!["Мои знакомые просто выходили на улицу и их похищали. Кто-то мусор вынес и не вернулся". Мелитопольская журналистка - о жизни в оккупации (фото, видео)](/images/news/2023/09/330228.png?1694905080)
Є речі, про які можна розказати, маючи певний хист до оповідок. Є ті, які своїми словами не перекажеш. Якраз із цієї серії –інтерв’ю Юлії Долгополової, мелітопольської журналістки, яка кілька місяців пробула в окупації.
Пропонуємо послухати пряму мову.
“Я виїздила в місто і намагалась щось фотографувати”
- Якщо це переміщення техніки, то я передавала нашим військовим у чат-бот. Потім мене почали шукати ФСБ з військовими: ми шукаємо, як вони тоді сказали, “женщину, которая часто нас фотографирует и передает куда не надо”. Так, я ризикувала. Але, на щастя, все це минулося, і це було того варте.
- Ви усвідомлювали небезпеку? Ви працюєте у категорії людей яка по суті є головним ворогом пропаганди. Ви - український журналіст який в окупації продовжує роботу на українські ЗМІ, - питає журналіст “Апостроф.ТВ”.
- Боялися, що прийдуть, особливо коли дивилися, наприклад, на Бердянськ, коли приходили до журналістів додому, коли їх змушували співпрацювати. І я пам'ятаю, що якось була вдома, дивлюся у вікно, а на мене знизу дивиться військовий російський… Я кажу мамі: “Я піду, переодягнусь з піжами, тому що в підвалі буде холодно”. І далі: “Як думаєш, якщо вони мене будуть змушувати співпрацювати, якщо їм запропоную прострілити мені коліно, як думаєш, цей бартер їх влаштує?
- Вони того дня приходили до чоловіків у дворі їх змушували співпрацювати з ними, це були військові, які приходили з місцевими зрадниками зі списками. Вони знали, до кого вони йдуть. Був момент, коли ти вже починаєш відчувати оцю небезпеку на якомусь внутрішньому рівні. Коли я виїхала, вже за кілька буквально тижнів я усвідомила що це мене не відпускає. Я зверталася до психотерапевта, тому що це це дійсно травма, і багато людей, на жаль, це недооцінює – наскільки окупація може впливати на людську психіку
- Мій професійний шлях журналістиці почався з видання “Новий день”, у травні цього року виповнилось 100 років, як воно вперше побачило світ. Окупаційна влада пропонувала всім виданням співпрацювати з ними. Вони просто захопили редакцію. Вони там свої пропагандистські матеріали випускають, це такий хід дуже продуманий, тому що старше покоління, воно пам'ятає, що десятиліттями вони читали це видання, воно було правдиве.
- Ніхто зі співробітників не продовжив працювати, просто вони набрали або завезених з інших територій, або просто людей, які не причетні до журналістики і просто вміють брехати.
“З перших днів загарбники стали глушити зв'язок”
- Я пам'ятаю, коли на мітингах фотографувала, то в палаці культури, там де був штаб міський, наш український, на другому поверсі РАГСу, там ловило трошки. І я там проводила певний час, намагаючись щось загрузити.
- Ми збиралися з іншими активістами, в яких була доволі велика аудиторія. Вони намагалися якось закордонним колегам це передавати, я передавала на свої ЗМІ, там ще був інколи зв'язок.
- Після захоплення штабу окупанти все собі привласнили, і такі от добрі були господарі, які все роздавали. Запам’ятались пару моментів, коли пакети, там, з їжею, з якимись речами першої необхідності віддаєш людям і перше питання: “Це не від росіян? Тому що я брати не буду!”.
- В магазинах така була ситуація, що поки росіяни почала завозити свої жахливі, мерзенні продукти, інколи просто їх неможливо було їсти. Тому що українці, жителі окупованих територій, для них це люди якогось там сорту.
- Чим далі тим це було складніше, тому що залякування приходило до волонтерів, потім їм не дуже м'яко окупанти сказали, що ми тепер влада. Це відбулося після викрадення мера. Це був переломний момент.
- І після того вони вже почали презентувати, що Галина Данильченко тепер виконує обов'язки мера, це гауляйтер Балицький з'явився. І тоді вони вже вночі зняли наш прапор с флагштоку, тому що розуміли, що вдень люди ці це не дозволять їм зробити, але вночі, в комендантську годину вони оце все провертали.
- У мера були конфлікти до окупації з Галиною Данильченко. Данильченко з Балицьким – це опозиція місцева, які були раніше в складі міськради. І звісно, коли прийшла наша нинішня влада легітимна, це їх не влаштовувало. І після вже почалися і викрадення цивільних.
“Дехто з них а в полоні знаходиться з перших днів, з перших тижнів”
- Вони у місті організували катівні, забили щитами вікна, щоб ніхто нічого не побачив, ніхто нічого не почув. І вони там або допитують, або утримують людей. Є відомі точки, де вони катують людей, де вони їх тримають в абсолютно нелюдських умовах.
- Вони намагалися і досі намагаються зловити наших партизанів. Мелітополь прославився, як місто партизанської слави, і вони дуже хочуть зловити тих партизанів, але, звісно, їм це не по зубах, і тому вони зриваються на цивільних. Вони викрадають людей, потім знімають з ними відео, роблять з них укронацистів.
- Бувало таке, що коли завозили оцих “чмобіків”, а вони, не розуміючи абсолютно, куди вони потрапили, тому що вони ще не доїхали до фронту, наші хлопці і дівчата їх ще не зустріли, нам щось з того автобусу махають. І вони захоплюються нами, тому що вони такого в житті не бачили, щоби люди просто так, неозброєні, бабусі і дідусі, діти, жінки виходили з прапорами, з якимось гаслами, і просто відстоювали свою позицію. І казали їм прямим текстом, що вас сюдине кликали, вам тут не раді.
“Я пам'ятаю день, коли завезли силовиків російських для розгону мітингів”
- Вони думали що, можливо, це спрацює. Вони вишикувалися, вони розуміли, куди ми підемо, вони поставили снайперів. Я теж особисто бачила – це була недобудована церква, і ти повертаєш голову – ну, здавалось би, церква, але там сидить снайпер, який тримає людей на прицілі. Вони вишикувались із собаками, нас вже кілька тисяч, і вони щось запускають, якісь ракети, і ти не розумієш, вона прилетить зараз в тебе, чи не прилетить, а там же купа дітей.
- Зазвичай я фотографувала, знімала: і для себе, щоб викладати, і для роботи, щоб показувати світу, що Мелітополь не здається. І я тоді настільки чітко відчула: по суті, там кожен твій крок може стати останнім, і ти просто йдеш вулицями свого міста, просто робиш свою роботу. Ти нічого не робиш протизаконного, але ти навіть не зрозумієш, якщо в тебе пустять кулю…
“Знайомі дзвонили і казали, що шукають дівчинку із моїм описом”
- Коли в мене були вихідні, я виїздила в місто і намагалась щось фотографувати. Якщо це переміщення техніки, то я передавала нашим військовим. А якось до одного мого знайомого прийшли окупанти і кажуть: “А от ми шукаємо як вони висловилися, “женщину которая часто нас фотографирует и передаёт куда не надо”.
- Бувало таке що знайома, вона якось дуже хотіла зі мною зустрітися, цікавилась моєю роботою, хотіла влаштуватися журналістом. Просто якось дуже різко. І знову ж таки, можливо, щось я відчула, можливо, просто так співпало і мені пощастило. Я кажу: “Та ні”. А за кілька днів мені кидають фото, як вона сидить просто в залі з окупаційною владою – якийсь там у них був захід одного з міністерств.
“Відчуття фізичної якоїсь нудоти від того, що це виглядає просто жахливо”
- Твоє місто гвалтують. І коли вони намагаються показати мирне життя перед своїми начальниками, що все добре… І коли вони показують ту ж площу нашу, парк, який завжди було заповнено людьми, а тут просто… Ну, якась одна машина проїде якихось там п'ять людей. В нас був фестиваль “Черешньово”, в нас завжди зі всієї країни приїжджали люди, багато тисяч, це було дійсно грандіозне свято, а цього року вони щось намагалися зробити, якісь там жалюгідні варіації цього, 20 людей зібрали, але всі їх спроби зробити так, як при Україні, це жалюгідно.
- Ще з перших тижнів окупанти заселялися в квартири самостійно, вони, в основному, вибирали квартири з хорошим ремонтом, тобто вони ще перебирали. Вони заселялися на перший, час, кому там хотілось, кому було треба А пізніше вже окупаційна влада масово вела “націоналізацію майна” вони давали людям три дні на те, щоб прийти в адміністрацію, подати документи на право власності.
- Але у липні були вибухи (на військовому аеродромі – ред.), дуже великі втрати... Я зрозуміла, що після кожного такого випадку, коли або партизани або військові роблять щось недобре для окупантів, вони завжди дуже злими стають, і вони цю злість тільки на цивільних і можуть виміщати.
- Я зібрала речі, знайшла перевізника. Я пам'ятаю момент: їду о п'ятій ранку, вже на виїзд їдемо. І я хотіла запам'ятати кожне дерево, кожен будинок. І просто цей страх ,що вони можуть не лишити місто таким, у яке вони зайшли. Тому що, дивлячись на всі звірства – вони не зацікавлені у збереженні людських життів.
- Ми стояли у Василівці майже дві доби, нас не випускали. Була спека. Не пускали людей на заправку з якимось продуктами харчування, Якось почули випадково розмови військових, які стояли на блокпостах, і вони типу: “Ну от, отримають, це їм за наших двохсотих на аеродромі”.
Коли раніше розказували: коли ти вже виїжджаєш з окупованої території, там все інше, там повітря інше. Ну як так може бути? Але ти в якийсь момент вдихаєш і розумієш, що ти вільний.
- В мене майже не лишилося знайомих зараз. Я не можу сказати що я супермедійна особа, але…
“Вони мене додали в реєстр “ждунів”, як вони це називають”
- Хто закрив виїзд через Василівку? Це гуляйтер Балицький – він усі ці укази свої видає, і, мабуть, він найжорстокіший… Мелітопольські партизани розвішали оголошення про нагороду за його голову. Коли після перших замахів на нього він усвідомив, що безкарно це все не пройде, він навіть просив у свого керівництва можливості керувати окупованою частиною Запорізької області з Криму.
- Коли я дивлюсь зараз на тих колаборантів, які отримують якісь великі гроші, які живуть в чиїхось квартирах, їх катають на якихось машинах, і вони називають це “багатая русская жизнь”, і дехто дуже любить цим хизуватись… Я розумію, що мені взагалі ніякі гроші не потрібні, тому що оця воля і момент, коли ти засинаєш і розумієш, що твоя совість чиста, ти нікого не зрадив, ти не зрадив себе, своїх близьких, свою країну.
“У мене загинув мій близький друг. Рік тому він боронив країну”
- …Вже не один рік, ще до повномасштабного вторгнення, коли я ще була в окупації. Ми з ним спілкувалися, ми з ним жартували про те, що я буду підіймати прапори, нашим допомагати. Він сказав: коли вже наші будуть підходити до міста, напиши десь там табличку: “Люди”, щоб просто наші військові знали, що там лишилися цивільні. Тобто, зрозуміло, що для ворожої армії це нічого не дасть, для них люди це абсолютно не цінність.
І коли він загинув на Донеччині 2 серпня 22-го року, я подумала над тим, що якщо я не написала це десь там на ворота, то я не пишу це на собі. І я зробила тату. Саме цей напис – “Люди”. Це – найбільша цінність. Можна втратити будинок, якесь майно… Але це все можна відбудувати. Людей не повернеш…