Як жити після деокупації поруч з “колобками” у мелітопольців розпитали журналісти РІА-Південь. Бо ця тема зараз турбує майже всіх переселенців.
Від початку повномасштабного вторгнення з Мелітополя, за даними Івана Федорова голови Запорізької області, виїхало близько 100 тисяч людей. У той же час понад 1000 цивільних побували в полоні у окупантів. Тим часом на тимчасово окуповані території активно звозять російських мігрантів.
Жити під окупацією люди лишаються з різних причин - старенькі зневірені - не мають куди їхати, переживають за власну нерухомість, адже російські окупанти неоднаразово погрожували “націоналізувати” іхнє житло, в разі їхнього перебування на підконтрольній території України. Проте, є й ті хто стають колаборантами та “перевзуваються”. Починають співпрацювати з окупаційною владою, перереєстровують власні бізнеси згідно російського законодавства тощо.
Які ж настрої мають мелітопольці, які виїхали з окупованого міста? Чи мають у планах повернення дому після деокупації півдня України?
Хату вкрали
Анастасія Брек - мама трьох маленьких донечок. Анні – 8, Таня – 6 а найменшій Меланії – 3,8.
Жінка каже, що хоче повернутися додому, але було б куди.
“Я не знаю чи мені буде куди повертатись”, адже після того, як родина виїхала з села Привільне Новобогданівська району, що у 25 кілометрах від Мелітополя, будинок захопили окупанти. Новий селищний голова - колаборант дозволив поселити туди односельчан, яким своєї хати було замало, техніку повиносили рашисти, а за рештою майна “завітали” місцеві”.
Першою прибігла обібрати хату Настінна ж кума. А потім виставила на продаж причіп. Всі претензії Анастасії колишня хрещена однієї з дочок, звісно заперечує.
Щоденник залишила для ворога
Тетяна Геєнко – разом з родиною мешкала у селі Плодородне, що поряд з Новобогданівкою, - 35 км від м. Мелітополь.
Жінка з чоловіком нині у Дніпрі - каже мріє повернутись до свого обійстя, в якому все побудовано власними силами та з великою любов'ю.
- Повернемось із піднятою головою, скамянілим серцем та сльозами на очах. А колаборантам треба від гріха подалі тікати, як тільки наші хлопці почнуть наближатися. Хай тікають поперед загарбників до своїх Північних ведмедиків у Тундру, бо життя їм у нашому селі не буде” - каже Тетяна.
Жінка ділиться власною болючою історією війни.
Працювала депутатом селищної ради, була керівницею творчої студії зі збереження українських традиції та гуртка національної вишивки. Пані Тетяна - мати трьох дорослих дітей (сини та донька) та вже має онуків.
На початку повномасштабного вторгнення донька пані Тетяни перебувала на навчанні у Харкові. 10 днів провела у підземному паркінгу на харківській Салтівці. Студентка винаймала житло бо навчалась, навколо тривали обстріли - ЗСУ відбивали Харків. Один з синів - мешкав у Дніпрі, інший - поруч з батьками, - у перший же день вивіз власну родину. Батьків діти вмовляли їхати, але ж як кинути обійстя, 300 кущів винограду, господарство з тваринами? Вже від квітня 2022 року на жінку почали тиснути російські військові та місцеві, які стали колаборантами, - 2 рази запрошували на «розмову» - пропонували співпрацю. Вона відмовилася.
У селі почали зникати люди, затримували чоловіків і жінок. Пані Тетяна розуміла - можуть прийти й по неї, адже її попередили - вона у “чорних списках”. Після 24 серпня – до жінки подзвонили з Запоріжжя і кричали в трубку про те, що вона наступна у списку росіян на арешт. За годину, без зборів, кинувши все – подружжя виїхало. Жінка залишила на видному місці в хаті щоденник, який вона вела від початку війни, - аби у разі того, якщо в її хату увійдуть чужинці – ці записи впали б в очі і були прочитані. Так і сталось. За годину після того як подружжя виїхало до обійстя увірвались 30 озброєних росіян - почався обшук.
З того дня – у будинку подружжя Геєнко живуть росіяни. Будинок пограбований, паркан розсунуто, аби на подвір’я мав змогу заїжджати БТР. Наразі подружжя мешкає у Дніпрі. Онук пішов воювати. Нещодавно … родина його поховала - молодий воїн загинув під Авдіївкою….
