Мелітополь був окупований російською армією у перші дні повномасштабної війни. За 8 місяців російської окупації мелітопольці стільки пережили - горе, самотність, біль та злидні.
Скільки доль - стільки та історій. Мешканці Мелітополя, які досі перебувають в окупації, а також ті, хто залишив місто, розповіли за умов анонімності, чого бояться, і на що сподіваються в окупованому Мелітополі. Усі імена у тексті змінені.
Населення міста сильно поменшало
Згідно з офіційною інформацією влади міста, Мелітополь залишили дві третини його мешканців. Люди роз'їжджалися хто куди. Одні проривалися під обстрілами в Україну, інші вважали за краще виїхати до Європи через Крим, хтось вирушив до Росії. Більшість тих, хто залишився, не змогли виїхати з різних причин: літні чи хворі родичі, відсутність коштів на виїзд, побоювання, що під час від'їзду буде розграбовано все нажите майно.
Але були й такі, хто не хотів їхати тому, що їх все влаштовує і вони відверто раді приходу росіян, або навчилися непогано заробляти на війні. У кожного із опитаних своя історія.
Полярність сторін
«Я вважаю, що Росія так чи інакше переможе, а Мелітополь відбити ЗСУ не вдасться. Згодом життя налагодиться та з'явиться більше можливостей. Росія країна велика, а в Україні ж буде холодно та голодно. Звичайно, до війни життя було кращим, але треба дивитися в майбутнє з оптимізмом», - каже сорокарічна Ольга, яка працює у медичній сфері.
Категорично протилежної думки дотримується Таїсія. Вона колишній підприємець, і їй довелося згорнути свою діяльність. Жінка не захотіла сплачувати податки до фейкових фіскальних органів, створених колаборантами, а без цього працювати у місті неможливо.
«Доставка товарів до мого магазину проходила з території України, де й були основні постачальники. Займатися ввезенням товарів із Криму я принципово не хочу. Мелітополь - стратегічно важливий об'єкт, і битва за нього може бути такою ж складною, як і за Маріуполь. Здаватися ніяк не можна, незважаючи на можливі жертви та руйнування. Це війна".
На запитання, чи готова вона втратити все, що має, заради перемоги, жінка гірко посміхається: «Речі можна купити заново, свободу купити я не зможу». Таїсія не покинула місто. Вона не могла залишити літніх родичів, які потребують догляду.
«Аби не стріляли»
Багато хто з тих, з ким вдалося поговорити, не дотримуються чіткої позиції. Найбільш повно розкрив свої страхи 49-річний різноробочий Сергій:
«Я хотів би, щоб Україна перемогла, але боюся, що стане лише гірше. Будинки будуть зруйновані, відновлювати їх нема на що, а про жертв і говорити не доводиться. При цьому зараз жити цілком комфортно, оскільки не потрібно платити за комунальні послуги. Літні люди отримують хороші гроші від Росії, паралельно отримуючи пенсію від України, і цілком непогано влаштувалися».
21-річний студент Антон боїться стати інвалідом і хоче просто вижити: «Я готовий жити під будь-яким прапором, аби цілістю та безпекою. Ситуація потихеньку налагодиться, а росіянам вигідно вливатиме в регіон гроші, щоб купувати лояльність місцевих жителів».
Самі втечуть
Низка наших співрозмовників висловила позицію, що російські солдати самі покинуть місто, коли контрнаступ до нього дійде.
28-річна репетитор англійської мови Оксана зазначає, що російські солдати спішно тікали з Балаклії та Ізюма:
«Якщо ЗСУ візьмуть Херсон, вони самі залишать Мелітополь. Як тільки вони втечуть, ми відразу розвішимо наші прапори і радісно зустрінемо визволителів», - підсумовує вона.
На самостійний відступ, такий собі «жест доброї волі», сподіваються багато співрозмовників, але при цьому запитують, чи не влаштують розлючені солдати масовий терор, який був у Бучі, Бородянці та Ізюмі?
Особливо цього боїться Ігор, у якого ще на початку літа викрали батька.
«Тата затримали нібито за підозрою у шпигунстві на користь ЗСУ. Після цього жодних даних про нього не було. Я навіть не знаю, чи він живий і як з ним зв'язатися».
Де гарантія, що таких ув'язнених, які сидять у підвалах, не буде розстріляно перед відходом російських військ, щоб не залишати зайвих свідків? А повідомлень про зниклих безвісти мешканців міста дедалі більше. Люди продовжують зникати.
Ігор наголошує: «Місто знаходиться під окупацією з перших днів війни. Цілком ймовірно, що після звільнення тут потім теж знайдуть велику кількість братських могил, як у Ізюмі».
Курортний бізнес
Кирило - власник невеликого готелю у курортному селищі Кирилівка, розташованому неподалік Мелітополя на узбережжі Азовського моря.
«Бізнес моєї сім'ї після 24 лютого становить небезпеку для подальшого життя. Нова влада звернулася до всіх із вимогою - або ви продовжуєте працювати на наших умовах, або ми забираємо ваш бізнес собі. Мало хто захоче віддати все нажите незрозуміло кому. Питання з відмовою від майна навіть не розглядалося, мені вдалося виїхати з міста в травні, але батьки їхати не збиралися, а кошти до існування все ж таки потрібні. Влітку там було досить людно, для людей на окупованих територіях це був один із небагатьох варіантів для безпечного відпочинку. Декілька кімнат виділили для людей з Маріуполя, поки вони були у пошуках нового житла та можливостей.
Але головна проблема полягала в окупантах, кожні вихідні до нас приїжджали відпочивати люди з нової місцевої влади, включно з військовими, відмовити таким можливості не було і в більшості випадків вони жили безкоштовно.
Одного разу вони просили зробити внесок у «нову скарбницю», проте до кінця літа це питання відпало зі словами «дякую за гарний відпочинок».
Нині за це нас можна назвати колаборантами, а українська влада заявила, що з цим розбиратиметься аж до судових процесів. Дуже страшне питання, адже цей процес ніяк не налагоджений, а в умовах воєнного часу розбиратися, хто має рацію, а хто ні, можуть різними способами. Сподіваюся, що нас усіх не оголосять «спонсорами тероризму».
Наприкінці вересня, після «референдуму», всі власники бізнесу повідомили про необхідність перереєстрації всіх українських документів на власність, бо «це тепер територія РФ». Довелося погодитись і подати необхідні документи, бо невідомо, коли звільнять місто від загарбників, а до того часу, якщо не грати на нових умовах, окупанти можуть все розграбувати, прецедентів повно. Страхові випадки у воєнний час розглядаються в особливому порядку, а технічне оснащення, яке займає майже половину вартості готелю, ніяк не застраховано, адже ніколи з цим проблем не було, ніхто не чекав на війну.
Ще одна проблема виникла, коли місцева влада в примусовому порядку поставила чергу на отримання російського паспорта всю сім'ю. Черга, сподіваюся, дійде не скоро, але прізвище у списках уже є.
І ось цікавить питання, на яке поки що немає відповіді - яким лакмусовим папірцем чи лінійкою вимірюватимуть колабораціонізм?
Марія Бабенко евакуювалася на підконтрольну Україні територію та погодилася дати коментарі, не приховуючи свого імені та особи.
Дівчина заявляє, що після пекла окупації не тільки готова, але щиро хоче поділитися пережитим та своїми роздумами щодо майбутнього контрнаступу.
«Рішення виїхати я довго відкладала, не хотілося. Мені дуже подобалося моє життя до війни, і я за нього чіплялася скільки могла. Переконувала себе, що все ненадовго, я мав нездоровий оптимізм. Мені реально здавалося, що не сьогодні – так завтра, що ще два тижні, ну три. Я і зараз оптимістично налаштована, але тоді це було саме нездорове ставлення до ситуації, гадаю, від стресу. Тому що життя занепало за день, забрали все, до чого я звикла.
А потім ти виходиш на вулицю, а там уже радянські прапори, в магазинах неадекватні ціни, ліків немає, інтернету немає, а я мав віддалену роботу, і відключення зв'язку для мене було найстрашнішим, бо я втратила єдиний дохід.
Навіть те, що залишалося на картці, не було зняти, бо зв'язку немає. Ось коли останній раз у червні відключили зв'язок, було прийнято рішення тікати, бо я різко усвідомила, що просто так більше не можна. Прийшло розуміння, що я можу просто не дожити до визволення. Поліції немає, швидкої немає, ліків не дістати, якщо ще місяць не буде зв'язку – на що жити?
Минуло три місяці, а життя стає лише гіршим щодня. Щодня когось забирають, людей викрадають на вулиці, можуть прийти додому.
Це неможливо виносити, я звикла жити у вільній країні, і побачила, як моє місто, яке я дуже любила, перетворюється на «сіру зону», зрозуміла, що прав тут ні в кого немає, крім тих, хто має кого є автомат. Я досі почуваюся так, ніби відсиділа ці три місяці у в'язниці. Спершу думала, що їду в нікуди. Хотіла саме до Києва, бо вирішила – буде простіше знайти роботу. Багато хто біжить саме на західну частину України, а до Києва на той момент ще багато хто не повернувся. Думала, що спочатку шукатиму притулок для біженців, але пощастило, виявилося, мені є, де зупинитися, тут є родичі. А якщо питання з житлом відпало – вже простіше.
Вибір в Україну чи Європу не стояв, я абсолютно не знаю англійської мови, а моя робота пов'язана із спілкуванням. Без знання мов я навіть не уявляю, що робити. На допомогу жити не хотілося точно, та й страшно було поїхати до незнайомої країни, морально важко. Я своє майбутнє бачу лише в Україні.
Від контрнаступу чекаю лише на нашу перемогу. Я абсолютно вірю, що моє місто деокупують, особливо після успіху на Харківському напрямі. Навіть шкода, що побачу це лише у новинах.
В успіх контрнаступу вірю на 100%, знаю, що наші не руйнуватимуть місто, вони загалом ювелірно працюють. Але від рашистів все можна очікувати, це не їхня земля, їм начхати, для них наші люди – витратний матеріал. У будь-якому випадку – це війна, треба бути готовим до всього.
До національної влади у мене питань жодних, голосувала свого часу за Зеленського, і точно не шкодую. Був би будь-який інший президент – нас би як країни вже не існувало.
Референдум
27 вересня на окупованих територіях закінчився фейковий референдум про приєднання до Росії. Назвати його навіть спробою волевиявлення важко. Як повідомили майже всі співрозмовники, зі скриньками для голосування приходили до кожної квартири та будинку. Найчастіше кілька осіб із комісії у супроводі озброєних автоматами людей.
Альона була серед тих, хто не побоялася відчинити їм двері і сказати, що не братиме участі у голосуванні:
«Мені сказали, що для мого блага краще передумати і пообіцяли зайти наступного дня. На щастя, не зайшли, але зараз я шкодую, що взагалі відчинила двері. Раптом вони повернуться і заберуть на підвал.
Аркадій, студент ТДАТУ, прокоментував опубліковані російськими ЗМІ відео з чергами на «волевиявлення» так:
«Більшість людей у ролику - це співробітники мого університету, які пішли на співпрацю з окупаційною владою і тепер відпрацьовують свою зарплату».
Декого з учасників відео він перераховував поіменно із зазначенням посади, на якій раніше працював учасник референдуму.
Цікавим є той факт, що за офіційними даними обробки 100% протоколів, які зазначені, в тому числі і на пропагандистських ресурсах, за «приєднання до Росії» у Запорізькій області проголосували 97,81%. Але цікаво те, що сумарна кількість тих, хто проголосував, не дотягує навіть до 40 000 осіб. І це дані цілої галузі. Населення одного лише Мелітополя до війни перевищувало 150 000 чоловік.
Тому говорити, що ця думка мешканців регіону, навіть якби «референдум» проводився за всіма правилами та законом, була б зовсім некоректною.
У вільному доступі в інтернеті також є фотографії, де члени комісії радісно вважають голосами за порожні бюлетені.
Якщо до загального результату додати це, то можна зрозуміти, яка частина жителів Запорізької області дійсно хоче до складу РФ. До того ж, більшість тих, хто проти, вже покинули регіон через побоювання за своє життя та здоров'я.
