«У мене випадок був – їду якось у тролейбусі. Одна жінка пильно дивиться на мене, а потім відкриває гаманець і простягає мені двадцять гривень. Я питаю – навіщо? Вона відповідає - у вас такі очі перелякані, одразу видно, що ви біженка. Уявляєте, які ми налякані приїхали, жах!»
Це – із розмови зі Світланою Синицькою, пенсіонеркою, яка разом із донькою та онуком наприкінці березня залишила окупований Мелітополь.
«Внутрішньо переміщені особи» (ВПО) – це офіційне «ім'я» таких, як Світлана Миколаївна. Але суті пережитого ця бюрократична фраза не відбиває. Яке ж це, «переміщення», коли тікаєш від жахів війни, залишивши весь свій домашній скарб? Біженці – визначення точніше. Багато хто визнає його неполіткоректним, але самі постраждалі від російської агресії називають себе, як правило, саме так.
«Миколаївно, ти що, спиш?! Тут уже перший літак розбомбили!
Жила героїня нашого інтерв'ю, як і її донька із сином, в авіамістечку – він, як відомо, першим потрапив під удар ворожих ракет та авіації.
Як згадує Світлана Синицька, у ніч на 24 лютого 2022 року їй не спалося – відчувалася якась тривога. Задрімати вдалося лише під ранок.
- Тільки почала засинати – зять телефонує, він у мене військовий. Кричить у слухавку – Миколаївно, ти спиш, чи що? Тут уже перший літак розбомбили (мається на увазі мелітопольський аеродром – ред.). Збирайся швидше!
Світлана Міколаївна тільки й встигла схопити, що документи, пальто, чоботи та шапку. Так у шльопанцях на босу ногу і вибігла. Тільки-но вискочила на вулицю – по авіамістечку прилетіла чергова ракета рашистів.
- Ракета летить, свистить, вікна деренчать, сигналізації на машинах всі разом спрацювали, собаки гавкають – навколо творилось непроглядне пекло!
Зустрівшись з донькою та онуком, було вирішено йти до бомбосховища – його у 2014 році обладнали під час анексії Криму та війни на Донбасі. Туди ще дев'ять років тому знесли крупи, продукти, печиво – закатавши у банки, аби не поїли щури; підлогу застелили картоном.
.jpg)
- З 2014 року ним ніхто не займався. Ось і зараз – ми прибігли ховатися, а бомбосховище закрите. І де ключі шукати – невідомо.
До речі, військових ще в неділю, 20 лютого, повідомили про можливий розвиток подій. Їм було видано сухпайки, вони «розділилися» по машинах, заздалегідь зібрали все необхідне – від продуктів та бензину до сигарет – і були готові виходити з міста будь-якої миті.
Спроба втечі
У перший же день вторгнення, 24 лютого, через удари Росії в авіамістечку зникли світло, вода, електрика. З усіх благ цивілізації був доступний лише газ.
- За інтернетом люди ходили до відомого в Мелітополі «чорного гастронома» - там він ще сяк-так «ловив». Ціни одразу після окупації злетіли до небес: літрова пляшка соняшникової олії чи кіло цукру коштували 150 гривень, яблука до 120 гривень за кілограм доходили. Юля (молодша донька Світлани – авт.) якось купила синові банан – на 58 гривень затягнув!
Отримати свої гроші у банку ні Світлана Миклаївна, ні її дочка також не змогли – черги у відділеннях стояли божевільні, кожен хотів зняти бодай трохи готівки.
Світлана Миколаївна у ПриватБанку у черзі під номером «п'ять тисяч із чимось». Юлії «пощастило» більше – їй у А-Банку залишалося дочекатися, доки гроші видадуть трьом тисячам людей.
- Зрештою, вранці 21 березня до тих, хто стоїть у черзі (її займали з п'ятої ранку – ред.) вийшла начальниця відділення і сказала – грошей немає. Взагалі. І коли будуть, невідомо.
Тоді вже остаточно було вирішено їхати. Окрім грошей, виникла проблема серйозніша: до Юлії почали навідуватись окупанти – розпитували про чоловіка.
- У доньки в паспорті зазначена прописка – військова частина, вона ж в авіамістечку жила. Ось рашисти й причепилися, тричі на квартиру ходили: мовляв, де твій чоловік? А згодом Мелітополем поповзли чутки: пропадають дружини військових разом із дітьми.
Спроби виїхати на «організованих» автобусах успіхом не увінчалися – вони були переповнені, у місті творилася (що не дивно!) плутанина. Юлія вже готова була відправити свого сина разом із мамою до Запоріжжя одних – вона, як інвалід дитинства, мала право на евакуацію без черги. Але навіть такий «статус» ситуацію на краще не змінив.
…І тут сталося диво: куми Світлани Синицької знайшли якогось місцевого «перевізника». Він зголосився доставити дві сім'ї (загалом шість осіб) до Запоріжжя. Проте диво влетіло в копійчину – з кожного пасажира, включно з маленькими дітьми, водій зажадав по 250 доларів.
Кошмарна подорож
Це зараз – з огляду на те, що рашисти взагалі перестали випускати людей – можна сказати, що Світлані Миколаївні, її родині та знайомим неймовірно пощастило. До вокзалу «Запоріжжя-1» довелось добиратися 16 годин.
- Ми проїхали 26 російських блокпостів (це було в кінці березня) - на кожному снайпери, військові Росії в бронежилетах і з автоматами. Майже всі – з бородами, кажуть із акцентом. Не скажу «кадировці» чи ні, але вихідці з Кавказу точно.
На кожному блокпосту всіх пасажирів та водія перевіряли. Але не завжди дуже ретельно. Очевидно, врятувало «походження» Світлани Синицької – вона родом із Ульянівської області Росії. Говорили з біженцями окупанти по-хамськи, вимагали віддати їм долари та золото – гривні їх цікавили мало.
- Під час однієї з зупинок кавказець у військовій формі Росії зажадав паспорта – у всіх паперові були, а у Юлі електронний – у додатку «Дія». Окупант і каже – мовляв, паперовий потрібен, такий не годиться, ви тепер нашою землею ходите і за нашими законами живете.
Наша героїня не витримала, і коли авто вже від'їхало, тихо сказала наче про себе: «Фашист». Як не дивно, на це цілком закономірне зауваження відреагував «перевізник»: «Якщо ви ще раз дозволите собі сказати щось погане про російських військових, я вас здам на наступному блокпосту».
- Я замовкла від страху. У мене з собою хрестик натільний був, так я весь час богу молилася, щоб ми нормально до Запоріжжя дісталися.
…До речі, звідки у Мелітополі беруться любителі «російського світу», Світлана Миколаївна розповідає на прикладі свого «місця проживання».
- Чому в авіамістечку стільки людей проросійськи налаштованих? Тому що весь льотний склад свого часу закінчував Балашівське вище військове авіаційне училище (Саратовська область, рф - ред.) - тільки там в СРСР вчили літати на транспортній авіації. І багато хто приїжджав з Росії вже з сім'ями. То де ж українському патріотизму взятися?
«Запоріжжя – місто добрих людей»
…Світлану Синицьку, як і багатьох інших вимушених мелітопольських «гостей» Запоріжжя, вразила реакція мешканців обласного центру – звісно, у хорошому розумінні цього слова. Пам'ятаєте момент у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна», коли у прачки Шурочки вкрали продуктові талони? І чи всі мешканці комуналки кинулися їй допомагати? Ось, приблизно так все і було.
- Власниця квартири, яку я винайняла, навіть відмовилася брати квартплату – попросила лише вчасно оплачувати комуналку. А старша вдома, тільки дізналася про моє заселення, одразу кинула клич про допомогу.
У квартирі не було штор, ковдр, постільної білизни – нічого. На їжу грошей також не було, як і на одяг - переселенка поїхала з Мелітополя практично в чому була, а пенсію мали виплатити лише у травні.
- І почалося: одні несуть штори, інші – ковдру, треті – каструлю зі сковорідкою, відро, ножі, виделки... І підгодовували, хто чим міг, щоб мені до пенсії дотягнути (сміється) – то банку огірків принесуть, то варення, то яйця, то яблука.
Окрім цього, Світлані Синицькій та всім іншим допомагають волонтери – зокрема, у центрі «Саме тут». Дають і миючі засоби, і продукти, і предмети гігієни. Окрім цього, тричі на тиждень привозять хліб.
- Коли Мелітополь звільнять – повернуся, звісно. У нас там дві квартири в авіамістечку лишилися. Тільки-но в них ремонт зробили, нову техніку. Меблі завезли. Що там лишилося – не знаю.
І на прощання додає: «А цей водій, що нас у Запоріжжя віз, мені телефонував. Якщо треба, каже, я вас можу назад до Запоріжжя перевезти. По 30 тисяч гривень із особи. І це, начебто, зі знижкою».
А донька Світлани Юлія разом із маленьким сином зараз у Львові. Дитина проходить курси реабілітації – досі не може оговтатися після пережитих жахів…
