![От сопротивления в оккупации до службы в ВСУ: история переселенки из Мелитополя (фото)](/images/news/2024/06/353993.jpeg?1719671048)
Російські загарбники окупували Мелітополь ще в перші дні повномасштабної війни. З тих пір, вже майже два з половиною роки, місцеві жителі знаходяться у заручниках ворога – хтось буквально, хтось фігурально. Лише за офіційними даними, військові рф викрали понад трьохсот мелітопольців.
Ті українці, яким вдалося вибратися з окупації, публічно розповідають про російський терор в тимчасово підконтрольних ворогу українських населених пунктах. Так, нещодавно переселенка з Мелітополя Ірина Безуглова поділилася своєю історією з "Громадським радіо".
Жінка півроку прожила в захопленому місті: її затримували, били і погрожували під час проукраїнського протесту. Але попри це все, Ірина вважає, що їй пощастило, бо деяких її знайомих забирали в катівні, а дехто безслідно зник.
Плани перервала війна
До повномасштабної війни Ірина працювала головною бухгалтеркою на місцевому підприємстві, а у вільний час влаштовувала велопробіги з друзями.
У березні 2022 року жінка планувала подорож на Кіпр разом із синами. Але водночас вона не переставала стежити за новинами, розуміючи, що росія все ж може розпочати повномасштабне вторгнення.
Тому Ірина придбала автомобіль "Таврія", аби виїхати із сім’єю за потреби. Але 16 лютого сталося непередбачуване – її автівку викрали. Тому родина була змушена залишитися у місті та провести довгі місяці в окупації.
Коли в перші дні повномасштабної війни через Мелітополь в сторону Запоріжжя рухалися великі колони ворожої військової техніки, Ірина з іншими місцевими жителі почали їх зупиняти голіруч. Бажаного результату це, прогнозировано, не дало, але мелітопольці таким чином змогли показати свою позицію.
Згодом стихійні зібрання людей переросли у великі мітинги проти російської окупації. Люди збиралися в центрі міста з українською символікою, закликали загарбників забиратися з їхньої землі.
– Нас ставало більше. Але люди, з якими я виходила в перші дні зупиняти російські БТРи, танки, майже не з’являлися. Якось я випадково побачила в місті чоловіка, з яким ми виходили в перші дні. Він був у синцях. Сказав, що прийшли росіяни, сильно побили і показали на нього папочку з інформацією про те, де працює, з ким спілкується, куди ходить. Із першого тижня окупації почалась практика "чорних воронків", коли о першій годині ночі до будинку під’їжджає машина, виштовхують когось з мішком на голові, ведуть кудись під крики і плач родини, — розповідає Ірина.
В автозак – за гасло "Слава Україні"
Але попри це 14 березня жінка знову вийшла на мітинг. В той день на центральній площі було багато російських військових і, за її підрахунками, п’ять автозаків — між собою мелітопольці їх називали "бойніцами".
О 12 годині традиційно почався мітинг. Оскаженілі загарбники стали витягувати людей з натовпу, бити гумовими палицями та "пакувати" в автозаки. Ірина стала свідком затримання 17-річного хлопця. Причиною стало те, що він вигукував гасло "Слава Україні" і був загорнутий у синьо-жовтий прапор. Жінка побігла до автозаку, куди росіяни заштовхали підлітка.
– Я підходжу, а там стоїть такий великий, носатий орк. Я кажу: "Носатий, забирай мене". Він повертається до мене в шоці: "Хочеш, иди". Я залажу в цю "бойніцу". І бачу картину: в хлопця перев’язані руки спереду якимось кухонним рушником. Стара порізана шапка закривала очі. І я згадую, що так перев’язували руки людям в Бучі. Я розв’язала його, зняла шапку. А той великий орк відкриває "бойніцу" і до мене: "Ты что делаешь? Чего ты его развязала?" А я говорю: "А ты что делаешь? Вы вообще, что-ли?" И он такой говорит: "Что ты хочешь?" Я говорю: "Отпустите его", – згадує переселенка.
Хлопця окупанти відпустили, а от Ірину закрили в автозаці. Через декілька метрів жінку відпустили з погрозами "не попадаться на глаза", бо буде гірше. Вже тоді їй стало зрозуміло, що росіяни більше не дозволять мелітопольцям виходити на мітинги.
"Мене били прикладом по спині"
15 березня 2022 року окупанти остаточно розігнали мирні мітинги у Мелітополі. У хід пішли не лише гумові палиці, а й сльозогінний газ, масові побиття мітингувальників та затримання.
– Ми тоді зібралися в іншому місці, ближче до парку, але нас оточили знову. Я побачила, як затримують одну жінку в жовтій куртці. І пішла за нею, щоб звільнити. Росіяни заштовхали мене в автозак. Я опиралася, але мене били прикладом по спині. Один уже тягав по землі, одягнув мені наручники. Я почала кричати, що вже сліди на руках від наручників, і він зняв. В автозаці були ще чоловіки — побиті, хто зі зламаним носом, обличчя у крові. Один взагалі лежав напівпритомний, — розповідає Ірина.
Затриманих вивезли за місто. Ірину зі знайомою відпустили в полі біля Якимівки. Близько п’яти годин жінки йшли пішки до міста, намагаючись оминати російські блокпости. Ірина була загорнута в синьо-жовтий прапор, вони співали українські пісні.
– Тоді ми не думали про свою безпеку. І вже було все одно, що буде. Я не могла змиритися, що тут росія. Ми виходили на мітинги і сповідалися, що ця окупація ненадовго. Але мирні люди проти військових зі зброєю… Як ми могли їм протистояти? У нас не було нічого, – продовжує співрозмовниця.
Після того, як окупанти остаточно розігнали проукраїнські мітинги, мелітопольці, щоб не привертати увагу росіян, збиралися удвох чи втрьох — то у кав’ярнях, то в парку. Таким чином місцеві жителі тримали зв’язок, обмінювалися інформацією та підтримували одне одного.
– Місто ставало "російським". На кожному кроці борди "Здесь — россия", а на 9 травня в центрі — концерт до Дня перемоги. Георгіївські стрічки, російська, радянська символіка, пропагандистські гасла, завезені до міста росіяни — на це все неможливо було дивитися, — згадує жінка.
Дзвінок з комендатури
Не дивлячись на російський терор, Ірина Безуглова вирішила не виїжджати. Вона годувала тварин друзів, наглядала за житлом людей, які евакуювалися.
Чинити опір загарбникам українка теж не припинила. Вона шукала знайомих, яких затримували окупанти і кидали у відділки поліції чи інші місця утримання, їздила по місту на велосипеді з синьо-жовтою стрічкою.
Її проукраїнська діяльність не лишилась непоміченою росіянами. Одного разу жінці зателефонували з місцевої комендатури і сказали з’явитися наступного дня. Але вона не збиралася туди йти. Тоді до неї прийшов знайомий, який, як з’ясувалося, вже співпрацював із окупаційною владою.
– Ира, что ты делаешь? Успокойся, все уже. Надо жить дальше. Ничего не изменишь. Не делай ничего, не пиши ничего, не говори лишнего, – сказав тоді чоловік.
"Ми маємо вижити і перемогти"
На той момент в окупованому місті досі залишалися сім’ї українських військових, активні учасники мітингів. Всі вони ризикували бути затриманими військовими рф. Ірина ж вирішила стати перевізницею і займалася евакуацією:
– Я шукала авто, щоб евакуювати людей, бо свою Таврію побачили в орків на блокпосту, розібрану. Мій друг сказав, що я можу взяти авто його батька і їздити, скільки треба. Чотири дівчини-підлітки, діти українських військових, сім’я з трьома дітьми до 5-ти років… такі були поїздки, — продовжує свою розповідь Ірина.
У серпні жінка все ж залишила рідне місто. За її словами, в Мелітополі зараз повна ізоляція від України, там панує російський терор. Військові рф почуваються безкарними. Місцевих жителів ламали і ламають психологічно. Навіть ті, хто активно виступав проти окупації на початку, пішли на співпрацю, бо потрібно було за щось жити.
За два роки окупації Мелітополя більшість знайомих Ірини виїхали.
– Двоє друзів пропали. Більше 20 знайомих, і навіть цілі родини теж просто пропали з домівок. Далеко не всі вижили. Мені пощастило… Це треба пам’ятати. І важливо перемогти це зло, – пояснює переселенка.
Уже рік Ірина — військовослужбовиця, молодша сержантка в ЗСУ. Наразі перебуває у запасі за сімейними обставинами і активно проходить навчання з тактичної медицини.
– Ми всі на війні. Неможливо втекти від неї, навіть якщо комусь здається, що вони десь в Україні в безпеці. Тому зайвих навичок не буває. Неможливо зараз передбачити коли і куди росіяни запустять ракету, тому всім цивільним слід мати навички, вміти зупиняти критичні кровотечі. Ми маємо вижити і перемогти, – резюмує жінка.
Ірина мріє повернутися до українського вільного Мелітополя. І найперше, що хоче зробити — це піти на могилу до батька.