5 грудня у всьому світі відзначають День волонтерів – тих, хто витрачає свій особистий час, часом ризикує життям, аби допомогти іншим.
Переселенець із Мелітополя Віталій Крупініч пишається своїм новим статусом волонтера.
Не втратити розум
Війна застала тоді ще студента, а сьогодні вже молодого освітянина з Мелітополя Віталія Крупінича у студентському гуртожитку. 24 лютого рано-вранці пролунав дзвінок. Мама дівчини Віталія плакала в слухавку та кричала, що у Каховці вибухи. А за кілька хвилин уже почалося бомбардування Мелітополя.
– Ми жили на 9 поверсі гуртожитку по вулиці Університетській, 41 і бачили, що бомблять аеродром. Після цього вже почала дзвонити моя мама. Вона просила, щоб ми прийшли до них у приватний сектор, бо там безпечніше. Я бігав гуртожитком і просив своїх друзів збирати речі. А коли ми прийшли до нас додому і почали гортати стрічку новин, зрозуміли – почалася війна. Разом із батьком затягли до будинку піддони та зачинили ними вікна, - згадує перший день війни хлопець.
А вже 25 лютого пролунали вибухи неподалік батьківського будинку Віталія. Рашисти розстрілювали будівлю СБУ.
За 4 дні війни Мелітополь різко змінився. Місто, яке заполонили російські військові та техніка, стало сірим і чужим. Розграбовані супермаркети АТБ та Сільпо, військові з автоматами через кожних 100 метрів уздовж центрального проспекту та нескінченні черги. Зняти гроші – у чергу, за хлібом – черга, в аптеки – черга.
- Поки стоїш за продуктами чуєш, як повз їде військова техніка, російські солдати скрізь. Найголовніше, в окупації не втратити розум. Я відчував велику напругу, коли за 5-7 метрів від мене йшли російські солдати. І так хотілося щось зробити із ними. Але коли ззаду ще двоє росіян з автоматами, розумієш, що ти безсилий. Я бачив, як люди божеволіють і починають колаборувати. Я добре знав їх. Вони на кожному розі кричали, що патріоти і носили вишиванки, співали українських пісень. А потім виявилося, що не такі вже й патріоти, бо за мить стали зрадниками. У мене колаборантом став куратор групи в університеті, класна керівниця зі школи. Це дуже неприємно. Але тепер ловлю себе на думці, що навіть у мирний час десь усередині мене закрадалася підозра, що з цими людьми щось не так. Саме від цих вчителів я найчастіше чув фразу "Мені за ці позашкільні заняття не заплатять".
Ми часто з друзями спілкуємось на цю тему. Говоримо, що ми ніколи не били себе у груди і не кричали про патріотизм. А ті, хто кричав стали колаборантами, - ділиться своїми переживаннями Віталій.
До речі, у колаборантів усе побудовано на грошах. Вони готові користуватися моментом і заробляють на всіх і вся, включаючи студентів. Віталій наводить приклад. Він встиг заплатити за гуртожиток та забрав свої речі вчасно. Але були іногородні студенти, які виїхали з Мелітополя, залишивши у кімнатах своє майно. Коли колаборанти захопили приміщення університету, організувавши на їх базі фейковий МДУ, студентам висунули нові умови. Речі свої вони змогли вже забрати лише через касу – платити довелося 2000 грн. за повернення своїх скромних пожитків.
У квітні на сімейній раді Крупінічі вирішували, як жити далі. Спочатку всім здавалося, що війна не може тривати довго. Ось-ось Європа нам допоможе і Мелітополь звільнять. Але йшли дні, накопичені заощадження танули, роботи не було. Мама Віталія запропонувала перечекати війну у курортній Кирилівці. Але там було дуже багато російських солдатів, і сім'я вирішила евакуюватися.
Шлях до свободи
Дівчина Віталія вирішила їхати до мами у Каховку. А сам хлопець поїхав з батьками до Марганця.
- Дісталися Василівки. Але на блок-посту нас зупинили та сказали, що сьогодні нікого не пускають. Зажадали, щоб ми їхали назад. Ми зрозуміли, що повертатися не варіант, тому вирішили об'їжджати ґрунтовкою. Там була розмита дорога, паралельно лунали вибухи – працювала артилерія. Дорогою було повно розбитої техніки, згорілі пожежні машини стояли узбіччям. Коли ми виїхали на трасу, яка веде на Оріхів, по обидва боки лежали протитанкові міни, – згадує Віталій.
Орки змушували хлопця вийти із машини на всіх блок-постах. А один із молодиків навіть прочитав мелітопольцю лекцію на тему «як треба любити Батьківщину». Віталій як зараз його пам’ятає: зовсім юний, а на пальці обручка із бісеру.
- Став допитуватись чому не служу. Я сказав, що навчаюсь. Він відповів, що теж навчається але й служить. Я пояснив, що у нас в Україні свої закони – якщо ти навчаєшся, то не служиш. Було кумедно, що один із російських військових переплутав мамині зимові черевики з берцями і хотів забрати їх собі, ми почали переконувати його, що це жіноче взуття. А виїхали ми на волю за 2 пачки цигарок та запальничку. Просто пощастило, – радіє Віталій.
Неймовірне почуття полегшення нахлинуло і ком до горла підкотив при зустрічі українських військових на блок-посту. Далі були фільтрація на ТЦ «Епіцентр» та дорога до Марганця, де родині біженців із Мелітополя дали притулок родичі. Пізніше мати Віталія з молодшим братом поїхали до Польщі. А наш співрозмовник залишився із батьком в Україні. Оскільки знайти роботу в невеликому містечку не вдалося, Віталій поїхав до Запоріжжя до друзів.
Допомога з ризиком для життя
В обласному центрі хлопець оформив статус ВПО, влітку знайшов підробіток у кафе на набережній. І паралельно ходив до Мелітопольського центру допомоги «Саме тут» волонтерив. Власне саме завдяки волонтерству Віталій знайшов роботу, про яку мріяв.
- Я дуже пишаюся тим, що ми маємо центр «Саме тут…» і, що я особисто можу допомагати іншим. У цьому центрі я зустрів свою першу вчительку, друзів, отримав диплом бакалавра про закінчення 4 курсу природно-географічного факультету. І в «Саме тут…» мій куратор запропонувала мені роботу за професією – викладати у мелітопольському професійному коледжі культури та мистецтв. Я з радістю погодився і працюю за спеціальністю вже 3 місяці. Паралельно продовжую ходити до центру. А коли дізнався, що готується група для виїзду до звільненого Херсона, сам почав проситися включити мене до неї.
Неподалік Херсона Каховка і в мене з'явилася надія хоч трохи наблизиться до міста, де живе моя дівчина та допомогти тим людям, які мені близькі, - каже Віталій.
Разом із мелітопольською командою «Саме тут…» хлопець став одним із найперших волонтерів, які заїхали до прифронтового Херсона, щоб роздати 60 тон гуманітарного вантажу: продуктів харчування, води, засобів гігієни.
Місто жило без електрики, опалення, води, зв'язку та інтернету. Волонтери дві доби роздавали гумантирку під акомпанемент вибухів на холоді та під дощем. Але обличчя вдячних людей похилого віку, які живуть впроголодь в окупації, посмішки дітей, які спеціально взяли з собою прапори України та розмалювали щоки синьо-жовтими серцями, компенсували всі складнощі.
- Друзі сказали, що не відпустять мене у Херсон без амуніції і знарядили бронежилетом, каскою. Я їм дуже вдячний за турботу. Багатьом взагалі здалася ця ідея з поїздкою шаленою. До Херсона прилітає. Але я хотів допомогти людям. Діти посміхаються і дають кулачки, старі кажуть «дякую» та відповідають на моє «Слава Україні!» «Героям слава». Немає слів на скільки це приємно, – поділився емоціями волонтер Віталій.
Про те, як пенсіонери Херсона партизанили в окупації, читайте за посланням.