Підприємиця з Мелітополя Наталія Рудич займалася волонтерством ще з початку пандемії Сovid-19 - вона допомагала забезпечувати масками та термометрами державні установи, поліцію, лікарні, тощо.
Наталія не припиняла волонтерити і тоді, коли почалася повномасштабна війна, а Мелітополь опинився під рашистською окупацією. Жінка розвозила ліки по місту.
- Ми спілкувалися з міжнародними донорами, які формували вантажі, що їхали до нас. Та окупанти не дозволили це зробити.
Заради безпеки волонтерка була змушена виїхати з рідного міста разом з іншими активістами у квітні 2022 року, проте не покинула свою справу. Вона залишилась у Запоріжжі і вже наступного дня з волонтерами та іншими підприємцями відкрила волонтерський центр, який працює по сьогодні.
- Ми забезпечуємо близько 15 громад, близько 15 військових частин на лінії фронту, працюємо з багатьма європейськими фондам. На сьгодні ми вже передали гуманітарну допомогу сумою понад 78 мільйонів гривень - це для внутрішньо переміщених осіб та наших військових, - розповідає Наталія.
Волонтерська діяльність команди не скидає обертів - вони регулярно пишуть гранти та впроваджують нові проєкти, такі як облаштування шелтерів, пункти обігріву для Мелітопольської громади, забезпечення необхідним обладнанням Херсонщини після підриву Каховської ГЕС тощо.
Та найбільший та найголовніший - це відкриття протезного центру, який отримав назву “Brave Step” - “Сміливий крок”. Попри те, що центр знаходиться майже на лінії фронту, він є одним з передових в Україні - висококваліфіковані спеціалісти використовують найновіші технології.
- Ми закупили обладняння в Німеччині, отримали повністю всі ліцензії. Наш протезист один з найкращих протезистів в Україні, він протезує верхні і нижні кінцівки, включно з біонікою та міодатчиками - це останні технології, які є за кордоном.
Brave Step виготовляє протези як для військових, так і для цивільних, та основний напрямок, звісно, наші захисники. Під наглядом спеціалістів тут вчаться буквально жити наново. Нерідко шуткують: тепер вони - люди-трансформери.
- Ми намагаємося дати свободу руху і ту надію на повноцінне життя, які хлопці втрачають на фронті разом з кінцівками. Ми хочемо вдихнути в них нове життя, і ми бачимо, що в нас виходить, - ділиться Наталія
Brave Step - це не просто центр протезування, це справжня родина та потужне ком’юніті, яке активно займається питанням інклюзії.
- Є проблеми, на які треба звернути увагу. Ми хочемо, щоб про це не забували, і ставимо на цьому дуже великий акцент, тому що людина з особливими вимогами - це не інвалід, це така сама людина.
29-річний Андрій Нечипоренко родом з Харківщини, на фронт пішов у січні 2023-го року, поранення отримав влітку, внаслідок чого втратив ногу. Через те, що рубець довго не загоювався, не міг потрапити до центру кілька місяців. Проте у грудні стан здоров'я нарешті дозволив.
- Я надіслав всі необхідні документи, і вже за тиждень мені подзвонили і сказали, що чекають на мене.
В цей день Андрій встав на протез вперше: перші кроки відчуваються незвичними, проте боєць запевняє - все чудово, а далі буде ще краще.
- До нас ставляться як до дітей, у гарному сенсі. Прийняли тепло, колектив до нас ставиться дуже добре, - ділиться Андрій.
Андрій Бакрев з Рівненщини боронить Україну з червня 2022-го року. Після навчання брав участь у боях під Бахмутом на Донецькому напрямку, потім - боронив Запорізький. 27 серпня 2023 року він підірвався на міні в районі Роботиного.
- На той момент, як я потрапив до центру, дуже мало часу пройшло після поранення, лише два місяці. Допомогла подруга-волонтерка, зібрали всі необхідні документи, приїхали. Зліпок та протез зробили протягом доби.
Військовий користується протезом кілька тижнів і вже впевнено пересувається без милиць.
- Хочеться якомога скоріше встати та поїхати допомагати побратимам. Зрозуміло, що тепер не на “нулі” - там на двох ногах важко, а на протезі ще важче, не можу дозволити собі стати для хлопців тягарем. А ось в тилових районах готовий робити все, на що здатен.
І прикладом військових, і своїм власним керівниця центру протезування Наталія Рудич демонструє - життя після ампутації, як і після окупації, існує, і шанс почати все з початку є завжди.
- Два роки життя тут, у Запоріжжі, дали сили не опускати руки і рухатись далі. Звісно, я повернусь до Мелітополя. Першочергово - як волонтер, там поїдуть мої перші фури. Ми вже проговорюємо це з нашими міжнародними партнерами, адже розуміємо, що треба буде дуже багато часу та сил для того, аби все відбудувати. Разом зі всією командою Мелітополя ми готові вдихнути нове українське життя в наше місто.