Правоохоронець, ветеран АТО/ООС Андрій Хоменко на початку війни супроводжував евакуаційні колони, що йшли з Мелітополя та інших окупованих територій.
До початку повномасштабного вторгнення Андрій виконував обов'язки поліцейського офіцера Степногірської громади, зараз - надає домедичну допомогу пораненим унаслідок ворожих обстрілів, допомагає евакуюватися, розвозить гуманітарну допомогу, будівельні матеріали, проводить роз'яснювальну роботу серед населення.
Як війна змінила роботу поліцейського офіцера громади - читайте в матеріалі 061.
"Коли почали виїжджати евакуаційні колони з окупованих територій, у нас були автомобілі, які ми встигли вивезти з Василівки перед тим, як її захопили. Ми супроводжували ці колони протягом кількох місяців - з ранку і до ночі. Ми забирали людей у Кам'янському і супроводжували безпечними маршрутами до Запоріжжя. Такої роботи ми раніше не робили, ця функція додалася до нашої роботи", - каже Андрій.
Він розповідає, як колони людей їхали на розбитих машинах, на яких фактично не було шин.
"Запаски шукали, просили волонтерів про допомогу, ставили колеса. Радіус уже не мав значення, головне, щоб прикрутилося те колесо і машина поїхала. У людей закінчувався бензин і ми їздили з каністрами і навіть пластиковими пляшками, адже найближча заправка була вже в Запоріжжі. Тому в багажнику в нас завжди літрів 5-10 бензину було в запасі. Дякую волонтерам, вони дуже допомагають і тоді допомагали. Важкі часи згуртували людей", - розповідає він.
За словами Андрія, коли виїжджали колони з окупованих територій, люди майже завжди плакали щойно бачили українських правоохоронців.
"Сльози радості. Дуже хотіли або обійняти нас, або пригостити чимось. У нас також були сльози на очах, коли бачили, наприклад, посічену машину, а в ній дитина", - ділиться спогадами чоловік.
Андрій згадує дні, коли колони людей їхали під обстрілами окупантів. Ба більше, в одну з машин влучив снаряд і вона загорілася, правоохоронці витягали сім'ю з дитиною та намагалися заспокоїти інших людей.
"Коли відбувався обстріл, то людей із колони накривала паніка і вони зовсім нікого не чули. Паніка - це найстрашніше. Евакуація в таких умовах дуже повільно відбувалася, а стояти на тому напрямку було дуже небезпечно, тому що відрізок траси дуже обстрілювався, туди долітало все, що тільки можна і ворог закидав снарядами. Потім ми зрозуміли, що треба робити колони меншими. Так і швидше, і безпечніше. Набили руку, як то кажуть", - розповідає поліцейський.
Андрій не приховував, роботи було багато і як її виконувати, у жодних підручниках не написано. Вчилися на власному досвіді та помилках.
"Запаски, вода, бензин, ліки - усе було. Мінімальний перелік необхідного формували виходячи з досвіду. Бувало так, що за одну зміну 3 колеса на своїх машинах міняли, бо уламків багато, пробивали колеса, ворог бив постійно. 450-500 км за день намотували", - каже.
А потім окупанти почали тримати колони у Василівці по кілька днів, ще трохи пізніше "дорогу життя" закрили зовсім.
"Першим після перемоги зніму бронежилет. Тому що вже до мене приріс. Зніму і видихну", - жартує Андрій.
Він каже, що дуже хоче, щоб перемога швидше настала. Він каже, що морально дуже важко від розуміння, що люди в окупації і виїхати не можуть.
"Коли війна закінчиться, хочу разом зі своєю громадою святкувати перемогу. Роботи буде дуже багато і ми це розуміємо. Раніше люди й не знали одне одного, а зараз - уже рідні", - сказав поліцейський офіцер громади.