Жителька Мелітополя Аксінья з тих, для кого російсько-українська війна почалася не 24-го лютого 2022-го року, а ще дев’ять років тому, в 2014-му.
До повномасштабного вторгнення 35-річна Аксінья працювала психологом і сексологом у Мелітополі та Дніпрі. Народилась вона і виросла у Запоріжжі, а в 2009-му році переїхала до Криму. Саме через російську збройну агресію жінка була змушена покинути півострів та переїхати до Мелітополя. Але в 2022-му загарбницька війна росії переросла в повномасштабну – Аксіньї і її 10-річному сину довелося ще раз пережити окупацію та евакуацію.
ЗЕЛЕНІ ЧОЛОВІЧКИ ТА ПЕРЕЇЗД ДО МЕЛІТОПОЛЯ
Колись Аксінья закохалась у Севастополь, тому у 2009-му свідомо туди переїхала. 2012-й рік був визначним – вона стала мамою та вступила до КРІППО (Кримський республіканський інститут післядипломної педагогічної освіти). Жінка згадує, що в січні-лютому 2014-го, коли Крим ще не був захоплений, студентів вже сповістили про реструктуризацію закладу і необхідність шукати новий виш в Україні з таким же кодом спеціальності.
На момент захоплення Криму "зеленими чоловічками", Аксінья перебувала у Мелітополі. Тому початок окупації і проведення "референдуму" вона не застала.
– Добре пам‘ятаю кількагодинні перевірки документів у Джанкої в потязі, де був "пропускний" пункт зі сторони рф, а у нас – у Новоолексііівці. Потім його перенесли до Мелітополя. Синові тоді було 1,5 роки, – згадує співрозмовниця.
Після анексії кілька місяців був перехідний період з гривень на рублі та переоформлення документів.
– Але все пройшло дуже швидко. Тому коли у Мелітополі запустили маршрутки, я зрозуміла, що це вже надовго. У Севастополі вони перші перейшли на розрахунок рублями. А я ще отримувала українські виплати на дитину у перерахунку на рублі, – розповідає Аксінья.
За словами нашої співрозмовниці, найтяжчий спогад з тих часів – 9 травня 2015-го року. Аксінья з сином тоді жила на Великій Морській.
– Я дивилась з вікна на підготовку до параду. Мене глибоко вразила, жахнула показуха і її сила. Але гірше стало, коли вийшли на набережну – там були тисячі людей, що прийшли подивитись шоу ВМФ рф. Вони галділи, реготали і перемовлялися, що одного залпу зі Севастопольської бухти вистачить, щоб розірвати весь південь України. У мене пішов мороз поза шкірою. Тоді я зрозуміла, що більше я не зможу там жити, що літаки звідти за 15 хвилин доберуться до моєї мами… Я цей епізод довго прокручувала в голові, поки мене не знудило, – згадує свою першу окупацію жінка.
Не витримавши всіх принад "руського міра", восени 2015-го року Аксінья з родиною покинула тимчасово окупований військами рф Крим.
"МАМО, ЦЕ ВОНО"
Перебравшись до Мелітополя, Аксінья зрозуміла, що повномасштабне вторгнення дуже вірогідне. Її родина критично ставилася до всіх подій і новин – вони розуміли, до чого все йде ще з осені 2021-го року.
Повномасштабна війна для Аксіньї почалась о 5:27, коли її, як і більшість мелітопольців, розбудив глухий звук і вібрація, від якої задрижало все навкруги. "Мамо, це воно", – промовив її син.
Після були ще вибухи, але жінка вирішила не шукати укриття, а перечекати вдома, збираючи в цей час "тривожну" валізку і готуючи щось поїсти. Потім був скролінг новин і дзвінки найближчим і найдорожчим.
– Сину, їж. Невідомо, коли ми зможемо поїсти наступного разу, – сказала тоді жінка.
Вже в перший день повномасштабної війни були зачинені більшість магазинів, аптек та банків. Банкомати спорожніли в перші ж години, тому багато хто з мелітопольців, і Аксінья в тому числі, залишилися без готівки. Вже ввечері 24-го лютого ворожі танки стояли на в’їзді в Мелітополь.
Як і багато хто з місцевих мешканців, Аксінья не знала, яким буде завтрашній день та чи настане він взагалі.
– Спимо втрьох в одному ліжку з молитвою, щоб прокинутись зранку. Або хоч помремо разом швидко, – згадує містянка.
ЖИТТЯ В ГЕТТО
Після того, як війська рф захопили місто, мелітопольцям довелось вчитися правилам виживання. Аксінья, як і багато хто з місцевих, не тримала вдома запасів продуктів більше, ніж на пару днів, тому їй з сином довелось обійти півміста в пошуках місць, де можна роздобути їжі. Пошуки завели жінку в АТБ на об'їзній, де в черзі стояли сотні місцевих жителів, чекаючи, поки окупанти роздадуть їм товари, що залишилися в супермаркеті. У декого з людей досі пробивався мобільний зв'язок, тому, користуючись нагодою, Аксінья подзвонила своїй сестрі з чужого номера, сказати, що вони живі і дізнатися, як вона. Наступні кілька тижнів Аксінья проведе в постійних пошуках мобільного зв’язку.
Аби купити в окупованому місті продукти, засоби гігієни чи ліки, містянам доводилося вистоювати багатогодинні черги. А зняти готівку – справжнє випробування.
– Комендантська година, -8 °C, 6-та ранку, черга під банком знову тисячна. На руках малюють номери маркером. Ми в Гетто? – згадує Аксінья.
Ледь не щодня через захоплене військами рф місто майже без зупинки йшли колони ворожої техніки: РСЗВ, танки, БТРи… Зверху на автівках сиділи кулеметники, які дивилися на мирних жителів через приціл. Також вулицями їздила "зомбо-машина" і окупанти яка з гучномовця вішали, що мелітопольці звільнені від Київської хунти і вже скоро запрацюють банки, магазини.
– Побачений потік "смерті" назавжди залишиться у пам’яті. Кров стине, неможливо дихати, – згадує емоції, пережиті в ті страшні дні, жінка.
Під час окупації Аксіньї надавало сил і допомогло не зламатися, не втратити віру в краще розуміння, що це не перша війна у світі. І не остання, на жаль. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення вона прочитала "Вибір" Едіт Єви Егер. Книга виявилася свого роду мотиваційною.
– Я розуміла, що я наймолодша, найактивніша, найздоровіша у своїй сім’ї. Я маю подбати про все на стільки, на скільки в моїх силах. А вже потім буду думати про евакуацію, – розказує жителька Мелітополя.
Аксінья зізнається, що її життя в окупації і евакуація стали можливі не лише завдяки підтримці близьких і рідних, а й незнайомих людей.
– Кожного дня я записувала коротенькі відео у місті. І потім вдома залазила на дах, щоб залити їх у Фейсбук. Було дуже холодно, руки сильно мерзли, але для мене вкрай важливо було поділитися інформацією, почуттями, вірою. Я знала, що на мене чекають. Чекають на новини з Мелітополя. Для багатьох на той момент я була джерелом інформації з окупації, – розповідає жінка.
ПІД ПРИЦІЛОМ СНАЙПЕРІВ
На проукраїнські мітинги Аксінья цілеспрямовано не ходила, але періодично все ж потрапляла на них. На перший вона потрапила, коли їхала на велосипеді в центр міста шукати, де можна купити їжу. В той день якраз продавали хліб з машини біля пам’ятника Шевченку. І якраз в цей момент на площі зібралися учасники мітингу.
– Я побула, послухала, підзарядилась духом і поїхала додому. Вдома ми кожного дня співали "Байрактар". Це, напевно, перша пісня українською, яку знає мій син. Вона нас рятувала, – розповідає містянка.
На наступні мітинги Аксінья потрапляла, коли їздила до волонтерського штабу. А коли штаб вже захопили військові рф, вона їздила містом у пошуках ліків, їжі, корму для тварин і все одно долучалась до ходи. Останній мітинг, на якому була присутня наша співрозмовниця, відбувався на підтримку викраденого російськими окупантами Мелітопольського міського голови Івана Федорова.
– Я виїхала ще в комендантську годину. Особисто мені було лячно, бо я розуміла, куди їду о 6-ій ранку. Наближаючись до місця збору, мені стало легше, бо людей було багато, як для такого ризикового заходу. На даху райдержадміністрації були снайпери, але це нікого не бентежило вже. На вході стояла купа озброєних орків. Мітинг почався з "Верните нам мэра". Навіть прокричати голосно усі інші фрази для мене мало терапевтичний ефект. Бо вдома не можна було таке казати – ніколи не знаєш, хто твій сусід, – продовжує розповідь Аксінья.
ШЛЯХ ДО СВОБОДИ
З кожним днем перебування в окупованому місті ставало все нестерпнішим. Аксінья засинала і прокидалася з думками про евакуацію.
– Треба думати, як вибиратися. Я надто близько до них підходжу, надто близко фотографую їх обличчя, – згадує жінка.
Виїхати з захопленного військами рф міста допомогла випадковість. Аксінья просто підійшла до людей, які стояли біля машини з білою ганчіркою на дзеркалі. Попитала, чи займаються вони евакуацією. "Ось дата, час, вартість, одна валіза", – почула вона у відповідь.
Виїзд був запланований на 6-ту ранку 17-го березня. Перед самою дорогою у Аксіньї відбулася розмова з 10-річним сином, від якої мороз йде поза шкірою:
– Мамо, що це ти мені на руку чіпляєш?
– Це бірка, сину, якщо що, щоб нас могли опізнати…
Тоді ще ніхто не знав безпечного маршруту – поїхавши в одне село, людей розвертали на інший шлях. Перш ніж добратися до Запоріжжя, їм довелося подолати 12 ворожих блокпостів.
– Ракети стирчать із асфальту. Спалені скелети автівок. Знищені села. Стрьомні буряти, «ваньки», пузаті діди, – згадує свою евакуацію Аксінья.
Шлях до свободи склав приблизно 12 годин. Після Запоріжжя було Дніпро. А далі – 18 годин в маршрутці і з десяток пропускних пунктів до Львова. Аксінья вирішила ще кілька днів побути в Україні, перш ніж покине її надовго. Вже тоді вона була впевнена, що надовго.
Після цього жінка з сином мала сісти на потяг до Будапешту. Тоді він запізнився на кілька годин через обстріли. Бажаючих евакуюватися за кордон було багато, тому в єврокупе їхали по шестеро. Кінцевою точкою цієї вимушеної подорожі стала Німеччина.
– МакДональдс. Бігтейсті. Істерика. Я не можу нормально їсти, знаючи, що там закінчується їжа і тотальна блокада, – згадує біженка з Мелітополя.
Аксіньї знадобиться місяць, щоб хоч трохи звикнути до нового мирного життя: без озброєних російських загарбників навкруги і повітряних тривог.
ВІДГОЛОСКИ ВІЙНИ
Життя в країні, де немає бойових дій, безумовно, спокійніше та безпечніше. Та в голові у Аксіньї перший час постійно крутилися нав’язливі думки: "Я хочу назад! Я мушу повернутись! Але куди?". Вона постійна думала над тим, чим вона може допомогти тим, хто цього потребує.
Але спочатку треба було нормалізувати сон та припинити прокидатися від кожного гуркоту за вікном. Так, це відбиток, який війна лишає майже на кожному, хто з нею стикався. Далі була короткострокова психотерапія, яка дала свої результати.
– Тепер я знову можу дивитись на світ. Він дуже дивний. Яким був завжди. Але нам усім є в ньому місце. Навіть скаженим сусідам. Тепер ми буквально знаємо ціну життя і свободи, – каже Аксінья.
Жінка вважає, що в умовах вимушеної зміни життя на всіх рівнях адаптація неможлива. Можна лише підлаштуватися. Пройшовши складний шлях, зараз вона вже може працювати, відносно налагодився побут, спокійніше сприймаються новини з України. Але ще так багато цих "але"…
– Сьогодні над нам тут дуже низько пролетів винищувач. Побачила його з балкона. Звук, наче ракета. Все знову. Знову сльози. Це вже неможливо контролювати. Проте і не треба. Рефлексувати, плакати час від часу, говорити, писати про війну – нормально. Це природній спосіб відреаговувати свої емоціі вчасно, а не накопичувати їх і не доводити себе до нервового зриву, – розповідає наша співрозмовниця.
Аксінья вважає, що найголовніше завдання під час вимушеної міграції – зберегти чи віднайти цілісність, не хапатись за купу справ одночасно і чітко розуміти своє місце. Все інше додасться з часом.
– Ми зараз в іншій культурній ментальності, в іншому світі. Він не кращий і не гірший, просто інший. Вивчення мови, законів, освіта. Потім вже кар’єра та бізнес. По-іншому тут не можна, – додає жителька Мелітополя.
БЕЗ ПЛАНІВ НА МАЙБУТНЄ І З ВІРОЮ В КРАЩЕ
Говорячи про майбутнє Мелітополя, Аксінья каже, що, на її думку, свою культуру та атмосферу місто тільки почало формувати, але війна завадила цьому процесу. На жаль, більшість запроданців і лиходіїв, які раділи приходу "руського міру", нікуди не дінуться. Вони продовжать "отруювати" суспільство або перевзуються.
Жінка навіть не сумнівається в тому, що перемога буде за нами, але от психічний стан українців, пережитих окупацію, назавжди лишиться деформованим. Відновлюватися і загоювати свою рани, які нанесли російські загарбники, доведеться і Мелітополю, і його жителям.
– Це величезна травма свідомості, яка ніколи не вилікується, – каже наша співрозмовниця. – Потрібні будуть роки, щоб хоч якось вивести економіку міста на рівень достойного існування.
Аксінья вважає, що заради майбутнього культурні цінності треба формувати на загальнодержавному рівні. І робити це треба починаючи з родини всім без виключень.
– Від мами до сина. Від батька до доні. Від серця до серця, рідною мовою, історією України, нашими перевагами та реальними здобутками. А не впиватися давно минулими спогадами, стражданнями та звинуваченнями, – каже жителька Мелітополя.
Відповідаючи на останнє питання про своє майбутнє, життя після деокупації Мелітополя та перемоги України у війні, Аксінья зізнається:
– Порівняно з історією держави, моє життя нічого не важить. Тому я живу переважно у реаліях і вирішую запити по мірі їх надходження. Зараз я тут. Де опинюсь потім, далі – не знаю".