Що таке російський світ бойовий офіцер ЗСУ з Мелітополя із позивним «Ведмідь» відчуває на собі щодня з 24 лютого. Спочатку у боях на Чернігівщині, а сьогодні під Бахмутом.
Вадиму лише 24. Але з лютого 2021 року він уже служить у зоні бойових дій. Починав із Опитного Донецької області. І сьогодні доводиться мати справу із противником на найскладнішому напрямку під Бахмутом. В інтерв'ю РІА-Мелітополь у рамках проекту «По той бік війни» боєць із позивним «Ведмідь» розповів про бойові будні, тактику Вагнеровців, зраду та допомогу мирних жителів Донецької області, та незламність українців.
ДОВІДКА
Позивний «Ведмідь» (офіцер)
- Здобув диплом про вищу військову освіту у 2020 році
- З лютого 2021 року у зоні бойових дій
- Служив на Донецькому напрямку (Опитне)
ЗА МІТЬ ВІД СМЕРТІ
- Вадиме, ви кадровий офіцер, напевно, знали, що почнеться війна? Можливо, навіть дата приблизна була відома вам?
- Я розумів, що буде війна, ще коли був курсантом, коли в Україні почали вибухати одна за одною військові бази, де зберігалася зброя. Збігів обставин не буває. Розумів, що щось буде, але не знав коли саме. Тим більше, конфлікт між країнами не припинявся.
- Згадайте, яким було ваше 24-е лютого?
- Зазвичай в цей день ми святкуємо день народження дружини. Але цього року святкувати не прийшлось. Зібрали речі і дружину відправив закордон через Київ, а сам поїхав до частини. Дорогою вже їхали наші танки та самохідки. Далі нас направили до Чернігівської області. Спершу чекали наказу. Потім за допомогою квадрокоптера обчислювали противника: під'їжджали до «передка» шукали по селах ворожу техніку і на момент їхнього виходу в чисте поле вже були готові. У цій справі доводиться все робити швидко. Так було до тих пір, окупанти не відступили від Київської та Чернігівської областей. Причому розставляти техніку у цивільних під вікнами – улюблена для росіян справа. Життя мирних людей для них особливої цінності не має.
- Який випадок найкраще запам'ятали?
- Село на висотці під нами було, а нижче за населеним пунктом - під орками. Доводилося перебувати в окопах. Прибули на точку якраз під вихід противника. Вони їхали на нас на 4 танках із БМП. Проводили, так би мовити, розвідку боєм. На жаль, ті танки, які були для нашого прикриття, не виїхали. Такий прикрий збіг обставин стався. З озброєння у нас ПТУР (протитанкова ракета), але вона не допомогла. Була оптика, дві мухи та РПГ з одним пострілом, але техніку особливо цим не зупинити.
Це було на початку березня. Холод страшний через вітер. Один хлопець із нашої групи залишився усередині ферми. Хотів погрітися. А ми були за будинком. До того ж в момент виходу противника зв'язку взагалі не було. Почався обстріл впритул. У нас був варіант виїхати на машині, поки дозволяв час, але залишати бойового товариша ми не стали, хоча моментами здавалося, що ми сивіли на очах. З ферми два виходи і обидва прострілювалися – це означає, що він і ми могли загинути. Танки цілилися у ферму. Від прильотів вивалився мур і уламки полетіли на голову нашому бійцю. Ми його таки витягли, точніше сказати – сам встиг вибігти якимсь дивом. Він отримав контузію, тож ми завезли його одразу до санчастини.
А самі по дорозі назад опинилися за хвилину від смерті. Бо прямо перед нашою машиною почали розриватися касетні боєприпаси. Варіант був один – залишити машину та побігли у посадку. Притиснулися втрьох, троє мужиків до дерева і чекали, коли закінчиться обстріл. Загалом суцільний адреналін. Той день я добре запам'ятав.
РОЗСТРІЛ ЗА РОЗКЛАДОМ
- Зараз ви служите на Донеччині в Бахмуті. Кажуть, це найскладніший напрямок?
- Так, це сьогодні найгарячіша точка, на мій погляд. Я не був у Харкові та Херсоні. Але я спілкувався з хлопцями, які приїхали до Бахмуту до нас із тих напрямків. Вони також кажуть, що у цьому напрямі дедалі складніше через кількість сил противника.
Коли ми стояли в самому Бахмуті, а їх і поряд навіть не було, кожен ранок, як за розкладом о 5-ій – початок 6-ї починався з «приходів ракет», по 4-5 вибухів. Розстрілюють і зараз мирне місто «визволителі» за розкладом.
- Що найстрашніше на війні?
- На початку почуття страху не було взагалі. Але це швидше від незнання.
Мені подобається вислів: «За Україну треба не вмирати, а вбивати!». Шана і хвала піхоті, бо ці хлопці завжди попереду. Їм найбільше дістається. По нам ракети прилітали, далекобійна артилерія працювала, але піхота отримує постійно. Цих хлопців треба ротувати. На Бахмуті наші піхотинці чекали на виведення, вони трималися 2-3 місяці. Але їм одного дня забракло, щоб повернутися додому. Одного дня… Місяцями виживали, а дня не вистачило.
Ще пригадалось. Місцеві жителі Бахмута військових здебільшого не люблять, точніше сказати – не любили, їх там залишилося не так багато. Ось такі не зовсім адекватні місцеві здали будівлю, де ми були. І по нами противник скорегував ракетний удар. Всі поверхи благополучно зійшли вниз, врятувало слабеньке, на перший погляд, напівпідвальне приміщення. Після двох ракет я виліз на вулицю і чую, як якась жінка репетує: «Це ж усе ви винні!». Тобто їх не турбує те, що ракети прилетіли з іншого боку. Вони бачать у нас ворогів. Але є і ті, хто нам допомагав. Як мінімум, діставати з-під завалів зброю з екіпіруванням.
- А чи були якісь закиди з боку місцевих за мовною ознакою?
- Я родом із Мелітополя і все життя розмовляв російською мовою. Знаю українську. У мене немає проблем з цим, але виріс, спілкуючись російською. Тому з мовною проблемою ніколи не стикався. А дружина на західній Україні стикалася із цими моментами. До неї підходили розумні жінки з чоловіками і розповідали, що так робити не можна. Вона відповідала їм: «Мій російськомовний чоловік перебуває там, а ваш стоїть поруч із вами». І після цієї фрази всі питання одразу ж відпадали. Людям не було чого сказати.
ВАГНЕРІВЦІ І ВИПАЛЕНА ЗЕМЛЯ
– Під Бахмутом багато Вагнеровців. Ви їх особисто бачили?
- Особисто з ними я не зустрічався, якщо ви про це. Але, судячи з фото, ці хлопці відрізняються від рядових солдатів. Форма армії росії - сміття. На тих хлопцях інша форма, вони виглядають по-іншому. Вони мають досвід та розуміють, що роблять. Добре озброєні та навчені. Коли зустрічають вогневий опір, починають грати. Відходять, піднімають квадрокоптер та починають коригувати свою артилерію. Арта може працювати потім по нам 3-4 години. А вони знову просуваються. Якщо знову зустрічають опір - все повторюється по колу.
Виходячи з того, яку інформацію ми отримуємо з радіоперехоплень, там багато зеків. Є й фото. Видно, що не офісні працівники - зуби, наколки.
Зеків і мобілізованих свої же женуть на смерть. Виставлять загороджувальні загони. Росіяни розгортали ДШК (кулемети) на випадок, якщо їх «братики» почнуть відступати. Там люди не мають вибору. Їх завозять та висаджують у полі. Вони розуміють, якщо підуть назад – пристрелять свої. А вперед може і буде шанс вижити. Але шансу, як правило, немає.
Був такий момент, у туман ми полетали квадрокопетором із тепловізором над їхніми позиціями. Засікли білу пляму. Придивились – там 30 лежать «визволителів», мабуть, готувалися до виходу. Трьома «сокирами» (НАТОвська зброя М-777) їх і «причісали». Ішов дощ, і стрілянина була огидною. Але ми потім коптером перевірили: 15-20 так і лишилися лежати. Інші точно вже нікуди не пішли. До своїх росіяни ставляться, як до сміття. Із поля бою їх ніхто так і не забрав.
- А чи не шкода російських військових?
– Ні. Що вони в мене вдома роблять? Вибір є завжди. Не хочеш воювати – сядь у в'язницю. Будеш жити. Адже їхні трупи ніхто навіть не збирає. Вони лежать, як проліски.
- Чи є серед ваших знайомих колаборанти?
- Є, вірніше були. З ними стосунки не підтримую. Якби в росії все було так добре, як вони розповідають, воювати не довелося б. Люди самі пішли б до них. Візьміть Донецьк чи Крим. Як вони змінилися за 8 років? Нічого доброго. У мене були знайомі із Криму. Кажуть, прийшли росіяни, відібрали бізнес, землю і все.
У моїх знайомих у Мелітополі із трьох підприємств усе, що можна було вивезти, вивезли. Я не розумію, як у людей після всього залишається думка, що росія – це добре. Як можна позитивно ставитись до таких людей?
– Після звільнення територій військові знаходять масові поховання мирних жителів. Як думаєте, із чим пов'язана така жорстокість ворога?
- Мені здається, що їх там гнітять. А коли вони приходять до України, то просто відриваються на нас. Адже вони у становищі, коли можна гнобити самим. Взяти Бучу та інші населені пункти. Візьміть хоч на Чернігівщині села Ягідне, Лукашівка – там купа місцевих жителів убитих.
Розстрілюють та закопують. Був випадок, коли під час визволення одного з населених пунктів у будинку знайшли і наших військових. Одного було поранено, а другому вдалося затягнути його до будинку. Там перев'язував бійця, так обох їх вбили. Місяць у хаті лежали.
- Як думаєте, чи можуть у Мелітополі бути масові вбивства, як у Бучі?
- Не виключено, але дуже сподіваюся, що цього не станеться. Головне, щоб місто не стало таким місцем бойових дій, як у Попасній чи у Бахмуті. Ми дивилися супутникові знімки – це згарище. По Бахмуту за світлий день, ми якось навіть порахували, понад 500 снарядів прилітає. Місто рашисти намагаються спопелити. Щоб усе розмінувати та відновити потрібні мільярди. Росія робить випалену землю із міста. Людей там дедалі менше цивільних.
Є ті, хто принципово хоче залишитися, є й любителі «русского мира». Але «русский мир» знищує місто.
МРІЯ ОФІЦЕРА ВСУ
- Після закінчення війни до Мелітополя повернетесь?
- Я хочу повернутися, щоб подивитися на місто, де мешкав все своє життя. Воно мені дороге і дуже комфортне. Особливо коли Сергій Анатолійович Мінько почав містом займатися. Пам'ятаю, я вчився, і коли приїжджав додому через кожні півроку бачив, як змінюється Мелітополь на очах. Завжди з'являвся новий об'єкт. У жодному місті я такого не бачив. Хочу повернутись додому.
- Яка найбільша мрія офіцера ЗСУ?
- Спокійне життя для сім'ї. Це і є мрія. Я з 2014 року так чи інакше пов'язаний з бойовими діями. Хочу жити у мирній країні. А ще я у приємному шоці від українців. Коли виїжджав із Донецької області, натрапив на підірваний міст. Українці оперативно збудували нову асфальтовану дорогу в обхід і розмітку зробили. На Чернігівщині ми тільки приїхали до населеного пункту, люди вже прибігли, їжу принесли, до будинків кличуть переночувати, душ прийняти, запчастини на транспорт пропонують. До сих пір телефонуть, хоча бачилися лише один раз.
Така крута підтримка. Українці – неймовірна незламна нація!