Сорокадворічна Ірина з Мелітополя двічі переселенка. Перший раз вона тікала від війни 2014 року, коли рашисти зайшли в Донецьк. Вдруге з трьома дітьми жінка евакуювалася вже з Мелітополя.
В окупованому армією рф місті родина прожила 4 місяці. Свою історію Ірина розповіла проекту "На межі".
Чоловік Ірини - далекобійник. Незадовго до окупації він вирушив у рейс до Болгарії. Не вірив у те, що буде війна. Хоча ще 20 лютого друзі Ірини зателефонували і попередили, що на кордоні з Україною велике скупчення військової техніки.
- Вони подзвонили і сказали: бери дітей і виїжджай із Мелітополя. Але, коли я зателефонувала чоловікові й розповіла про це, він мені сказав, що 9 років прожили в Мелітополі вже після виїзду з Донецька. Ну, куди ж ще їхати, - згадує Ірина.
А 24 лютого почалася війна. Рашисти обстрілювали аеродром.
Того дня з'ясувалося, що підвали багатоквартирних будинків виявилися не готовими до того, щоб там перебували люди. Ба більше, вони всі були зачинені.
- Прогримів потужний вибух. Ми з дітьми вибігли з квартири на третьому поверсі. Уже на першому відчули вибухову хвилю. Зайшли в підвал і тільки там я побачила, що нога в крові - я, виявляється, роздерла її цвяхом. У підвалі не було умов: бруд, зв'язку немає. 20 людей сиділи і дихали пилом. Вийти подихати на вулицю могли тільки дорослі. Ми не розуміли, чи можна випускати дітей. У підвалі були поштові скриньки і діти на них спали. Страшно було не за себе, а за них, - згадує жінка.
У перші дні окупації в Мелітополі почалося мародерство. Усі АТБ та інші магазини були розграбовані. Ірина вважає, що це була цілеспрямована диверсія. Купити продукти було неможливо. Так само, як і зняти гроші в банку.
- Ми не закуповували все мішками, як інші. Розуміли, що є магазин і можна завжди купити. А тут ніде. Зайшла в один магазин, а там 70 людей у черзі. Полиці магазинів порожні. Найдешевші макарони 75 грн. У нас недалеко хлібопекарня була і ми стояли за хлібом по 3 години в черзі. Видавали по 3 буханки на руки - найдешевший хліб був по 16 грн. І я думала, що буду різати хліб на шматочки і давати дітям, якщо не буде більше нічого з продуктів.
А потім почалася інша проблема. Чоловік перевів гроші на картку. Я стояла тиждень у черзі. Була тисячною. А коли дійшла до каси, мені сказали: ліміт 3000 грн на місяць. Після цього в місті з'явилися бізнесмени, які мені мої ж гроші могли перевести в готівку під 1,5-10%, - розповідає Ірина.
Виїхати з 3 дітьми і собакою в евакуаційних автобусах із Мелітополя було неможливо. Черги люди займали з ночі, почалася паніка.
- На третій черзі ми дійшли до автобусів. Але чоловіки хапалися за крісла і кричали, що нікуди не підуть. Мовляв, ми теж хочемо жити. Тваринні інстинкти перемагали розум, - згадує мати трьох дітей.
Після невдалих чотирьох спроб виїхати з міста евакуаційними автобусами, які організовував для мелітопольців мер Іван Федоров, Ірина почала шукати перевізника в приватному порядку. Складність полягала в тому, що їй потрібно було вивезти трьох дітей і великого собаку. Не кожен перевізник погоджувався брати таку сім'ю. Плюс платити 250 доларів за кожного члена сім'ї Ірина була не по кишені.
У підсумку, перша спроба виїзду з приватним перевізником за 16000 гривень до Запоріжжя закінчилася тим, що колона потрапила під обстріл і їм довелося повернутися в Мелітополь. Вдруге вже виїжджали кілька діб.
- Найбільше завдання - помістити все своє життя в одну сумку. Усе що ти нажив за 9 років. Адже це вже друга така евакуація у нас була. На щастя, ми знайшли машину. У старенькому Жигульонку я з трьома дітьми, великим собакою, кліткою з папугою і валізою під ногами сиділа ззаду, попереду був водій і вагітна дівчина з дитиною на руках. До Василівки доїхали і знову черга.
Йшов дощ, антисанітарія повна - немає туалетів і продуктів теж. Якби я не взяла в дорогу поїсти, діти голодували б. Пиріжок продавали там за 40 грн. , пюре - 80 грн., маленька пляшка води - 30-40 грн. Дощ іде, ноги затекли в машині, а вийти не можеш. Військові рф в магазини не пускали. Тільки, якщо гроші їм віддати, сісти до них у машину, вони обіцяли відвезти до крамниці. Але я не ризикнула залишити дітей. Дві доби ми так стояли. Спали по черзі, бо навіть сісти не було де. Коли приїхали в Запоріжжя зі мною сталася істерика. Спочатку я не могла надихатися повітрям свободи. Все не вистачало повітря. Потім почало все тіло калатати, і я розридалася, - згадує Ірина.
Детальне інтерв'ю про життя в окупованому місті дивіться у відео.
