![История одного предательства: предприниматель из Мелитополя рассказал о жизни в оккупации и сотруднике-коллаборанте (фото)](/images/news/2023/06/316573.jpg?1686920345)
"Руській мір" приніс мелітопольцям лише найгірше: біль, страх та розчарування. Після російського "звільнення" міста багато хто з місцевих жителів розчарувався в своїх близьких людях: родичах, друзях, колегах.
Олексій, як і тисячі інших жителів українського Мелітополя, являється щирим патріотом своєї малої батьківщини, тому віддано працював на благо рідного міста. До недавнього часу чоловік був керівником регіонального відділення торговельної мережі будматеріалів. Робота в умовах російської окупації стала справжнім випробуванням для колективу, який складався всього з п’яти робітників. І, на жаль, не всі здали цей тест на вірність.
ВІЧ-НА-ВІЧ З ВОРОГОМ
Повномасштабна війна застала Олексія в рідному Мелітополі. Читаючи новини вранці 24-го лютого, чоловік, як і більшість українців, не міг до кінця зрозуміти, як діяти далі.
– На те, щоб подумати і прийняти якесь рішення в нас був один день просто – з ранку до вечора 24-го. Можна було ще і вночі виїхати, але тоді я не усвідомлював. Хоча зараз я думаю, що треба було все кидати і їхати, – розповідає мелітополець.
Чоловік згадує, що на момент, коли росія почала повномасштабне вторгнення, його родині по суті не було куди їхати. Пізніше вже з’явилась можливість проживання в Запоріжжі, тому згодом було прийнято рішення їхати туди. Але сім'я евакуювалась на підконтрольну Україні територію лише наприкінці літа, а до того півроку прожили в окупованому ворожими військами Мелітополі.
За словами Олексія, дуже пригнічувало саме усвідомлення того, що твоє рідне місто захопили чужинці, які встановлюють в ньому свої порядки та правила. А вільні та життєлюбні українці по суті стали заручниками російських фашистів.
Одним з найяскравіших моментів за час окупації для чоловіка стало спілкування з російськими військовими ще в перші дні вторгнення. Одного разу він вирішив заговорити до рашистів, які патрулювали місто. Олексій поцікавився, хто вони, звідки і як опинилися в українському Мелітополі.
– Я їм сказав: "Пацани, давайте ноги в руки, поки не пізно, і валіть звідси, тому що земля буде горіти під ногами. Так, це може бути не завтра, не післязавтра, але прийде час і ви будете або двохсотими, або трьохсотими, якщо не поїдете", – згадує той день мелітополець.
Молодший патрульний вступив в діалог і трохи розповів про себе місцевому жителю. Інші ж вояки ігнорували всі запитання. На момент, коли Олексій підійшов до патруля, з ними стояла жінка, погляди якої красномовно вкаували на те, що вона прихильниця "руського міра".
– Живучи з ними в одному місті, я майже не виходив з дому. Як треба було їхати на роботу, я або пішки, або на велосипеді, тому що на машині я не їздив. Не ризикував, бо розумів, що дядьку з автоматом зараз сподобається моя машина і я піду пішки. Переміщення по місту це було мінімум по часу - не через центральні вулиці, через приватний сектор, щоб менше військових бачили, – пояснює чоловік.
Мелітополець згадує, що в перші тижні окупації більшість зрадників ще не проявили себе, були тільки військові рф.
– Для мене вони всі були на одне лице, тобто я не відрізняв росгвардійця, ДНР/ЛНР. Військовий рф – значить ворог. А зараз виходить, що навіть і не військовий може бути ворогом, – каже Олексій.
РОБОТА В УМОВАХ ОКУПАЦІЇ
З часом мелітополець зрозумів – добре, що не виїхав одразу. Він не міг би кинути свою роботу, бо ще лишався товар, який не хотілось дарувати ворогу. В результаті колектив встиг реалізувати майже все, що було в наявності, і загарбникам дістався мінімум.
Весь березень Олексій та його підлеглі не виходили на роботу, бо було, м’яко кажучи, не до цього. А потім, коли потеплішало та й люди вже трохи відійшли від шоку, колектив почав працювати по потребі, неповний день. Товар підприємство отримувало з підконтрольної території і якраз 23-го лютого ввечері була остання поставка. Цього товару з такими темпами роботи вистачило на три місяці, до червня включно, після чого діяльність фірми була призупинена.
Співрозмовник згадує, що в плані роботи тиску з боку окупантів на нього не було. Ймовірно, через те, що на той час рашисти про них ще не знали. Маленька фірма орендувала складське приміщення і тихо працювала, не привертаючи зайвої уваги.
Коли ж російські окупанти зацікавилися Олексієм, він з родиною вже евакуювався. Загарбники передали через співробітників, що той вчасно поїхав, інакше йому світив би підвал за те, що займався підприємницькою діяльністю на території тимчасово підконтрольній рф території.
Рашисти влаштували серйозний шмон вдома у підприємця: склали фейковий протокол і навіть знайшли понятих. Крім цього, окупанти забрали службовий автомобіль, який чоловік з місця роботи перевіз у двір, сподіваючись таким чином його зберегти. Як виявилося пізніше, на території підприємства, де фірма орендувала приміщення, був "кріт", який здав інформацію про колектив ворогу. Рашистам було відомо, що мелітополець забрав авто і адресу проживання.
ПОЛІЦАЙ-ЗРАДНИК
Наш співрозмовник зізнається, що, мабуть, найбільшим шоком для нього було те, що його співробітник став колаборантом. Зі всього колективу виїхали двоє людей, одним з яких був Олексій. Троє інших залишилися на тимчасово окупованій території. Причини у кожного свої: не бажання лишати пристарілих батьків чи свій дім, або щось інше. А один з них лишився, щоб перейти на сторону ворога. Дмитро Малий став співробітником окупаційної поліції.
За словами Олексія, з майбутнім колаборантом він працював разом два роки, а до цього той ніс службу в українських правоохоронних органах. Чоловік підозрює, що Дмитра запросив до лав поліцаїв хтось з його колишніх колег. Але це не відміняє факту держради.
– Це сфера така, яка одразу ставить все на свої місця. Тобто там немає такого – може йому діватися було нікуди, може жити нема за що, чи ще щось, та ні. Якщо немає за що жити, то йди вантажником працюй. Там, я думаю, можна заробить якусь копійку, – говорить мелітополець.
ДОВГИЙ ШЛЯХ НА СВОБОДУ
В кінці літа родина Олексія прийняла рішення евакуюватися. 15 серпня мелітопольці заправили машини (тоді в місті вже не було дефіциту з паливом) і поїхали. На той момент декому вдавалося виїхати за один день, інші чекали своєї черги два-три дні. Нашому співрозмовнику пощастило трохи менше і він стояв на блокпосту у Василівці майже тиждень.
– Коли ми їхали, я вже був готовий до того, що ми там затримаємось дні на три, ну, максимум на чотири. По факту шість днів там прожили, тобто ми виїхали з Мелітополя в понеділок, а в Запоріжжя приїхали в суботу, – згадує наш співрозмовник.
Олексій припускає, що загарбники тримали людей в черзі на виїзд в якості живого щита.
– Ми там потрібні були, тому нас й регулювали. Кожен день випустять десять машин, наприклад. Але були й знайомі, які виїхали після нас, а приїхали в Запоріжжя перед нами, – каже мелітополець.
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
На питання, чи буде родина повертатися до Мелітополя після звільнення від російських загарбників, Олексій, не замислюючись, відповів "так". Зараз вони живуть у знайомих, які виїхали в Європу, але як тільки ЗСУ деокупує Мелітополь, родина повернеться додому.
– Мені треба працювати. Там мій колектив, мої люди, вони мене чекають, – каже співрозмовник.
З часом Олексій чітко зрозумів, що родина дуже вчасно виїхала і опинилася у відносній безпеці.
– Те, що там зараз відбувається… Я би морально не зміг витримати, – резюмує мелітополець.