Рашисти вірять у те, що «українці розпинають та їдять дітей» і виправдовуються за війну, яку самі ж розпочали.
Ця історія вчительки з Мелітопольського району, яку депортували за Указом псевдогубернатора Запорізької області Є. Балицького.
Людмила (прізвище не публікуємо з метою безпеки, – авт.) все своє свідоме життя пропрацювала вчителем історії у невеликому селі Мелітопольського району. У своїй професії та в дітях душі не чула. На жаль, можливість займатися улюбленою справою у неї відібрали російські загарбники.
СТРАШНІШЕ ОКУПАНТІВ…
Ранок 24 лютого 2022 року стане черговим параграфом у підручнику історії, який викладає Людмила. Сільську вчительку війна застала у поїзді. Вона їхала з колегою до Святогірська на всеукраїнський психологічний тренінг «Про навички майбутнього».
– У цьому крутому проекті ПРООН бере участь і наша школа. Але нам зателефонували о 6-й ранку і сказали, що почалася війна. У Святогірську вже були літаки та гелікоптери, тому організатори семінару манівцями вивезли нас до Дніпра. А 26 лютого я вже була вдома. З колегами ми вирішили, що не залишатимемо дітей без підтримки і продовжували працювати дистанційно поки наше українське керівництво не сказало, що можна закінчити навчальний рік, – розповідає Людмила.
Все літо вчителі по черзі чергували у школі та «відбивались», як могли від місцевих колаборантів і гауляйтерів. А вони щотижня приходили та схиляли педагогів до співпраці: змушували відкрити школу, щоб проводити заняття для дітей за російськими стандартами. Найжорсткішим у розмовах був «нарцис» (так позаочі його називають місцеві жителі, – ред.) – гауляйтер Якимівської громади Максим Зубарєв.
- Майже все літо він приходив до школи і розмовляв зі мною. Розповідав, що у громаді є школи, які з ними вже співпрацюють, а я нібито займаюся саботуванням і мене за законами росії каратимуть. Я пояснювала, що жодного відношення не маю до законів росії, як би хто не хотів до мене приліпити їх. Зубарєв нестримний, тож розмови завжди були жорсткими. Кожна бесіда з ним занурювала до СРСР. Я народилася у Радянському Союзі і добре пам'ятаю, як це було. Він кричав: «Ви зобов'язані! І колег зобов'язані переконати!». Але я стояла на своєму.
А найстрашніше почалося, коли до школи стали приїжджати колеги-зрадники: Марина Сушко, Тетяна Панфьорова – начальник відділу освіти у Якимівській громаді (раніше працювала у відділі освіти), Оксана Навроцька – вона завідувала кадрами у громаді. Як кажуть односельці, сьогодні, швидше за все, саме колишня кадровик, а не Зубарєв керує громадою. Адже гауляйтер не із місцевих.
Зрадникам я відповідала коротко: "ні" і в дискусію не вступала. Усе літо вони ходили до нас. І наш випускник, який потім ремонтував будівлю школи та обладнання Євген Кирилов, а зараз очолює сільраду, теж приходив. Саме він поскаржився ДНРівцям на нас, коли ми вирішили забрати ноутбуки та книги, які виграли у рамках гранту. Він сказав військовим, що якісь невідомі люди грабують школу, хоча ми ж працювали разом в одному колективі пліч-о-пліч усі ці роки, - пригадує вчителька.
Школа, де працювала Людмила, стала єдиною у всій громаді, яку колаборанти з окупантами так і не змогли відкрити 1 вересня. Зі 120 дітей тільки п'ятеро пішли з примусу вчитися до сусіднього села.
– Це соціальні сім'ї. До батьків прийшли колаборанти і почали загрожувати тим, що відберуть дітей, якщо вони не відведуть їх до школи. І таких батьків можна зрозуміти, – пояснює історик.
РОЗП’ЯТІ ХЛОПЧИКИ
До травня у селі, де мешкала Людмила, не було російських солдатів. Весною на блок-постах з'явилися ДНРівці. Ці військові вважаються найлютішими серед загарбників. Вони найбільше ненавидять Україну та всіх її мешканців за те, що 8 років на їхній території йшли бойові дії. Людмилі довелося поспілкуватися з ними.
- У них злість та образа на те, що ми весь цей час жили мирним життям, а їх, як вони кажуть, 8 років бомбили. А ще вони свято вірять у те, що у нас є Бандера, який десь ховається, і що ми розпинаємо та їмо дітей! ДНРівці вірять, що у Донецьку стріляють саме українці. Це їхні сакральні історії. Бо про те, що ми ніби то їмо людей мені і ФСБшники розповідали. Мабуть, у них єдина методичка. І переказували мені цю нісенітницю, як молоді, так і літні військові. А потім із цікавістю спостерігали за моєю реакцією, – згадує вчителька.
АРМІЯ ЗЛОДЮЖОК
За словами співрозмовниці, ДНРівці приїжджали до села лише на ярмарки та до магазину. А ось останні три місяці село, де жила Людмила, просто забито окупантами здебільшого слов'янської зовнішності з тих підрозділів, що відступали із Херсона. З собою вони везли до села все награбоване. У місцевих жителів просто дар мови забирало, коли вони бачили, як до їхнього села заїжджають військові другої армії світу зі вкраденими пральними машинками, мікрохвильовками, холодильниками.
- Селилися вони у тих будинках, з яких виїхали люди, і в покинутих, де давно вже ніхто не жив. У листопаді школа була повністю забита ними. А коли наші почали знищувати казарми окупантів, вони злякалися і виселилися – залишилося там чоловік 5. А так по 10-12 військових живуть у наших двоповерхових котеджах. Привезли з собою вкрадені: пральні машини, душові кабіни, мікрохвильові печі, чайники, холодильники та морозильні камери з магазинів. Все це встановлюють у наших будинках. Мабуть, збираються у нас зимувати.
Усі посадки вирубали. Це трагедія! А в нас степ, дерев уже немає. Всі будинки в селі із пічним опаленням, тому вони готують дрова.
По селу російські військові з'являються рідко. Тільки щоб купити щось із продуктів виходять у магазин і назад у будинок. Здається, вони бояться ще більше, ніж ми. І на навчання їздять щодня. Наші місцеві жителі вже звикли до вибухів та перестрілок. Це страшна звичка, – розповідає про життя в окупації Людмила.
До Мелітополя вчителька приїжджала раз на два-три тижні. За її спостереженнями, колись чисте європейське місто стало схожим на один великий ринок. Людмила поставила діагноз Мелітополю – «депресія». Все навколо сіре, бруд і сміття, розбиті танками та іншою військовою технікою дороги, всюди аквафреш та військові – від них просто нудить, а ще похмурі, сірі обличчя мовчазних людей. Такі тепер у педагога асоціації із улюбленим Мелітополем.
З ВЧИТЕЛІВ У НАЦИСТИ
З 1 вересня Людмила, відмовившись від роботи на окупантів, продовжувала підпільно вести уроки для дітей у дистанційному форматі за українською програмою. А на початку листопада в її будинок рано-вранці постукали. На порозі стояла одна людина у військовій формі та в балаклаві – співробітник ФСБ, і ще шестеро з автоматами.
Під час обшуку окупанти шукали нацистську літературу та символіку, зброю.
- Усі гаджети змусили принести. Я намагалася сховати свій телефон, де був учительський чат. Але чат, мабуть, знайшли ще до того, як прийшли до мене. І під час допиту співробітник ФСБ почав показувати мені скріни з чату. Звідки він їх узяв? Це питання мене досі мучить. Мабуть, стежили давно. Після розмови попередив, що мене виселять. Я почала збирати речі.
З часу останнього обшуку минуло 2 тижні. І два тижні я жила в страху, що за мною приїдуть. Потім уже були думки, може, забули. Потім підірвали їхнє лігво – ресторан «Привал мисливця» і сказали, що там був аналітичний центр. Я подумала, може там згоріла інформація, яку вони збирали і про мене. Але марно. Вони приїхали з постановою, підписаною псевдо-губернатором Запорізької області Є. Балицьким, про моє примусове виселення. О 5-й ранку зайшли в будинок і сказали, щоб я взяла документи, телефон і маленьку сумку, посадили в джип і повезли до Василівки.
Дорогою спочатку грубо зі мною розмовляли. Казали: «Чого тобі не вистачало? Працювала б на нас і жила б удома». Один ФСБшник почав вести бесіди про зародження християнства та проводив паралелі, мовляв, воно було жорстоким. Я попросила не порівнювати. Їм дуже хотілося виправдати ті події, які зараз відбуваються в Україні. Вони якісь факти намагалися навести та шукали виправдання своїм вчинкам. Мені навіть здалося, що вони відчували себе ніяково. Запитували про школу.
А наприкінці взагалі один обмовився. Спитав: «А якщо ви повернетеся і повісите в будинку російс
ький прапор, то можете жити в окупації». Я сказала» «ні». На цьому розмова й закінчилася, – дилиться спогадами Людмила.
ПО МІННОМУ ШЛЯХУ
У районі АЗС у Василівці на КПП вчительку з однією сумкою в руках висадили, завели до приміщення, зняли відбитки пальців та змусили написати заяву на ім'я Є. Балицького про те, що вона відмовилася приймати російське громадянство і не брала участі в референдумі.
За словами Людмили, до неї справді не приходили під час голосування. Місцеві знали її позицію. Ходили до пенсіонерів. Їх же легше автоматом залякати.
- Потім мене посадили в машину, довезли до блок-поста, зачитали ухвалу Є. Балицького, один із співробітників ФСБ знімав усе це на телефон. А далі той, що представлявся на всіх блок-постах позивним Грім, сказав мені: «йди».
Навколо все заміновано. Дорога розбита гусеницями. А один із ФСБшників сказав у слід: «Не стріляй. Нехай дійде». Я, коли це почула, зупинилася, але не обернулася і пішла на ватяних ногах уперед узбіччям. Нічого не бачила перед собою. Повз їхали люди на машинах і не зупинялися. Їм забороняють підбирати виселених. І тільки коли я стала спускатися до розбитого мосту в Кам'янському, двоє чоловіків на ВАЗі зупинилися. Вони довезли мене до так званого шляху життя.
Але це не дорога, а місиво. Всім тим рятувальникам, які там щодня з бруду маршрутки та машини витягують, я сьогодні б медалі «Героя» дала. Вони мене посадили до першої маршрутки. Так я і опинилася у Запоріжжі на «Епіцентрі».
77963" data-width="100%">
Діти на той час зв'язалися з керівництвом Якимівської громади і мене зустріли наші, і в усьому сьогодні допомагають. Тому я не розумію, як можна піти на співпрацю з росією, коли така сильна підтримка громади за плечима. А мої колеги у Мирненській громаді, на жаль, такої підтримки не мають. Там керівник пішов на співпрацю з орками. У них нічого немає, – зазначає Людмила.
Загалом вчителька історії прожила в окупації понад 9 місяців. За цей час педагог із вищою освітою відвикла від цивілізації. Зайшовши в магазин «Єва» у Запоріжжі за покупками, жінка зловила себе на думці, що розгубилася і не знає, як поводитися у звичайному магазині. У Мелітополі російські магазини вона не відвідувала. Продукти купувала на ринках. В окупації кожен намагається менше з'являтися у громадських місцях. Єдиний маршрут: будинок-ринок і назад.
Сьогодні вчитель історії намагається відволіктися від пережитого жаху з головою занурившись у роботу за гранатовим проектом і найбільше мріє знову увійти до класу, де за партами сидітимуть діти.