найголовніше засмучення! І прикро, що навіть поскаржитися нікому було, не окупантам же ж жалітися (посміхається).
Страшно по-справжньому стало, мабуть, навіть не після взяття в полон мера Івана Федорова і місцеву активістку Ольгу Гайсумову. Адже якщо з Федоровим було зрозуміло – міський голова, що не піддався, то Олю-то за що? І, схоже, що її зламали...
Інформаційний вакуум
- Що було найважчим у моральному та фізичному плані виживання в окупації?
- Спочатку було важко. Пенсію мені перерахували 22 лютого, але зняти її я не встиг, а банківською картою розрахуватися потім стало неможливо. "Стратегічних" запасів продуктів у мене ніколи не було, і першим закінчився цукор. Але крупи та вермишель були, а в іншому я й до війни не шикував. Потім у місті почали переводити в готівку гроші з карток, спочатку під 15%, а пізніше і під 5.
Перший місяць українські ЗМІ (радіо та ТБ) жодного слова не говорили про Мелітополь. Для мене морально це важко було усвідомлювати. Хотілося всьому світу розповісти, що ми не здаємось!
І це тривало доти, доки рашисти не взяли в полон нашого міського голову.
Тоді на весь світ заговорили про Івана Федорова, згадали та затаврували Галину Данильченка та Євгена Балицького.
Важко було обходитися без маршруток – вони взагалі не ходили, неможливо було викликати "Швидку допомогу" за потреби. Багато магазинів і майстерень з ремонту та обслуговування, наприклад, тих самих комп'ютерів, просто були закриті. Життя у першій половині дня тліло лише на ринках. А для мене, так точно, найскладніше було без інтернету.
Три доби через блок-пости
- Згадайте, як виїжджали з окупації, як долали блок-пости?
– Я заздалегідь записався у чергу на безкоштовний виїзд. Одного ранку мені зателефонували і запитали: «Ви готові?» Я відповів, що готовий, хоч морально не був готовий – просто я боявся!
Волонтера-перевізника звали Сергій, нас, пасажирів було троє – молода пані попереду, на задньому сидінні біженка з Маріуполя (моя ровесниця) та я.
Виїжджали 18 травня – коли під'їхали ближче до місця пропуску, то черга з машин починалася далеко до в'їзду до Василівки.
Постоявши з півгодини у черзі, наш водій ухвалив рішення – розвернувся і рвонув на Токмак.
Нам він нічого при цьому не говорив, а ми й не питали.
Ось там, на кільці Токмака, я й побачив наслідки жахів цієї війни! На в'їзді на дорожньому кільці-розв'язці стояв рашистський пост, а за ним було нагромадження стягнутих у купу розбитих і спалених автомобілів. Причому за останками цих автомобілів було видно, що постраждали вони не в ДТП, а від мін, снарядів та куль.
Машин туди було стягнуто десятка півтора, але з усього цього "автоцвинтаря" найбільше запам'яталися пожежна машина та старенька "Швидка допомога" - УАЗ.
Після цього видовища, розбита військова техніка далі вздовж доріг, уже не "вражала".
Ми проїхали купу рашистських блок-постів, практично на кожному окупанти обшукували багаж, перевіряли телефони, але на останньому блок-посту після Поліг нас не пропустили, і в результаті довелося повернутися в загальну чергу до Василівки.
Першу ніч ми ночували в машині на відомій автозаправці, другу - на підйомі після "тарілки".
Випустили нас із окупованої території 20 травня ввечері, і вже затемно ми приїхали до Запоріжжя - спочатку на "Епіцентр", а звідти відвезли на ночівлю до якогось дитячого садка...
І уявляєте, цієї ночі дитяче ліжечко для мене було царським ложем!
Одне з найяскравіших нових вражень НА СВОБОДІ: це коли наступного дня я побачив озброєних людей, то за звичкою почав переходити на інший бік вулиці.
І тільки потім, ближче, я наздогнав-зрозумів, що це НАШІ, і їх не треба боятися!
Війна, як школа життя
- Де ви зараз живете, як виживаєте далеко від дому і з якими проблемами стикаєтесь?
- У Запоріжжі я сьогодні мешкаю в окремій квартирі, яку мені надав товариш. Ще друзі мене наділили тут старимі, але цілком робочими телефоном (смартфон) та ноутбуком.
І взагалі про друзів – це окрема тема.
Найпершу гуманітарну допомогу я отримав від волонтерської організації, а саме її керівника Наталії Рудич. А коли відкрився наш центр допомоги біженцям "Саме тут", то постійну і всіляку допомогу отримую у них.
Найбільші проблеми переселенців? Це вони самі!
Потрібно не намотувати соплі на кулак, а шукати можливості, знаходити та використовувати! Як приклад – наш земляк О., який у Польщі працює на заводі в дві зміни!
Як то кажуть, грішно так, не те що говорити, навіть думати, але я в цій війні більше придбав, ніж втратив!
Разом із випробуваннями я набув віри не лише у друзів, а й у інших людей, допомоги від яких я зовсім не очікував, причому не лише у Запоріжжі, а й спочатку у Мелітополі.