Історія дівчини з Мелітополя, яка розказала російському актору всю правду про окупацію (фото)

24-е лютого в пам’яті 20-річної Марії (ім’я змінене за бажанням співрозмовниці) закарбувалося назавжди. В цей день війська рф захопили український Мелітополь – рідне місто дівчини. І, на жаль, російська окупація триває вже довгих десять місяців. 

До початку повномасштабної війни Марія була студенткою – навчалась, раділа життю і будувала плани на майбутнє. Але в один день все змінилось і для Марії, і для мільйонів українців. Дівчина була вимушена покинути свій дім через окупацію. Зараз переселенка з Мелітополя волонтерить у військовому шпиталі, наближаючи перемогу України у цій війні. 

У розмові з журналістом РІА-Мелітополь Марія поділилася спогадами про участь в проукраїнських мітингах, погрози з боку російських загарбників та евакуацію з міста. Також дівчина розповіла, що їй допомогло не зламатися, перебуваючи в окупації, та навіщо до неї звернувся російський актор Жан-Мішель Щербак. 

– Чи були думки про те, що почнеться повномасштабна війна? Мали якийсь план дій на випадок вторгнення? 

–  Думок про те, що може початися повномасштабна війна, не було. До останнього казала всім друзям, що то вигадки. Ну, і просто не може такого бути у сьогоденні. Через впевненість, що нічого не буде, навіть валізу не збирала.

– Згадайте 24-е лютого. Яким воно було для вас? Які були перші думки? 

– Дуже важко говорити про 24-е лютого, бо в цей день я зрозуміла на 100% відчуття, коли ти не знаєш, що принесе з собою наступна хвилина. Прокинулася вранці від гучного вибуху. Ще й вікно було відчинено, то все в квартирі почало трястись. Хотіла побігти розбудити маму, але думаю: краще не буду – чого турбувати її сон, це провокації. Лягаю і вирішила переглянути новини. Відкриваю Телеграм, а там – летять фото за фото і все у вогні, все в ракетах, всюду паніка, страх і смерть. Біжу до мами, починаю панікувати і кажу: "Мамо, війна. Це справді відбувається. Україна вся у вогні". Цей день я запам’ятала на все життя. Це відчуття мурах по шкірі і відчуття, коли кров стигне у венах. 

– Були думки одразу виїхати з окупації чи планували лишатися в Мелітополі? 

– Спочатку думок виїжджати не було. Здавалося, що от-от і ЗСУ відвоюють наше місто. Чекала і вірила, що день, два, три і це станеться. 

– Що можете розказати про перші дні окупації міста? 

– Перші дні окупації міста видалися важкими. Зв’язок був відсутній тиждень, не було тепла і води. Виходити на вулицю було страшно – ходили російські військові, чіплялися до всих, казали, що вони тут назавжди. 

– Ви ходили на мітинги в Мелітополі. Чи було страшно? Ваші близькі відмовляли чи підтримували вас? Який з днів запам’ятався найбільше? 

– З самого першого дня я була на мітингах. Не розуміла, як можна не виходити. Тоді не було страху, було тільки бажання показати тим клятим оркам, що ми вистоїмо, що нам не подобається те, відбувається і що, це місто належить тільки нам, мелітопольцям і українцям. Близькі боялися і казали, що це дуже небезпечно, проте ходили зі мною висловлювати свою позицію.

Найбільш запам’ятався один з останніх мітингів. Тоді вйськові перекрили центральну площу, нікого не пускали. Я намагалася прорватися на площу, а один з військових схопив мене і сказав: "Підеш далі і я тебе відвезу далеко. А те, що там зроблю, тобі не сподобається". А після цього почалися масові затримання людей. Російські військові бігали по всій території площі, хапали людей з синьо-жовтими прапорами, всих затриманих заштовхували по машинам. Деякі із взятих у полон досі не вийшли на зв’язок, ніхто не знає, де вони.

– Як для вас проходила окупація? Що в цей час надавало сил і допомогло не зламатися, не втратити віру в краще? 

– 24.02 всередині мене все ще триває. В душі кожного дня відчувалася ненависть і біль. І з кожним днем це відчуття стає сильніше. Сил надавала віра в ЗСУ. Ніколи не сумнівалася в наших хлопцях. Бачила і бачу кожного дня, як вони героїчно борються і як віддають свої життя за кожен наш ковток повітря. 

– Коли і чому вирішили виїжджати з Мелітополя? Розкажіть про саму евакуацію.  

– Виїжджала десь в середині квітня. Тоді була неоднозначна ситуація: хтось стояв по дві доби в черзі, а хтось проїжджав за кілька годин. Мені вдалося доволі швидко проїхати – за вісім годин. Дорога, яка раніше займала півтори години. У так званій "сірій" зоні чули, як снаряди пролітають над головою, бачили щось у небі. Росіяни ставили багато питань по типу: "А чому не залишаєтесь?" Прискіпливо перевіряли речі. Але, у порівнянні з іншими історіями, думаю, моя евакуація пройшла нормально. Вирішила виїжджати, бо розуміла, що не можу терпіти, коли забирають свободу. І на підконтрольній Україні території зможу бути більш корисною. 

– Ви збирали гроші на закупівлю медикаментів для жителів окупованого Мелітополя. Це була разова акція? 

– На початку окупації, коли більшість аптек були закриті, в місті навіть базових ліків не було. Тому ми провели один раз збір коштів і забезпечили багато людей життєвонеобхідними препаратами. 

– Зараз ви якось допомагаєте мелітопольцям або українцям в цілому? 

– Наразі я волонтер військового госпіталю, де допомагаю пораненим. Наш штаб забезпечує бійців усім необхідним для комфортного перебування в лікарні. Даємо одяг, предмети особистої гігієни, телефони, ліки і забезпечуємо їжею. 

– Ваше відео розмістив у себе на сторінці російський актор Жан-Мішель Щербак (відео з міркувань безпеки не публікуємо). Ви самі звернулися до нього? Чи отримали якийсь зворотній зв’язок? 

– Жан-Мішель сам звернувся до мене. Сказав, що хоче показувати правду і те, що дійсно відбувається в Україні. Не можу сказати, що отримала зворотній зв’язок, та й, якщо чесно, не дуже цікавлюся його аудиторією і росіянами в цілому. 

– Що думаєте з приводу майбутнього Мелітополя? Плануєте повертатися після деокупації?

– Думаю, що на Мелітополь чекає велике світле майбутнє. Планую, звичайно, повернутися і знов побачити його вільним. Мрію вийти на площу, підняти наш прапор і зрозуміти, що нарешті цей день настав. Впевнена, що все відбудуємо і місто стане тільки кращим.