Викладачка Мелітопольського професійного аграрного ліцею Анна Бут продовжує наближати Перемогу України в цій війні, працюючи на освітньому та інформаційному фронтах.
Наразі вчителька біології, громадянської освіти, німецької мови та художньої культури тимчасово проживає на Рівненщині, куди евакуювалася після 72-х днів життя в окупації. У серпні минулого року вона стала лауреаткою премії "Національна легенда України" та отримала нагороду від Президента Володимира Зеленського.
Анна Бут поділилася спогадами про російську окупацію її рідного Мелітополя. Деякі моменти до цього часу вона раніше не розповідала. Розповідь педагога увічнена у збірці вчительських історій про війну "Жити, щоб навчати".
- О 5:28 24 лютого я не спала - сортувала фото учнів для для проєкту. Почула сильний стукіт у стороні мелітопольського аеродрому. Але не надала цьому значення, ну мирний час же! Інтернет із новинами теж не відкривала. О сьомій ранку прийшла на роботу в ліцей і вже витирала дошку, щоб написати дату. Почула крик на вулиці. Виходжу - діти вибігають із сумками з гуртожитку, кричать: "Війна". Одразу зателефонувала доньці Христині в Запоріжжі, - згадує перший день повномасштабного вторгнення Анна Бут.
Уже вночі ворожі війська увійшли до Мелітополя - стратегічно важливого для росіян міста, яке по суті є сухопутним коридором до Криму.
28 лютого сміливі та волелюбні мелітопольці зібралися біля пам'ятника Шевченку в центрі міста. Це ще не був мітинг у класичному розумінні, а зустріч на міжконфесійну молитву. Люди розуміли, що необхідно чинити моральний опір загарбникам, тому написали у Facebook заклик до містян виходити на вулиці, не мовчати.
- З кожним днем наші голоси ставали дедалі голоснішими й гучнішими. Маленькі зібрання перетворилися на великі мітинги. Наш із донькою синьо-жовтий прапор був найбільшим, і нас завжди просили йти попереду колони. На Масляну, 12 березня, на площу прийшла рекордна кількість людей - понад 5000. Замість "масляного опудала" ми палили опудало Путіна, - згадує педагог.
Патріотично налаштовані мелітопольці ходили з району в район і заявляли всьому світу: "Мелітополь - це Україна", "Чекаємо на ЗСУ", кричали "Героям слава" і "Мелітополь, вставай!". Повз них проїжджали ворожі машини, інколи колоною. Городяни кричали щосили: "Окупанти!", дехто вигукував нецензурщину про Путіна.
- Спочатку рашисти ігнорували все це. Але під час одного з наших виходів почали стріляти. Це було за десять метрів від мене. Стріляли спочатку в повітря, а потім просто в натовп. Одного чоловіка поранили в ногу. Це через те, що люди підійшли надто близько. Зустрічала багатьох своїх студентів і випускників, просила кожного: "Хлопці, обережно". Говорила, щоб згортали прапор після закінчення мітингу, коли повертаються самі додому, - каже вимушена переселенка.
Після викрадення Мелітопольського міського голови Івана Федорова народне обурення зростало. Дійшло до того, що жінки безстрашно наближалися до озброєних військових рф і намагалися їх злегка відштовхнути назад. Вони казали: "Ви навіщо прийшли нас звільняти? Ідіть звідси. Нам не треба визволителів. Ми вільна країна і живемо нормально".
- І саме того дня нас розігнали вперше. Чисельність окупантів сягнула тисячі - ох і багато їх навезли... Вони стали навпроти нас з автоматами і сказали, що дороги вперед немає. І примовляли, що це вони наш порятунок і в нас нарешті почнеться нормальне життя: "Ціни будуть чудові". Говорили ще, що корупція й олігархи більше не повернуться, - розповідає викладачка.
15 березня на площі вже не можна було збиратися. Окупантів було стільки, що їх неможливо було порахувати. З характерним акцентом наказували місцевим іти в обхід.
- Нас було п'ятеро жінок. Ми обійшли. Від побаченого застигли на мить. Площа всипана загарбниками, немов маком. Форма в них різна - темно-зелена, чорна. Багато бойовиків із Донецька та Луганська. Вони нам самі про це розповіли. І сказали, що прийшли сюди, щоб "помститися за Донецьк і Луганськ". Попереду рашистів, які вишикувалися у два ряди, до нас вийшли якісь жінки - підставні акторки і завели свою пісню: "Ви - нацисти. Ви вбивали донецьких дітей. Ви бомбили наші будинки, а тепер ми ваші будемо бомбити", - продовжує свою розповідь Анна.
Тоді городянка підійшла ближче до окупантів, хотіла подивитися їм в очі. Як не дивно, вони їх ховали. Більшість із них - молоді, віку її третьокурсників. Деякі навіть, як здалося педагогу, бентежилися від слів жінок: "Ми ж тут мирно жили, вчилися. У нас тут робота, сім'ї. Ми хочемо, щоб Мелітополь залишався в Україні". Відповідають вони одне й те саме, ніби завчене за методичкою: "Ви вісім років принижували дітей луганських і донецьких".
- До речі, Мелітополь вони люблять називати "мухосранськом". Я і кажу: "Ну якщо це для вас таке погане місто - їдьте назад у Росію". Вони: "Так, це ви ось усе припиняйте!" Часто погрожують жінкам: "Ви мені дуже набридли. Це останнє попередження", - каже Анна.
Також педагог розповіла про ситуацію, яка сталася, коли вона разом з іншими проукраїнськи налаштованими жінками вирушили на Братське кладовище. Там теж чатували сотні рашистів. І раптом одна з жінок вступила в перепалку з військовими рф. Вони обзивали її фашисткою, вона їм відповідала тим самим. Анна вмовляла її, як могла: "Жінко, спокійніше, ви ж бачите, вони озброєні до зубів". Але це не допомогло.
- Група рашистів оточила нас, схопила за руки ту мініатюрну даму. Її волочили по асфальту. Нас відкинули вбік. Мені влучили прикладом автомата по руці - розпухла моментально. Кинули її в автозак. У цей час моя донька почала задихатися - у неї проблеми з серцем. Дійшли до якоїсь стінки, стали там: "Дихай, дихай. Дихай глибше, Христино. Ми з тобою разом нічого не могли зробити". - "Але я тримала її, мамо! Я не втримала її". - "Її не вб'ють. Ти маєш заспокоїтися заради себе", - згадує той день містянка.
Потім мама з донькою заспокоїлися і пішли додому через парк. Але там був жах - окупанти кидали людям просто під ноги світлошумові гранати. Деяких силою запихали в автозаки. Як з'ясувалося пізніше - цих людей вивозили за 30 кілометрів від міста і просто висаджували з машини.
- Ці звуки вибухів гранат дуже лякають, коли ти в епіцентрі. Я ніколи не пила стільки корвалолу за один день, - розповідає жінка.
Через 72 дні, прожиті в окупованому ворожими військами місті, Анна Бут евакуювалася на Рівненщину. Крім своєї професійної діяльності, педагог активно займається волонтерством. Вимушена переселенка всіма силами наближає Перемогу й абсолютно не сумнівається в тому, що ЗСУ звільнять її рідний Мелітополь від російських фашистів.
