Мелітопольська Християнська церква (МХЦ) - одне з найсучасніших та найкрасивіших будівель у Мелітополі. Захопивши місто, військові рф прийшли саме до цієї будівлі.
Її пастора Віктора Сергєєва пізніше рашисти оголосили терористом. А будівлю спочатку розграбували, а потів взагалі відібрали, відкривши на її площах спочатку фейкове Міністерство молоді та спорту, а згодом - регіональне відділення «Молодої Гвардії єдиної Росії». Нині всіх російських гостролерів-політиків місцеві гауляйтери везуть саме в цю сучасну будівлю.
На фото місцева гауляйтер – начальник військово-цивільної адміністрації Мелітополя та регіонального представництва партії «єдина росія» Г. Данильченко у будівлі «МХЦ» (у минулому «Нове покоління»).
Чергові гастролери з росії та пропагандисти перетворили церкву на знімальний майданчик
Редакції РІА-Мелітополь вдалося записати інтерв'ю з пастором церкви Віктором Сєргєєвим, який розповів, як окупанти забрали храм та все майно у пастви, катують людей.
До речі, в перші тижні окупації парафіяни «МХЦ» брали активну участь поряд із тисячами мелітопольців у проукраїнських мітингах. А одним із перших завданням ворога було – «вбити» народний протест.
Буряти трощили двері кувалдою
- Хоч і ходили розмови про війну, я до останнього не вірив, що це станеться. А 24 лютого, коли танки вже стояли при в'їзді в місто, зрозумів. Все почалося. Нам російські військові наказали поводитися тихо, обіцяли не чіпати. Так і сказали: «Ми їдемо брати Київ!» І ми продовжували спокійно збиратися у храмі, – згадує пастор.
В перший тиждень окупації в християнській церкві збиралося близько 180 осіб: жінки, діти. Багато хто навіть мешкав у храмі у напівпідвальному приміщенні, бо всім було страшно. А за два тижні вже й у церкві стало небезпечно перебувати.
- Нас оточили п’ятій ранку. Навколо церкви було 200 солдатів. Заїхали, розламавши шлагбаум та ворота. Почався ганебний штурм будівлі. А кожен наш житловий будинок (вони розташовані по вулиці Християнській поряд із церквою, – авт.) одночасно оточили 10-12 військових. Шукали терористів. Потім нас усіх конвоєм повели до церкви. Моя дружина там із жінками й ночувала. Коли мене привели, її там вже допитували. Допит ішов годину з гаком. Запитували про спонсорів церкви – американців шукали.
Кувалдою розбили вхід, з автомата розстріляли вхід до студії. Ми просили почекати, казали, що ключі принесемо, але у відповідь було: «Ні, раптом, там терористи». Це були здебільшого буряти. Вони поводилися, м'яко кажучи, неадекватно. Мені здається, що вони слово «росія» без помилок написати не можуть. Одного нашого хлопчика айтішника вдарили по копчику. І він два тижні не міг сісти.
Дім «терориста»
Після погрому був допит. Його проводили співробітники ФСБ. Вимагали від пастора, насамперед, здати чиновників, бізнесменів, впливових людей у місті.
– Привели до кабінету. Поставили всіх біля стіни, і ми подумали, що то вже кінець. Бо всіх наших у Донецьку та Луганську розстрілювали. Нам розповідали про це раніше, але тоді ж не вірилося. Від усіх вимагали не ходити на проукраїнські мітинги та не організовувати їх. Заявили: "України більше немає, а Мелітополь нібито вже територія росії" (це все було ще до проведення фейкового референдуму, - ред.).
Потім усіх відпустили, а мене залишили і поставили умову, яку я не зміг би виконати, ні як священик, ні як людина, тому що погано ставлюся до зради.
Вони, до речі, теж не люблять зрадників. Зрадників взагалі ніхто не любить, якщо є хоч якась честь у людини. Отож, мені сказали, щоб я на тлі церкви написав слово «росія», а камера в нас хороша і все буде проглядатися. Потім сказали, щоб я виступив перед паствою із закликом не виходити на мітинги. Я сказав, що в нашому місті і без мене вистачає справжніх українців.
Запитували: «чи любите ви росію», «наскільки кінчений у вас президент-наркоман» і таке інше. За мера нашого Івана Федорова питали. Я сказав, що у нас усі молоді та класні хлопці.
Поки мене допитували, у будинку вкрали повітряну гвинтівку за 1000 доларів і 500 доларів із гаманця витягли, - згадує Віктор Сєргєєв.
З пастора в «терористи»
Через деякий час ФСБшники передали пастору останнє попередження, після якого йому довелося виїхати з Мелітополя разом із сім'єю. Щодо церкви – то її спочатку грабували та розбивали. Зняли LED-екран діаметром 50 квадратних метрів, вивезли музичні інструменти. Зрізали хрест у дворі перед будинком і викинули його на заднє подвір'я.
- Наприкінці серпня вони прийшли до церкви, де залишався служити один наш пастор і оголосили нас ворогами. «У росії ви заборонена секта, а ми зараз у росії» - було сказано.
Усіх вигнали з будівлі, звинувативши мене у тому, що я фінансую ЗСУ. Ми займалися бетоном, але весь наш бізнес та всю техніку теж відібрали, – розповідає мелітополець.
У будинках священиків поряд із храмом оселилися офіцери. Вкрали все, аж до гардеробу та спідньої білизни. А за кілька місяців після того, як Віктор Сергєєв із родиною виїхали з Мелітополя, на російських телеканалах з'явився сюжет із обшуком у його будинку. Все було знято у стилі «голлівудського кіно» - озброєні російські військові відчиняють двері, а там нібито сховище боєприпасів.
- Цирк! Мене 5 місяців немає у місті, і вони жили у моєму будинку. Але під час обшуку на камеру знаходять зброю і відразу оголошують мене терористом, ворогом народу. Звісно, під цим «соусом» усе націоналізували.
Я вже по відео бачив, що годинника в будинку немає, консолі теж, двері зламані. Вони в принципі заходять лише з кувалдами. Винесли усе. Якщо залишать радіатори, дякую і тому. Унітази в мене хороші, гадаю, їх теж не буде в будинку, - каже пастор, посміхаючись.
Віктор Сєргєєв розповідає, що все матеріальне порожнє. Бо знає, яке горе прийшло в сім'ю до його знайомого:
- Сина мого знайомого взяли в полон. Били, катували струмом. Потім відпустили. Частину тіла перекосило. Тому коли хлопець прийшов додому, батько одразу його навіть не впізнав. Подумав, що якийсь бомж у дворі стоїть, – розповідає мелітополець.
Віктор Сєргєєв може виїхати закордон, але принципово не робить цього. Вірить у перемогу і в те, що все найкраще в Україні попереду. А ще пастор зізнався, що йому не шкода ворога:
- Мені їх не шкода. Їх вбивають, а мені не шкода. Я не проклинаю їх. Нема цього. Хай Бог із ними розбирається. Мені їх просто не шкода. Може, я грішу, не знаю. Нічого не можу із цим зробити».
72533" data-width="100%">