
Чоловік не назвав свого імені та села на Мелітопольщині, з якого йому довелося виїхати.Однак схожу історію розставання з рідною домівкою можуть розповісти багато мелітопольців.
Тепер він живе з дружиною-інвалідом та дочкою в Норвегії. Про те, яким він побачив мерзенний "російський світ", колишній учитель розповів блогеру в чат-рулетці. Вийшла справжня сповідь, наскрізь пронизана болем, світлим сумом за колишнім життям і любов'ю в батьківщині, яку ні в яких рашистів не вийде...
Сім'ї вдалося виїхати з окупації ще тоді, коли було відкрито "дорога життя" у Запоріжжі. В обласний центр і вільне від російського ярма місто вдалося дістатися лише через 16 блокпостів.
Чоловік зізнається, що побоювався за своє життя, бо з першого дня вторгнення знімав на телефон, викладав та пересилав локації окупантів та їхні тезники, і завжди посідав проукраїнську позицію.
Ворогів у своєму будинку пенсіонер чекав завжди, а тому спав із рушницею та проінструктував дружину, куди бігти, якщо до них прийдуть.
Все життя чоловік пропрацював учителем у сільській школі. За його словами, із його села виїхали практично всі жителі. На співпрацю з окупантами пішла лише одна вчителька та її чоловік.
Рашисти швидко заволоділи будинком чоловіка. Про це він згадує з особливим болем. Так, вони вирубали фруктовий сад, який він вирощував із любов'ю, щоб зробити паркування для своїх авто, а його пасіку – пустили на дрова. І так вчинили з багатьма житловими будинками, вивезли із захопленого житла все, аж до прасок. Не забували і мародерствувати російські фашисти:
- У будинку культури був український національний одяг, все спалили. З бібліотеки всі українські книжки винесли та спалили. І одразу кажуть, що борються з нацистами. Слів просто нема. Перекручують все до краю! – розповідає пенсіонер.
Розповів чоловік і про свій сват, який бачив, як градами рашисти били прямо з його села:
- У нього прямо біля будинку поставили тактичну ракету і кудись у бік Мелітополя запустили. Вся хата тіпалася... А в нього дочка в Запоріжжі жила, на медсестру навчалася, коли його обстрілювали від нас, він так переживав за дочку. І він десь через два тижні помер від інфаркту... У сусідньому селі вони поставили гради прямо біля магазину. І стріляли кудись у бік Цегляного. Чоловіки їх потім запитують: "Чого ж ви стріляєте із села?". Вони відповідають: "Ну, нам же треба якось від відповіді ховатися". Мужики кажуть: "Так ви по селу Цегляному стріляєте, там живі люди!". Материтися, напевно, не можна в ефірі, але я скажу, як офіцер російський відповів: "Нам по х... Порівняємо все із землею", - розповідає чоловік.
З особливими емоціями мешканець Мелітопольщини згадує евакуацію.
Виїжджав він із водієм. На одному з блокпостів неросійський окупант звернув увагу на зелений рюкзак.
Чоловік розумів, що від того, як він вийде з цієї ситуації, залежала не лише його доля та сім'ї, а й інших пасажирів, тому довелося жартувати з окупантами та замовляти їм зуби.
- А потім рашисти кажуть, люди нам раді. А як ще з ними спілкуватись, коли у них автомат у руках? У мене сусід, він старший за мене набагато. Не соромиться їх і назвати орками. Вони вже кілька разів обшуки в нього робили, відвозили на лиман, залякували, автомат приставляли до горла. Казали: ще раз щось ляпнеш, ніс відрізатимемо і кіно зніматимемо, - розповідає пенсіонер.
Вибір на Норвегію впав невипадково. Тут уже багато років мешкає син пенсіонерів. На запитання, чи сім'я повернеться після закінчення війни додому, чоловік не впевнений.
За його словами, це буде дуже складний час, коли не буде порозуміння між тими, хто виїхав, хто повернувся, хто залишився та хто воював.
Будинки його, як вчителі всі знали і поважали, без діла він не сидів, обрізав людям сади, кастрував поросят, ходив на полювання, рибалку, мав пасіку, нічого не потребував, і почував себе людиною.
На чужині - складно інтегруватися в його віці, вивчати мову, і працювати не може піти, тому що дружині з інвалідністю потрібен постійний догляд.
Про рідне село він бачить надзвичайно яскраві сни:
- Мені сон наснився, що я повернувся до себе додому. Я від магазину йду додому, і думаю, хоч би ці орки мене не побачили, а то одразу пов'яжуть. Я діходжу до хати. Так реально! Я розумію, що сплю, і водночас думаю: я ж спав у Норвегії, як тут виявився?.. І думаю, це ж Толик (сусід) уранці прийде, хоч би він дізнався, що я тут був. Я ось цеглою, хоч чимось накреслю на дверях, що я тут був. Нахиляюся, але уві сні мені не виходить писати... Тут пес мій уві сні підбігає, лизнув мене, і я прокинувся... — розповідає зі світлим сумом мешканець Мелітопольщини.
Такими сумними історіями зараз можуть, на жаль, поділитись тисячі українців, яким довелося заплатити за безпеку дорогу ціну. Особливо жителям окупованих територій, де люди з проукраїнською позицією на своїй землі та вибору до ладу не мали - або втратити життя, або вирушити на чужину...