24 лютого буде рік, як армія рф окупувала Мелітополь. Для одних мелітопольців - це рік полону і тортур. Для інших - життя у вічному страху пліч-о-пліч із загарбниками, для третіх - поневіряння чужими містами і країнами.
Мелітопольський міський голова Іван Федоров після полону переїхав до Запоріжжя. В інтерв'ю журналістом, згадуючи події річної давнини, він розповів у подробицях, як відбувалося захоплення міста.
Як відомо, наступ почався о 5 ранку, коли рашисти почали бомбити аеродром.
Уже через пів години у відділку поліції почалась робоча нарада, де силовики намагалися розписати план дій, адже до швидкого наступу місто виявилося неготовим.
– У мене як у міського голови не було інформації, що 24-го щось має трапитись. Тому ми намагалися зрозуміти, що можемо зробити, а що ні. Жодних чітких вказівок не було. Ми намагалися організувати якось військових. Авіації надійшов наказ покинути базу, і ми зрозуміли, що у місті лишаються лише цивільні. Немає силовиків, немає територіальної оборони – їм також наказали вийти за межі міста, і ми лишились майже самі, – розповів журналістам телеканалу ICTV Федоров.
Нагадаємо, у перший день російського наступу Мелітопольська тероборона прийняла бій у південній частині міста.
О 16:00, за словами командира мінометної батареї Мелітопольського батальйону ТРО ЗСУ Андрій Мялова, бійці вперше вступили в контактний бій із противником та підбили бронетранспортер. Колона сповільнилася. Рашисти не очікували, що хтось взагалі їх зупинятиме. Вони почали розвертатися у бік Мордвинівки за бойовим порядком. Але до ранку 25 числа так і не зайшли до міста.
Але вже 25 лютого рашисти заїхали в Мелітополь.
- Чому так сталося – ми дізнаємося уже після війни, - каже Федоров. - Чіткий розбір ситуації уже проводили у Запоріжжі. Туди спеціально приїздив президент. Евакуацію людей у таких умовах провести було дуже складно. Мешканці виїжджали самі, адже влада не володіла навіть інформацією, який шлях безпечний, а куди краще не їхати. Ситуація змінювалась блискавично швидко.
Того ж дня, 25 лютого, у Мелітополь зайшли 12 українських танків. Та реалії виявилося не такими втішними. Сили були нерівними.
- Коли ви питаєте, скільки було росіян – це тисячі одиниць техніки. Вона була сконцентрована у південній частині Мелітополя. І наші 12 танків точно були не здатні боротися із такою кількістю рашистів, – розповів Федоров.
Далі мер згадує, із якими забаганками до нього прийшли росіяни.
- Була перша зустріч. На ній рашисти запропонували переконати людей погодитися із російською окупацією. Ми, звісно, відмовились. Сказали, що нас обрав український народ за українським законодавством. Все, що ми готові були робити – це забезпечувати життєдіяльність нашого міста, але за однієї умови – що український прапор лишатиметься на центральній площі Мелітополя. Я був здивований, але вони погодились.
Він провисів аж до мого полону. Десь у перших числах березня росіяни почали полювати на цей прапор. Спочатку почали атакувати нашу станцію ДСНС, бо хотіли знайти високу драбину. Потім вони взялися за міськсвітло, де також були автопідіймачі. Адже у нас був найвищий флагшток у Запорізькій області. Коли мене 11 березня забрали у полон, вони зірвали цей прапор і повісили радянський, – згадав Федоров.
- А як це – жити поряд із окупантами?
- Два тижні в окупації – це іспит щодня. Ти не знаєш, із якими проблемами тобі доведеться боротися. Довелося долати проблему мародерства. Вона мене здивувала, тому що крали у багатьох випадках місцеві мешканці. Та багато магазинів пограбували російські солдати.
- Що зараз відбувається у місті?
- Росіяни досі лише фізично контролюють місто, адже вони так і не змогли зрозуміти і переламати наших мешканців. Це для це них розрив шаблонів. Бо у їхніх методичках було написано: На в’їзді в місто вас зустрічатимуть. Їх дійсно зустрічали, але з українськими прапорами.
- Що ж тоді відбувалося під час референдуму? Російська пропаганда поширювала відео, ніби місцеві дуже радіють майбутньому приєднанню до “імперії”. Хоча говірка у спікерів зовсім не була схожою на мелітопольську.
- Не було жодного референдуму. Це була лише картинка, і на ній ніхто не бачив, як мелітопольці фізично голосували. Може, 100, 200 чи навіть 500 людей прийшли на цей референдум. Але якщо ми згадаємо, що це 150-тисячне місто, у якому проголосувало 500 людей – то цим 500 людям ми з радістю купимо квитки і відправимо їх туди, куди вони хочуть, але місто не здається.
