Війна стала серйозним випробуванням на міцність для тисяч українців. У новому проекті "виЖити" ми розповімо про долі мелітопольців, які можуть стати прикладом життєвої стійкості.
Перша історія присвячена 24-річному волонтеру з Мелітополя.
Повномасштабна війна застала хлопця в Запоріжжі, де він, будучи студентом, працював машиністом тепловоза. Після перших вибухів 24 лютого 2022 року Олександр (ім'я змінено задля безпеки, авт.) зателефонував мамі.
Разом із молодшою сестрою вона жила в рідному місті Олександра - Мелітополі. Їхній будинок розташований недалеко від аеродрому. Мама розповіла про те, як на її очах бомбили аеродром. Після цього хлопець вирішив їхати до Мелітополя, щоб вивезти матір і 12-річну сестру в безпечне місце.
Добиратися до рідного міста машиніст вирішив потягом. Так, на його думку, буде надійніше. У Запоріжжі того дня біля банкоматів вишикувалися кілометрові черги. Багато хто намагався виїхати з міста.
Перший евакуаційний поїзд
На вокзалі вже йшло оголошення про те, що сполучення в південному напрямку буде перекрито.
- Волосся дибки. Ніхто не знає, що відбувається. Подали поїзд нам у Новоолексіївку. Їхали ми дуже повільно. Бригади провідників були із західної України. Вони теж нічого не знали, що відбувається. Коли ми під'їхали до Василівки, нам оголосили, що наш поїзд евакуаційний. Що будуть вивозити людей. Коли ми прибули до Мелітополя, всі пасажири стали виходити, і ніхто не побажав їхати далі на Новоолексіївку. Поїзд замість 20 хвилин стояв 3 і на всіх парах помчав далі. Люди на вокзалі чекали електричку і поїзд, щоб виїхати на Запоріжжя. У протилежний бік їхати ні в кого не було бажання, - згадує Олександр.
Хліб ділили на частини
Рідне місто зустріло хлопця вибухами. Російська авіація повторно бомбила аеродром.
- Ми спочатку вирішили, що будемо виїжджати з Мелітополя 25 лютого. Зачинилися у квартирі й нікуди не виходили. То була дурість. Усі люди знімали готівку. А в нас її не виявилося. У мами в гаманці залишалося 30 гривень. Така сама ситуація була й у мене. 25-го вранці прокинулися від вибухів. Удень почалася стрілянина. У місті були бої. Ми сиділи у квартирі, як миші. Про виїзд навіть уже не думали. З вікна квартири я бачив російські БТРи. Вони їхали в бік авіамістечка. Зник зв'язок. Казали, що вишку підірвали. День минув, як година. Ні їсти, ні пити ніхто не міг, - згадує Олександр.
А 26 лютого мелітопольці вже зрозуміли, що місто остаточно захоплене військами російської армії. Олександр телефонував своїми друзями військовими. Ті пояснили, що отримали наказ рухатися в бік Запоріжжя і там зупиняти ворога. Пізніше стало відомо про підбитий танк по вулиці Ломоносова та загиблих українських військових.
- Місто завмерло. На вулицях не було ні людей, ні машини. Почалися перебої з опаленням, електрикою. Магазини мародерили. Мені було дуже соромно за наших людей. Ми так зганьбилися на весь світ, коли люди тягли праски в зубах.
Перший раз на вулицю я вийшов 28 лютого. На розі є магазин невеликий, і я пішов туди за хлібом і крупами. Ми ніколи не робили запасів продуктів. З'ясувалося, що їсти нічого. Мене вразив один чоловік, черга величезна. А він підійшов і замовив приготувати йому каву, - продовжує свою розповідь мелітополець.
Хліб у родині Олександра спочатку економили. Ділили буханку на частини і розподіляли по днях. Пізніше запрацювали міні-пекарні. І Олександр із сестрою ходили в привокзальні магазини. Там хліб можна було купити дешевше. Містом пересувалися пішки, оскільки маршрутки практично не ходили.
Розстріл мародерів
З 29 лютого Мелітополь почали патрулювати російські солдати. Містом їздили "Тигри" з гучномовцями. Солдатів було дуже багато. Вони стояли через кожні 5 метрів.
- Саме розуміння того, що в місті є російські солдати, пригнічувало. Я один раз до них підійшов. У черзі стояли. Вони сказали мені, що приїхали в Мелітополь на навчання. У нас на районі «Юровка» є АТБ. Його теж почав народ "обносити". Там такий контингент живе - тягнули сигарети, алкоголь, гроші з каси. Російські солдати побачили, що АТБ грабують і в них зав'язалася бійка з місцевими. Хтось поранив солдата. І вони відкрили вогонь. Когось, як мені розповідали, розстріляли. Потім виставили свою охорону і стали запускати людей по 5-10 осіб. Давали 5 хвилин і, хто що за цей час зміг забрати, те й брали. Люди стояли з ранку і до вечора там, щоб щось винести. А потім продукти на прилавках закінчилися, - згадує хлопець.
Коли готівка в родині закінчилася остаточно, Олександр став шукати спосіб зняти гроші в банку. Оскільки на Новому Мелітополі було одне відділення Ощадбанку, який після 24 лютого закрився першим, хлопець пішки ходив у центр міста до відділення Приватбанку на вулиці Монастирській.
- У черзі я був то 1500-м, то 1900-м. Я дуже добре пам'ятаю, як 8 березня зайняв чергу вкотре в надії достоятися. Тоді було дуже холодно. А в мене була весняна курточка. Я пішов на Кіровський ринок. Там в Універсамі запрацював банкомат. Простояв 8 годин на вулиці на морозі, але мені пощастило. Я встиг зняти гроші. На радощах навіть у маршрутку вліз і додому поїхав, - розповідає мелітополець.
Кожен день Олександра зводився до того, що він стояв у чергах, ходив на оптовий ринок за продуктами. Там їх можна було дешевше купити. Мати ходила на підробіток, щоб у родині була хоч якась готівка.
Протести і викрадення людей
Через деякий час мелітопольці стали виходити на мітинги протесту. Олександр у них не брав участі. Був страх за себе, сім'ю і тих людей, що ризикували і марширували містом з українськими прапорами.
- Я коли ходив знімати гроші, бачив ці мітинги, стояв поруч, переживав. Це було дуже класно, але страшно. Боявся разом із ними піти, бо бачив, як упакували в автозак дівчину з прапором, а підліткам, які з нею йшли, дали потиличників і розігнали.
Мені довелося поспілкуватися з одним учасником мітингу. Бачив потім його фото у "Викрадених мелітопольцях". Він говорив мені: "Потрібно вставати всім, щоб росіяни зрозуміли, що їх тут не чекають". І все. Він пропав. Потім почалися розгони мітингів. А далі мера взяли в полон і стало зрозуміло, що Мелітополь житиме рід росіянами, - розповідає Олександр.
Роздягання на блок-постах і хабарі
Далі залишатися в Мелітополі було небезпечно. Найбільше Олександр боявся, що рано чи пізно, йому можуть дати зброю і змусити йти воювати проти друзів, які служать у ЗСУ. Головним завданням було вмовити виїхати матір. Найскладніше для кожного, хто жив в окупації, кинути свій дім. Олександр почав моніторити групи в соцмережах, які займалися вивезенням людей. Знайшов водія. Виявилася - це жінка. Вона призначила виїзд на ранок 5.30.
- Мама, звісно, була шокована, коли я сказав їй, що ми всі виїжджаємо рано вранці. Усе своє життя ми помістили в дорожню сумку. Дуже шкодую, що не взяв фото з сімейних альбомів. Збиралися майже всю ніч. Коли всі лягли спати, я згадав, що потрібно почистити телефони. Вранці колоною в 10 машин попрямували в бік Василівки. Нас проінструктували: на машини повісити білі пов'язки, ні з ким не сперечатися, не показувати паспорт у "Діє", - згадує Олександр.
За словами хлопця, російські солдати були більш лояльними до тих, хто виїжджав. А ось ДНРівці оглядали машини і телефони з особливою прискіпливістю і відверто знущалися над тими, хто залишає свій дім.
- Здавалося б, свої українці. А поводилися, як бидло. Одягнені неохайно. Бачив, як один виліз із будки і тягнув автомат по землі. У нього навіть дуло стерлося. Ось він якраз знущався наді мною: "А куди їдете? А військовий квиток покажи. Добре, що вони люблять гроші. Довелося заплатити йому 500 грн.
Ще на одному блок-посту зажадали, щоб я роздягнувся і показав, чи немає татуювань. Я від хвилювання забув куди поклав військовий квиток. Вояка став міркувати, мовляв, я виїду зараз і піду проти них воювати. Довелося знову принижуватися і давати 500 гривень хабара, - розповідає Олександр.
Дорогою до Василівки всім, хто їхав у колоні, заборонили зупинятися. Узбіччя і посадки були заміновані. На під'їзді до Василівки стояли довгі черги з тих, хто виїжджав.
Проїхати того дня на Запоріжжя здавалося не реально. Вирішили ризикнути за порадою друга і поїхати іншим шляхом на Енергодар, а потім розвернутися і проїхати через села. Пара блокпостів, небезпечна ділянка дороги і на горизонті з'явився український прапор.
- Бачимо наш прапор, і я в сльози. Тоді ми всі плакали. Ми під'їхали, українською наші солдати: "Добрий день. Як справи? Все гаразд?". Ми почали давати нашим бутерброди, печиво. Вони відмовлялися, а ми їм усе одно пхали, - згадує мелітополець найемоційніший момент складного виїзду з окупації.
Їли морозиво і плакали
На щастя, у Олександра в Запоріжжі є квартира. Тож родині не довелося спати десь у дитячих садочках, як іншим переселенцям. Єдиний нюанс. Неподалік від будинку розірвалася бомба і в квартирі Олександра вибило скло. За час його відсутності там навіть голуби оселилися. Тож переселенцям довелося одразу після важкого переїзду все прибирати, забивати вікна плівкою.
- Найяскравіші спогади - коли ми виїхали на вільну територію, відразу пішли в АТБ. Я потім дізнався, що всі переселенці насамперед чомусь ідуть у свій улюблений супермаркет. І навіть плачуть від емоцій. Купили продуктів. А потім сіли на лавочці, їли морозиво і плакали від щастя.
Зараз Олександр з мамою і сестрою живуть у Запоріжжі. Сашко працює машиністом тепловоза і волонтерить.
Волонтерство, як ліки
Свій перший крок на шлях волонтера мелітополець пам'ятає, як сьогодні. Це було в день офіційного відкриття мелітопольського простору допомоги "Саме тут" у Запоріжжі. Олександр прийшов до центру з мамою та сестрою.
- Було багато людей: мер, депутат і багато знайомих мелітопольців. Усім роздавали пакунки з гумдопомогою. Коли я реєструвався на отримання допомоги, звернув увагу, що чоловіків дуже мало. Здебільшого жінки та дівчата, а коробки важкі. Запропонував допомогу свою. Пропозицію тільки вітали. І відтоді ось уже 1,5 року я волонтеру. Для себе навіть графік розписав: спочатку приходив у вихідні. А тепер між своїми змінами: у вівторок перед нічною зміною на залізниці я розвантажую фури з гуманітаркою. У середу після нічної зміни приходжу, якщо щось екстрено потрібно розвантажити. І щочетверга я теж у штабі цілий день. З усіма познайомився. Не можу сказати: я втомився. Не маю права. Багато моїх друзів запитують: "Навіщо ти туди ходиш?" А я вже не можу без волонтерства. По-перше, я допомагаю таким же, як сам переселенцям. По-друге, я відчуваю свою необхідність і причетність до команди, до великої хорошої справи. А, по-третє, мелітопольці - це одна велика родина. І треба одне одному допомагати, - каже Олександр.
А ще волонтерство, стало, свого роду, ліками для Олександра від відчуття непотрібності. А зцілює хлопця задоволення від спілкування з командою мелітопольців, яких згуртувала війна і робота.
- У нас заведено всі один одному розповідати про свої проблеми, переживання і діляться радістю. У день народження ми влаштовуємо солодкі столи. Сама ця атмосфера допомагає вижити. Я не відчуваю себе покинутим. Я знаю, що поруч зі мною хлопці, які не кинуть у важку хвилину. Таку команду, яка зібралася сьогодні, гадаю, ніколи не зібрати вже і розколоти її теж складно, - міркує волонтер.
У вузькому колі волонтери обговорюють тему повернення до Мелітополя. Одне питання турбує всіх - як жити з тими, хто "по інший бік барикад". Відповідь на нього поки що не може знайти ніхто.
- Я думаю, що ми впораємося. У нас така команда, що, якщо скажуть на Еверест піднятися, ми й туди піднімемося, - сміється мелітополець, будуючи плани щодо повернення в рідний Мелітополь.