З 24 лютого 2022 року у Мелітополі та Мелітопольському районі офіційно окупанти взяли в полон 236 осіб. До сих пір у казематах ворога залишаються 82 мелітопольця.
Герою нашої публікації 29-річному Сергію (ім'я змінено з метою безпеки, - авт.) пощастило опинитися серед тих, кого рашисти відпустили. Сьогодні він виїхав із сім'єю до однієї з країн Європи і згадує 4 місяці життя в окупації, як страшний сон.
ЖИТТЯ У ПІДПІЛЛІ
До війни Сергій був на заробітках у Європі і повернувся до рідного Мелітополя 18 лютого за тиждень до закінчення терміну дії візи. На той момент хлопець був упевнений, що росія піде війною на Україну, оскільки за кордоном ця тема активно обговорювалася у ЗМІ. Сергій намагався умовити дружину виїхати з дитиною, якнайшвидше до Європи. Але вона не вірила. А 24 лютого почалася війна, яка призвела до безробіття, злиднів і змусила жити в страху.
- Купа військових - це, напевно, найбільший дискомфорт, який я особисто відчував в окупації. Вони були скрізь. Я періодично на вулиці і на ринку ловив на собі скануючі погляди окупантів. Не хотілося їм зайвий раз на очі траплятися, тому виходив лише за покупками. Роботи не було, злидні. Навіть, коли знайомі переказували гроші, перевести в готівку їх з картки було цілою пригодою, тому що мені потрібно було йти з телефоном на вулицю. А там були українські ТГ-канали, зокрема й телеграм-канал РІА-Мелітополь, – розповідає мелітополець.
9 ДНІВ ПОЛОНУ
Власне, в полон Сергій потрапив саме через свій телефон. Хлопець йшов вулицею і в цей момент у телеграмі з'явилася новина про те, що у Мелітополі стався вибух. Чергову провокацію того дня явно влаштували самі рашисти.
- Я навіть не встиг відкрити новину в телефоні, просто у стрічці одним оком глянув і сховав у кишеню, йдучи вулицею. У цей момент мені на зустріч йшов чоловік у цивільному. Як зараз пам'ятаю, пузатий такий із жінкою під руку. Я подумав, що просто чоловік іде із дружиною. Але побачивши мене, пузатий підійшов упритул, дістав з барсетки пістолет і приставив дуло до живота. Почав розпитувати, хто я такий, вимагав показати документи і телефон. Розблокувавши телефон, він начитався всього, що тільки можна і після цього мене потягли додому. Усе перевернули догори дном. Знайшли форму – я у 2014 році був недовго в одному з загонів Самооборони, але потім вийшов з нього. Через цю форму рашисти стали «пристібати» мене до партизанського руху, побили: отримав по нирках, у скроню, вдарили по спині. Били дуже професійно. А потім посадили в машину і відвезли, – згадує Сергій.
Як і всіх полонених, Сергія спочатку возили містом, щоб заплутати сліди. Вже на другий день він зрозумів, що знаходиться у підсобному приміщенні нового окупаційного відділу поліції на вулиці Олександра Невського в нижній частині міста. У цій будівлі до війни була державна служба охорони. Полонених тримали у сараї, де до цього зберігали покришки. Тож стелажі служили їм нарами. Загалом у невеликому приміщенні знаходилося до 20 чоловіків.
- Щодня у нас був аншлаг зранку. Бо це була не комендатура, а поліція, туди привозили алкоголіків, бешкетників та порушників комендантської години. Заїзд до «табору» розпочинався з 21.00 – початок комендантської години. Порушників та п'яниць відпускали через добу після невеликої трудотерапії: їх змушували підмітати подвір'я, бички збирати, машини мити. А «політичних», таких, як я, тримали довго. У поліції мене вже не били, але щодня водили на допити. Так як я йшов за політичною статтею – мене підозрювали у тероризмі, щодня під час допиту лякали, мовляв, мною вже зацікавилися ФСБшники і, що мене відвезуть в Донецьк на розстріл.
9 днів я молився та думав, як правильно відповідати на всі запитання під час допитів. Кілька разів приходили співробітники ФСБ і з сарказмом запитували: «Ну що, фашист, ти передумав з нами воювати?» А я відповідав, що й не думав ні з ким воювати.
Чому мене пожаліли і не відвезли, як Андрія Голубєва (мелітополець знаходиться в Лєфортово, я не знаю. Мабуть, просто пощастило, – розповідає Сергій.
Під час обшуків з дому Сергія окупанти з колаборантами вкрали колонки від комп'ютера, фотоапарат дружини, швейцарський ніж та навіть сумку-банан, щоб забрати награбоване. Пропонували зрадники-поліцаї Сергію приєднатися до їхніх лав. А потім, коли курили, скаржилися один одному, що пенсіонерам уже кілька разів виплачували по 10 000 рублів, а вони 3 місяці не бачили зарплати.
Після полону вмовляти дружину виїхати з окупованого міста Сергію вже не довелося. Стояло завдання знайти спосіб виїхати. Адже евакуація коштує не дешево, а грошей на дорогу не було. Лише щаслива нагода допомогла Сергію вивезти родину. Якось на вулиці він зустрів старого знайомого, який сказав, що збирається їхати до Грузії і має пару вільних місць.
СЛЬЗИ ПОЛЕГШЕННЯ
Виїзд до Грузії через Крим пройшов на щастя без проблем. Деяких мелітопольців на кордоні у так званій клітці тримають кілька діб. Але Сергія з дружиною ця доля минула. Можливо, рашисти пожаліли, бо сім'я виїжджала з маленькою дитиною на руках. Один росгвардієць навіть пропустив їх без черги.
- Напруга була на кордоні з Грузією з російської сторони. Там росгвардієць довго допитував мене і копався у телефоні. Мій телефон забрали під час обшуку, і я взяв старенький, встановив телеграм, спеціально підписався на їхні паблітки, щоб було менше запитань до мене. Але росгвардієць сказав, що телефон підозріло чистий.
Коли нас зустрічали грузинські прикордонники, я навіть розплакався. З'їв дорогою пачку валеріанки, щоб мій зовнішній вигляд не викликав підозри. А вже на волі пішли сльози радості. Легко так стало, – зізнається Сергій.
КОНТРАСТИ ГРУЗІЇ
За словами мелітопольця, у Грузії до оголошення російської мобілізації все було добре. У вільну країну виїхали найпрогресивніші росіяни і жодних проблем українці не мали. Потім у країну масово поїхали ті, хто ховався від призову в армію. Причому, якщо спочатку їхали ті, хто був проти війни та не підтримував політику путіна, то після оголошення мобілізації почали виїжджати усі. І жити в цій братній країні стало тяжко.
- Свідомі росіяни організували у Грузії багато волонтерських центрів і навіть допомагали із безкоштовним житлом. Ми з сім'єю жили в хостелі саме завдяки допомозі одного з таких центрів. Ці росіяни, ніби, відкуповувались у такий спосіб, щоб загладити вину за всю політику держави росія. Але багато з тих, хто приїхав, якраз підтримували путіна. Вижити економічно у гостинній Грузії було складно. Роботу знайти складно. Але навіть якщо її і вдавалось знайти, то прогодувати сім'ю на їхню зарплату неможливо.
Розмір допомоги 345 лар – це орієнтовно 4000 грн. Платять її 3 місяці. Але не всім. Навіть якщо ви знайдете роботу, то середня зарплата не покриває витрат на оренду житла. У супермаркетах мерчендайзери одержують у переказі на наші гроші до 10000 гривень. На будівництві трохи більше можна отримати від 1000 -1200 лар. Україну Грузія морально підтримує скрізь. Але на практиці можуть із зарплатою обдурити. Справжні патріоти у Легіоні воюють, а серед тих, що залишилося багато конформістів і є проросійські бізнесмени, – ділиться своїми спостереженнями мелітополець.
Сьогодні Сергій із сім'єю перебуває в одній із країн Європи. При виїзді з міста окупанти змусили його підписати документ про те, що він зобов'язаний повернутися до Мелітополя, інакше його оголосять у федеральний розшук. Але сьогодні окупантам вочевидь не до тих, хто виїхав.
Тим більше що після псевдореферендуму свою тактику вони змінили.
З Мелітополя стали депортувати тих, хто не любить росію і продовжує вважати Мелітополь українським містом.