Війна в тимчасово окупованому Мелітополі, як лакмусовий папір, розділила жителів на два табори –людей і сволоту. Одні виживають і допомагають. Інші наживаються і зраджують.
Правду життя в окупованому Мелітополі розповів волонтер, письменник, пенсіонер МВС (оперативний співробітник погрозшуку) Андріс Лагздукалнс.
Автор книги «Ротний» надовго запам'ятає 2 місяці життя в окупації. Розповідь мелітопольця публікуємо з перших вуст.
Частина II
Мародери та сволота
Таке ж визначення стосується і продавців. Якщо люди з: "Трембіти", Мелітопольського м'ясокомбінату, "Галі балуваної", "Бердянського м'ясокомбінату", "Єви", "Аврори", "ProStorа", приватних магазинів одягу та взуття продовжували торгувати за колишніми цінами, то сволота (частише стихійні продавці) відірвалися на всю котушку.
Ціни злетіли до небес. М'ясо коштувало до 300–500 гривень за кіло. Яйця – 50-70 гривень за десяток. Кілограм картоплі пропонували за ціною від 30 до 40 гривень. Потім ціни вирівнялися, але спроба заробити на біді була!
У той же час на оптовому можна було купити картоплю за ціною вдвічі нижчою. У магазинах Мелітопольського м'ясокомбінату та приватних продовольчих торгових точках м'ясо продавали за ціною 135-170 гривень.
І, звичайно, злетіли ціни на цигарки, особливо коли стало відомо, що рашисти захопили Василівку і дорогу з Мелітополя до Запоріжжя перекрито. Пачка цигарок тоді коштувала від 100 до 150 гривень. У багатьох це викликало бажання зав'язати зі шкідливою звичкою.
Хто є хто
Хто є хто показали й акції протесту. З понад 150-тисячного населення міста, на площі Перемоги зібралося лише кілька тисяч. Туди не побоялися прийти ті, хто справді бачив Мелітополь лише у складі України.
Я був здивований, коли зустрів там своїх знайомих, які до початку тимчасової окупації «топили за рашку». Ну от усе їм там подобалось, а в нас типу було все не так. Вони постійно шукали якісь недоліки, критикували дії керівництва України та міської адміністрації Мелітополя. А коли в місто зайшли окупанти, вони приклавши до грудей руку, співали гімн України та, зриваючи голос, кричали: «Російський корабель іди на…!», «Мелітополь – це Україна!», «Окупанти додому!», «Мелітополь вставай!».
Мотивація була однакова. Це наше місто і рашистським військам у ньому не місце. Це наша країна, наше керівництво та наша обрана влада. І нехай ми їх критикували, але ми не зраджували. Жодні квазіреспубліки і рашка нам не потрібні. Мелітополь – це Україна!
Під час маршів протесту, коли колона йшла вулицями міста з прапорами України, з плакатами, скандуючи гасла, інші мелітопольці, стоячи на тротуарах, знімали ходу на камери смартфонів, щоб потім викласти у соцмережах.
У той час, коли діяла законно обрана влада на чолі з мером Мелітополя Іваном Федоровим, у місті дотримувався порядок, цивільні активісти організувалися до групи з охорони майна та житла городян, патрулювали вулиці вдень і вночі. Працювали усі комунальні служби. Навіть цигани, вибачившись, повернули частину награбованого у супермаркетах.
Злодійська верхівка
Але коли окупанти витягли з комірчини Галину Данильченко і призначили її керувати містом, все змінилося. Звільнивши керівників комунальних служб та підприємств, які відмовився працювати на окупантів, Галя з подвалу (місцеві так її називають) набрала свою команду. Як тут не згадати анекдот із коронною фразою – «Розумних до розумних, а мене до тебе». І помчало.
Дорвавшись до рахунків підприємств, новоспечені «керівники» вирішили, що зможуть розбагатіти. Не вдалося. Рахунки заблокували. І так скрізь. Жадібність і злодійкість «нового» адмінапарату Мелітополя шокувала навіть окупантів, які, очевидно, сподівалися, що зможуть зняти черговий проморолик для рашкаТВ, розповівши про чудове життя у «звільненому» місті. Як наслідок були кадрові перестановки і навіть затримання окремих «чиновників» від окупаційної влади, які проворувалися. Перестановки продовжуються донині. Окупанти ще не зрозуміли, що у призначених ними колаборантів мозок заточений лише на те, щоб вкрасти та розділити.
Війна як лакмус
Лакмусовий папір проявлявся скрізь, але особливо на стихійних ринках. Там поряд стояли бабусі, які продають зелень, вирощену на своїх городах, і добре одягнені сімейні пари, які продавали цигарки, побутову хімію, товари особистої гігієни, вкрадені зі складів мелітопольських супермаркетів «Сільпо» та АТБ.
Там цигани-фармацевти продавали вкрадені з аптек: блістер аспірину за 50 грн., анальгіну за 80 грн., а валеріанку та но-шпу по 100-150 грн. А поряд стояли волонтери, які на замовлення привезли людям ліки із Запоріжжя і віддавали їх за закупівельною ціною.
Батьки моєї знайомої, Ольги, за тиждень до початку війни, потрапили до лікарні з діагнозом коронавірусної інфекції. Коли в місті стало тихо, Ольга на таксі приїхала до лікарні, де була шокована заявою лікарів. Родичам пацієнтів сказали забрати хворих додому. Мотивуючи це тим, що у разі бойових дій, ховати хворих нікуди і лікувати вже нема чим. Поки Ольга шукала ліки і готувала вдома умови для перевезення батьків, батько помер і його поховали, навіть, не повідомивши доньку. Маму їй вдалося привезти додому та виходити за допомогою сімейного лікаря та знайомої медсестри. Але це не все. Ольга не єдина дитина у сім'ї. Її сестра з чоловіком 24-го зібрали речі та поїхали з міста. Брату також було не до хворих батьків. Він почав налагоджувати «дорогу» на Запоріжжя, щоб возити на замовлення ліки та дефіцитні товари.
До будинку мого однокласника на Піщаній у Мелітополі потрапив снаряд. Він витяг речі у вцілілий гараж і почав облаштовувати житло. Але власник підприємства, на якому він працював майстром, приїхав і забрав його з родиною до себе додому. Потім обдзвонив робітників, зібрав бригаду, закупив необхідні матеріали, і вони за два тижні поновили будинок.
І так усюди. Війна скрізь, як лакмусовий папір ділить наше суспільство на людей та сволоту. Маршрутники і контролери в платних туалетах раптом відмовилися приймати монети, вимагаючи лише купюри. А власники таксі підняли ціни до розумних меж і продовжують працювати, незважаючи на небезпеку пересування містом для легкових автомобілів. Волонтери, ризикуючи життям, везуть у місто дефіцитні препарати, а мордатий фармацевт у лікарняному містечку продає пенсіонерам ліки втридорога. Партизани розклеюють по місту листівки та плакати, викликаючи нервозність у окупантів, а інші, насунувши на голову козацьку «кубанку», дають присягу на вірність рашистам. Кожен вирішує сам, ким йому бути, але лакмусовий папір не обдуриш.
