Окупований майже рік тому Мелітополь заповнили приїжджі. Влада вигадує для місцевих жителів нові випробування, патруль перевіряє телефони, а городяни, кожен по-своєму, шукають можливість сховатися від того, що відбувається.
Юлія (ім'я змінено - С.) із сім'єю продовжує залишатися в рідному місті і поділилася з журналістами білоруського опозиційного видання "Салідарнасціь" своїми спостереженнями про те, що відбувається в її рідному місті.
"Росіяни повідомили скрізь, що українці обстріляли мирних жителів"
- У зведеннях новин Мелітополь, як і раніше, згадується у зв'язку з періодичною "бавовною".
- У нас продовжують підривати місця дислокації російських військ і техніки. І українці, як я говорила раніше, стріляють далекобійними снарядами з високою точністю, ми вже до цих вибухів звикли і зазвичай не боїмося.
Вони завжди прилітають куди треба. Але нещодавно росіяни встигли збити один снаряд своїм ППО (ми чуємо, коли стріляє ППО), і осколки впали на вулицю Першотравневу.
Це приватний сектор, розташований недалеко від залізниці. Там зовсім поруч 22-га школа, в якій зараз розміщуються російські військові. Судячи з траєкторії, цілили в них. Осколки збитої ракети влучили в кілька будинків, у чотирьох виявилися пошкодженими дахи, один повністю зруйнований. Але найстрашніше, що загинула людина, ще двоє потрапили в реанімацію.
Природно, росіяни повідомили скрізь, що українці обстріляли мирних жителів. Але ми ж усе розуміємо, цього ж дня ще прилетіло по аеродрому й одному заводу, де була їхня техніка. І там навколо як завжди навіть зайвої гілки з дерева не впало.
Так звана влада, розповідає Юлія, захопивши Мелітополь і надавши йому статус обласного міста, продовжує наводити свої порядки, ускладнюючи життя місцевому населенню.
- Наше місто завжди було одним із найбільших районних центрів Запорізької області. Але оскільки Запоріжжя вони взяти не змогли, то Мелітополь призначили центром якоїсь області, до якої об'єднали різні міста, що раніше не мали стосунку до Мелітопольського району, наприклад, Енергодар, Бердянськ.
І тепер жителі всіх цих доволі далеко від нас розташованих місць мають їздити до Мелітополя, коли цього захоче так звана адміністрація.
Нещодавно вони запровадили обов'язкові перепустки для транспорту, і з березня без цього папірця з гербом нашої псевдо-області на лобовому склі жодна машина не зможе виїхати за межі міста.
Папірець можна отримати тільки в Мелітополі, відстоявши величезну чергу. Зрозуміло, що автомобілями користується багато хто, хтось працює в іншому місті або живе за містом, тому без перепустки навіть на роботу потрапити не зможе.
І люди їдуть за 100 км з-під Енергодара і стоять днями в чергах. Звичайно, поруч одразу ж з'явилися спритні хлопці, які можуть продати місце в черзі, постояти за вас тощо.
Ще з останніх нововведень - зміна інтернет-провайдера, який обслуговував половину жителів міста. Без жодних попереджень раптом нам оголосили, що всі його абоненти більше не абоненти, а хто хоче мати нормальний мобільний зв'язок удома, повинні перереєструватися.
Звісно, оптоволоконний інтернет зараз нам життєво необхідний, бо мобільний дуже слабкий, можна тільки листуватися, навіть розмовляти складно.
Від інтернету в декого залежить робота, припустимо, мої знайомі викладачі, які відмовилися працювати на колаборантів, читають лекції онлайн. У всіх нас є рідні в різних місцях. Звісно, народ помчав у наш колишній "Укртелеком", який вони назвали "Міртелекомом".
З пів на п'яту ранку біля будівлі стояла величезна черга. На вулиці було - 10 і до 8-ї години всередину не пускали. Я теж стояла в тій черзі кілька годин. Зайшовши, побачила, як три тітоньки від руки дуже повільно заповнюють по два примірники договорів, по суті, просто переписують наші дані. А переписавши, усім сказали, що тільки через місяць можна прийти і дізнатися свої логін і пароль.
Така чехарда відбувається, мабуть, через те, що вони там між собою не можуть поділити те, що у нас забрали, - вважає Юлія.
"По магазинах озброєний патруль контролює, щоб ніде не приймали гривню"
Вона розповідає, що захопивши місто, росіяни вигадали хитрий механізм, щоб легалізувати привласнення собі чужого майна.
- Схема була така: на сайті місцевої адміністрації, який, до слова, ніхто ніколи не читав і не читає, вони опублікували список, який назвали "безгосподарне майно".
Вносили до нього все, що бачили, включно з бюджетними установами, школами, садочками, університетами, а також магазинами, підприємствами та іншим. Охочим довести своє право власності відвели три дні, протягом яких ті мали з'явитися з документами.
Зрозуміло, що ніхто до них не пішов, а багато хто взагалі поїхав, і тоді все автоматом переходило на облік у якийсь їхній реєстр.
Так вони й інтернет-провайдера "віджали", а тепер, видно, у них там стався якийсь переділ.
- Виїхати з міста зараз можливо?
- Тільки через Крим, перехід у Василівці (Запорізька область) у бік Запоріжжя закрився ще восени. Але, кажуть, у Криму багатьох завертають, особливо тих, у кого російські паспорти.
Але дехто змушений їх отримувати, щоб потрапити в поліклініку, у когось немає можливості знайти роботу в приватників і вони йдуть у бюджетні організації, де громадянство - головна умова. Людям якось треба виживати.
Питання російських паспортів, продовжує співрозмовниця "Салідарнасці", досить болюче для українців. Тих, хто щиро хотів стати громадянином РФ, насправді було небагато. Ще частину людей змусили обставини. Ті ж пенсіонери погоджувалися отримувати паспорти заради ще однієї пенсії, щоб просто не померти з голоду. Паспорт РФ зробили обов'язковою умовою при зверненні до медзакладів.
- Наш мер Іван Федоров (справжній мер міста, обраний за законодавством України - С.), з яким ми зараз можемо спілкуватися тільки через соцмережі, та інші посадовці обіцяють, що в майбутньому ретельно розбиратимуться в мотивах кожного.
Якщо людину справді змусили обставини, і вона не займалася пропагандою, не працювала в поліції чи адміністрації, не знущалася над людьми, не доносила, то їй нічого не буде. Але люди все одно бояться, - каже Юлія.
Весь цей рік у місті була жахлива плутанина з грошима. Росіяни всіляко намагалися витіснити з обігу гривню, штучно опускаючи її курс. Але багато хто все одно продовжував отримувати українські гроші на картки, переводити їх у готівку на чорному ринку і розплачуватися в магазинах, де всі цінники вказували у двох валютах. Із січня гривню заборонили взагалі.
- По магазинах став їздити озброєний патруль, контролювати, щоб ніде більше не приймали гривню. Проте торгівля за гривню йде, на ринках, у телеграм-каналах, де багато чого можна замовити з доставкою.
Власне, ми вже давно переводили в готівку свої гроші з карток підпільно. Тепер безготівкова гривня особливо зросла в ціні. Якщо переказуєш "мінялам" на карту, готівкою отримуєш на 25% більше.
А на початку війни за цю операцію, навпаки, з нас брали досить великий відсоток. Зараз підприємливі люди продають тут товари за безготівкову гривню, а потім через Росію їдуть знімати ці гроші в банках Польщі вже в доларах. "Зелені" везуть назад і дуже круто заробляють на курсовій різниці.
Ще у нас з'явилися паперові 5 і 10 рублів, яких на території самої Росії немає, там тільки монети. Ці купюри не всі охоче беруть, бо не розуміють, що це взагалі за гроші, - ділиться Юлія.
"Ми знаємо, щонайменше, про дві катівні в місті"
За цінами на товари окуповані території продовжують випереджати і решту України, і навіть Центральну Росію, каже співрозмовниця.
- Ті ціни, які в РФ є роздрібними, у нас - оптові. Якщо до окупації, за українськими законами, на певні категорії товарів, той самий хліб, молоко тощо, не можна було робити націнку більше 10-15%, і в аптеках жорстко регулювали ціни на медикаменти, то зараз немає жодних меж.
У націнку включають усі можливі ризики, тож можуть накрутити і 60, і 100, і більше відсотків, - каже Юлія і наводить на доказ ціни на деяких продукти.
- Булка білого хліба - 26-40 російських рублів (1-1,5 біл. р.)
- Чорний хліб (400 г) - 30 (1,15 біл. р.)
- Сирний продукт (1 кг) - 500-600 (19-22,6 біл. р.)
- Сир (1 кг, у приватника) - 550 (20,7 біл. р.).
- Сосиски (1 кг) - від 350 (від 13,2 біл. р.)
- Копчена ковбаса (1 кг) - 450-900 (17-34 біл. р.)
- Курка (1 кг) - 150 (5,6 біл. р.)
- Куряче філе (1 кг) - близько 300 (близько 11 біл. р.)
- Свинина (1 кг) - 350 (13,2 біл. р.).
- Цукор (1 кг) - близько 60 (2,3 біл. р.)
- Пачка чаю (25 пакетиків) - близько 100 (3,8 біл. р.)
Співрозмовниця дивується тому, що їхні "окупаційні" ціни аналогічні до вартості продуктів у Білорусі, де влада продовжує декларувати мир і незалежність.
Тим часом і в інших аспектах життя захопленого міста, про які продовжує розповідати українка, білоруси, напевно, побачать багато спільного.
- У місті в будь-якої людини можуть перевірити телефон. Шукають ті самі додатки українських банків та інший український контент. Чи можна не показувати свій телефон? Ніхто не наважується сперечатися з людиною з автоматом.
Особисто я, виходячи з дому, телефон не беру. Багато хто з нас зараз у соцмережах змушений відписуватися від рідних і знайомих, які виїхали і спокійно встановлюють на своїх аватарках український прапор та іншу символіку.
Ми теж патріоти, але такого дозволити собі не можемо. Якщо в мене в друзях опиниться людина з такою аватаркою, цього буде достатньо, щоб, як мінімум, мені почали ставити неприємні запитання.
У місті дуже багато військових і патрулів, зокрема кавказької національності. Взагалі, багато приїжджих. Кажуть, що військові привозять свої сім'ї, також до нас везуть вчителів та інших спеціалістів, яких не вистачає.
Є цілі райони, куди заселили росіян. Українці, спостерігаючи за їхнім способом життя, насамперед помічають, як багато ті п'ють. У нас усе ще діє заборона на продаж алкоголю після 17-ї години, а самі магазини мають зачинятися до початку комендантської години, тобто до 21-ї години. Проте є магазини, які і працюють у комендантську годину, і навіть продають алкоголь, зрозуміло, що не місцевим.
Приїжджих визначити легко. У них інша говірка, вони не знають зупинок у маршрутках, не орієнтуються в місті. Нещодавно я чула розмову однієї пари, яка, найімовірніше, щойно приїхала. Вони з'ясовували, куди веде центральна вулиця.
- Як ви ставитеся до цих людей?
- Якщо чесно, я усвідомлюю, що вони дивляться свій телевізор, за яким їх переконали, що в нас незгодних більше не залишилося, усіх нацистів вигнали, і настав "русскій мір".
У мене немає стокгольмського синдрому, але я розумію, що у цих людей мізки за двадцять років перетворилися на кашу. Це інваліди. Мені виховання не дозволяє сміятися над неповноцінними або ненавидіти їх за те, що вони дивляться телевізор. Це оруеллівська система. Але й жаліти їх нема за що, звісно.
- Хтось із цих людей причетний до катівень, які знаходять після деокупації на всіх територіях. І у вашому місті, напевно, вони є?
- Думаю, що про катівні їм по телевізору не розповідають. Це ми знаємо, що люди зникають, знаємо щонайменше про дві катівні. Одна у військовій комендатурі, друга прямо в адміністрації.
Туди відвозять затриманих. Деякі потім виходять, переважно ті, кого забрали під час комендантської години. Їх можуть побити, можуть відправити на якісь роботи, але випускають.
Не випускають тих, кого затримують за громадянську позицію і хто має стосунок до військових.
Як можна показувати зараз свою громадянську позицію? Зрозуміло, що на площу вже не вийдеш. Але в місті постійно з'являються якісь листівки, символіка. Машини колаборантів періодично підривають.
Я також чула про те, що російські військові бешкетують, чіпляються до жінок, але, зрозуміло, що прямих доказів зараз ні в кого з нас немає.
"Нормально, як у в'язниці"
- Востаннє ми розмовляли напередодні зими, і ви хвилювалися щодо того, чи буде опалення та електрика.
- Оскільки наша територія обстрілюється точково, об'єкти інфраструктури у нас не пошкоджені, є і світло, і вода, і газ. Регулярно вивозять сміття.
Усі блага цивілізації є. Не вистачає повітря в легенях, щоб дихати вільно. Якоюсь мірою нам навіть незручно перед рідними з Полтави, які розповідають, як тягнуть важкі сумки на 9 поверх, бо немає світла, як не можуть вимити голову, бо немає води.
У нас усе це є. І через це, як мені здається, посилюється проблема розуміння між людьми по різні лінії фронту. Ми дуже співчуваємо всім, кого постійно бомблять у Запоріжжі, Дніпрі, хто регулярно сидить без тепла і світла. А вони нас не дуже розуміють.
Ми спілкуємося з багатьма, хто виїхав. Дехто вважає, що нам, порівняно з ними, тут дуже добре. На рівні тваринного існування, можливо, вони й мають рацію, бо я справді зараз перебуваю в теплому домі, зі світлом, водою і не під обстрілом, - тяжко зітхає мешканка захопленого міста.
Тема взаєморозуміння між людьми - ще одна рана, що кровоточить. Виявилося, що по різні лінії фронту страх може бути різним. І навіть саме поняття свободи відрізняється. Якщо для одних це відсутність ракет у небі, то для інших - можливість почути рідну мову і висловити власні думки.
- Ми вже давно не говоримо навіть із друзями та сусідами про те, що думаємо. Страшно. Особисто я майже весь цей рік веду вкрай замкнутий спосіб життя. Раз на тиждень швидко збігаю за продуктами - і додому. Зайвий раз намагаємося не висовуватися, не ходимо на прогулянки, в кіно, театри.
Але поріг терпіння у всіх різний. Хтось втомився боятися і намагається переконати себе в тому, що раз є світло і вода, значить, жити можна, все нормально.
Хтось водить дітей на гуртки та дитячі свята, гуляє в парках, намагається відсторонитися, абстрагуватися. Багато хто просто зневірився.
- Це дуже співзвучно з настроями білорусів.
- Особисто в мене відчуття нормального життя немає. Нещодавно переглянула польський фільм "Знахар". Там є сцена, коли у в'язницю до героя приходить дочка і питає, як він. Той відповідає: "Нормально, як у в'язниці".
Ось у мене приблизно таке ж визначення свого життя зараз.