![Во время обстрела были в девятиэтажке, а выходили уже из двухэтажки - боец из Мелитополя о войне (фото, видео)](/images/news/2024/06/352033.jpg?1717609992)
Мелітополець Сергій - один з тих, хто звільняв Роботине на Запорізькому напрямку. У боях отримав поранення і був нагороджений “Золотим Хрестом” від Залужного.
В мирний час Сергій багато років працював телеоператором на Мелітопольському ТБ, знімав і монтував сюжети новин, записував інтерв'ю. Це його очима містяни бачили інформаційну картинку щодня. З 2022 року він доброволцем пішов боронити Україну у лавах ЗСУ.
Про смерть побратимів, ставлення до методів ТЦК і ухилянтів, полонених рашистів і плани на мирне життя піде мова у наступному матеріалі проекту РІА-Південь #ВиЖИТИ.
Повне відео дивіться на нашому Ютуб-каналі
“Вивезли за місто і побили”
Війну Сергій зустрів у рідному Мелітополі. Попри вибухи зібрався на роботу (перед самою війною працював вже не на телебаченні, а на одному з приватних підприємств). Але того дня всіх відпустили. Далі роботи вже не було. Тому життя здебільшого проходило у чотирьох стінах вдома.
- Я колишній військовий, якщо б мої документи потрапили до рук цих “перевіряльників” на блокпостах мене б розстріляли, або завезли б у невідомому напрямку. Я чотири з половиною роки прослужив у прикордонних військах, - каже Сергій.
На питання: “Що було найважчим в окупації”, військовий відповідає - “мовчати”. Бо за правду одного разу колишнього журналіста поліцаї зрадники разом з окупантами вивезли за місто і добряче відгамселили.
- Я звик говорити те, що думаю. Критикувати, сварити, виказувати невдоволення. Я не можу мовчати. За української влади в Мелітополі я міг сказати, що завгодно. Не вмію підлещуватись, підлаштовуватись, та я й боятись не вмію. Тому розмовляв з росіянами так само, як за України в рідному місті. Але ж вони нашу свободолюбивість бояться, вони б”ють незгодних. Я зчепився з поліцейськими.
Сказав їм прямо: “Хто ви такі, щоб мені вказувати”! Тоді вони накинулись на мене, почали бити, кинули до машини і вивезли, кудись за пгт Приазовське. Там ще били й кинули біля дороги. Я досі не знаю хто це був: росгрардія чи наші колаборанти. Бо були вони в масках. Машина без номерів, з наліпкою такою дивною: “ПОЛИЦИЯ”. Втім, говорили вони з таким південноукраїнським акцентом, тобто “шокаючи” та “гекаючи”, тому я схиляюсь до думки що це наші … ”колобки” перефарбовані були.
Після того побиття в мене були поламані ребра, вибито кілька зубів, зламаний ніс, та лице - суцільне криваве місиво. Тоді мене додому місцеві підкинули, якось оклигав потроху, але виїхати відразу з міста не міг, - пригадуює мелітополець.
Через декілька місяців окупанти заборони безкоштовну гуманітарну евакуацію колоною від пожежної частині по вул. Івана Алєксєєва.
- Вже за виїзд перевізники почали просити шалені гроші - 15 тисяч з людини. Я почав збирати. Допомогли сестра та зять. Потрібну суму за себе й за матір зібрав у серпні 2022. За півроку до вторгнення - я придбав власне житло, багато років збирав гроші - дуже тішився власній оселі. Як виїжджали - все кинули. Рашисти - винесли з квартири техніку, решту речей місцеві прибрали до рук. Якщо вертатись - жити нема де. Там залишились просто стіни, - каже військовий.
“Давайте мені повістку”
На повні груди Сергій зміг видихнути лише, як виїхав з окупованого Мелітополя - вже у Запоріжжі. На другий день після приїзду Сергій пішов до військкомату. Але зіткнувся з проблемою. За те аби відновити документи потрібно було платити. Брати в дорогу із собою військового квитка він не наважився. Бо їхати з таким документом через блок-пост було небезпечно.
- Тоді я піймав на вулиці ТЦК-ашника і сказав: “Дайте мені повістку”. Повістку взяв, прийшов і за дві години мені зробили документи. А через три дні я пішов до війська. Спочатку були навчання на полігоні під Дніпром. Там я й визначився з військовим напрямком - став пілотом. Зараз керую дронами. Спочатку був другим номером, вчився, а потім став першим номером, нині я командир.
«Моя передова»
Перше випробування війною мелітополець проходив у Авдіївці. Тоді там ще не було так гаряче.
Після Авдіївки підрозділ Сергія перевели на Оріхівський напрямок. Потрібно було пристосуватись до бойових дій на щільно замінованих полях.
Фото з архіву Сергія
- Ми йшли фактично навмання без карт. Проходиш посадку і ніби це твоя територія, а через метрів 200-300 - росіяни стоять.
Це були жорстокі бої. По нас росіяни гатили ПТУРами, накривали артилерією, градами, смерчами та ураганами. Коли все це летить ти лягаєш у перший же розрив, аби не посікло осколками, бо сховатись нікуди - нема ні посадок, ні окопів.
Втім, нам вдалось взяти Роботине. І це супер досягнення мого підрозділу штурмовиків, - з гордістю каже Сергій.
Поранення і золотий хрест
Під час боїв за Роботине мелітополець отримав поранення.
- Метрів за 50 від мене впав КАБ. Це керована авіаційна бомба вагою у півтони, яка робить в землі діру десь заввишки в півтора етажний дім. Мене відкинуло вибуховою хвилею і засипало землею. Як мене хлопці відкопали я не знаю. Нічого не чув і не розмовляв три доби. Я був абсолютно дезорієнтований. Потрапив у шпиталь, мене прокапали, обстежили і за тиждень після цього я знову був в строю - на передовій.
За взяття Роботино головнокомандуючий Валерій Залужний відзначив Сергія «Золотим хрест».
Але цінність цієї нагороди для себе військовий поки не усвідомив:
- Я ж воюю за Україну і за звільнення Мелітополя. За дітей та за жінок. А ще я воюю за сцикунів, які сидять вдома у капцях і критикують з диванів. Я впевнений - чоловік має захищати свій дім, свою країну, свій народ. А нагороди - це так, забавки. Можливо, після війни вони для мене будуть чимось більшим, - каже доброволець.
Вихід із Авдіївки
Найстрашніші спогади Сергія пов’язані з виходом із Авдіївки (кінець лютого 2024 року), де Сергій отримав числені травми кінцівок і контузії. Разом з побратимами його просто завалило в одній з багатоповерхівок.
Фото з архіву Сергія
- Ми працювали там і за півтори доби по місту рашисти випустили 270 кабів. В момент обстрілу ми були у дев’ ятиповерхівці, але виходили вже з двоповерхової будівлі. Понад 30 КАБів впало лише на цей будинок. Ворогу здали наші позиції. Тож гатили вони прицільно, бо за голову бійця з нашого підрозділу дають багато грошей. За живого чи за мертвого - немає різниці. І в ту ніч, …( зупиняється через емоції) …вони лупашили по нам без перестанку. Цивільних завалило. Ми пів ночі рятували людей з-під завалів. Зайнявся склад боєприпасів, снаряди почали детонувати, від вибухів просів підвал. Дим, пил - видимість нульова. Ми намагались самотужки відкопатись. Так борсались години 3-4, тому що завалено було все.
Фото з архіву Сергія
Нас врятував водій та пілот 110 -ї бригади, просто під КАБами, побратими приїхали аби нас витягти з того пекла. Хлопці з залізними яйцями! В нас не було вже техніки, ми б не виїхали. Грузились у броньований “Хамер” ми теж під обстрілом. Мене кудись відкинуло. Хлопці підняли. Загрузились, трохи від”їхали й побачили, як перед нами дев'ятиповерхівка склалась просто. Поїхали в об'їзд, під суцільним бахканням. Нас засипало землею, якось ми все ж вибрались на “дорогу життя”, але туди вже прорвався ворог: стрілкотня, артилерія, купа трупів, купа нашої техніки розбитої, поруч їхня, теж розбита.
Мені було дуже страшно. Тоді я думав так: «Від мене нічого не залежить». Це все було наче в кіно, я на цей треш дивився з боку ніби, розуміючи буде як буде.
Сім контузій
Сергій каже, що через контузії, яких з 2022 року він “назбирав” аж 7, в нього часто болить голова. Іноді трапляються провали в пам’яті. Але про демобілізацію боєць навіть не заікнувся:
- В мене є контузії, от крайня від КАБа в Авдіївці. І фізично “вивозити” це дуже важко. Часто болить голова, страждає пам’ять. Я став забувати назви якихось простих речей та понять. Настрій, як гойдалки.. але з цим треба якось жити. А ще бути ефективним і виконувати свою бойову задачу - вигнати оцю російську навалу звідси.
Сергій каже, що йому дуже важко втрачати своїх побратимів, але найбільше співчуття і біль в нього, коли він баче скалічених бійців:
- Ще більше ніж мертвих шкода тих, хто став каліками - лишивши на полі бою свої кінцівки.
Полонені з мАсковскім акцентом
Під час виконання бойових завдань Сергію разом з побратимами не раз доводилось брати полонених. Пригадує, навіть курйози з рашистами:
- В полон росіян ми брали і це окремий сюр. Бо дехто з них потрапляв до нас по декілька разів. Ми упіймали, а їх поміняли і загнали знову, мовляв: «Або розстріл, або йдіть м’ ясом». Вони зеки - підрозділ «Шторм Z». Під Запоріжжям одного вояку брали, а потім його ж на Авдіївському напрямку.
Були й дуже кумедні історії. На наші позиції приплентались двоє з білими пакетиками. Вони виявляється у баню ходили, там напились і п”яні втратили всі “радари”, так до нас й потрапили. Підійшли й питають: «Слиш, братик, а как к нашим пройти?». Ну я, кажу: “ А пАйдемте друзья, отведу вас”. Привів до своїх, ми в них зброю вилучили, зв'язали і здали в комендатуру.
Рідний Мелітополь і покарання зрадників
Сергій каже, що часто мріє про те, як він повернеться в рідний Мелітополь і проїде по вільному місту. А ще більше йому хочеться зазирнути в очі зрадникам, які перейшли на сторону ворога.
- Я б дуже хотів зустріти і “поговорити по-душах” з деякими своїми колишніми друзями, які нині лижуть п’яти окупантам, і здати їх СБУ. Мрію пройтись по вільному українському Мелітополю, обняти тих, кого давно знаю і люблю. Там не всі колаборанти!
А нині кажу їм: “Я вас люблю, тримайтеся. Я повернусь! А коли я прийду - тоді й поговоримо”!
Щодо колаборантів та покарання - вони самі підписали собі вирок. Хтось втече. Інших вб”ють самі ж росіяни, коли будуть відступати. Або партизани, або військові наші, або ще хтось… - посміхається Сергій.
Мрія добровольця
Сергій, як творча людина, часто замислювався про те, що він буде робити після перемоги і каже, що дуже втомився від війни:
- Не хочу бути військовим. Не хочу наказів. Мрію про закінчення війни. Мрію про дитину! Хочу стати батьком! І хочу бути живим аби це дитя виростити! Хочу мирну професію! Можливо, відкрити власну фотостудію. Знімати весілля. Так масштабно - я ж можу тепер і квадрокоптером!
А може буду десь у сільськогосподарському екторі працювати на агродроні - робити обприскування, підживлювати наші мелітопольські черешневі сади, заради гарного врожаю. Мрію аби наша черешня експортувалась по всьому світу - була у кожному супермаркеті адже вона найсмачніша у світі!