Віталій Костюк народився у Мелітополі і прожив там все своє життя. Але через російську окупацію він, як і тисячі місцевих жителів, був змушений покинути рідне місто... Щоб потім повернутися додому зі зброєю в руках і вигнати звідти рашистську нечисть.
У минулому мирному житті 32-річний мелітополець був успішним підприємцем, займався благоустроєм міста. Після повномасштабного російського вторгнення та окупації регіону Віталій почав чинити супротив загарбникам у своєму місті. Зараз же "Азімут" нищить рашистів на полі бою.
– Чи мали Ви раніше відношення до військової справи?
– В 2015-му році, коли в нас "віджали" Крим, коли почалась війна в Донецькій та Луганській області, я пішов в армію і півтора роки присвятив службі. Потім я повернувся в рідне місто і був задіяний у Мелітопольському батальйоні ТрО: брав участь в зборах, навчаннях, підтримував свої навички, а також колег.
– Кажуть, ви були одним з організаторів проукраїнських мітингів на початку окупації Мелітополя.
– На проукраїнських мітингах ми, як то кажуть, розчісували нерви росіянам. Особливо підняло їх градус те, що ми зробили опудало путіна і його спалили потім. Це показали по всьому світу і їм це дуже не сподобалось. Окупанти пригнали пару автобусів росгвардії. Вони чекали нас по маршруту і ФСБ надіслали лист нашому меру, в якому написали, що буде силовий розгін у випадку несанкційованих мітингів і можливість застосування вогнепальної зброї. Ми знали, на що ми йдемо, ми ризикували, але все одно пішли, просто змінили маршрут.
Я був одним з активних організаторів і волонтерів і в якийсь момент така покотилася хвиля репресій, що стало дуже небезпечно. Я знав, що мене шукають. Виїхав і через день після цього до мене на квартиру вдерлися росіяни з обшуками.
Займався проукраїнськими мітингами тому, що я дуже хотів показати силу і міць не якоїсь військової техніки або озброєння, а духу нашої нації. Для мене дуже важливо було показати свою позицію, не стояти осторонь. Дуже хотів, щоб кацапи побачили, що у Мелітополі їх не чекають з квітами, короваєм, що їм ніхто не радий і ми їх ненавидимо. І саме через такі мітинги можна було проявити свою позицію.
Я знав, що через певний час все одно буду в армії, що піду захищати нашу країну. Я радий, що народився тут, я дуже люблю вільну Україну і хочу зробити все можливе з моєї сторони, щоб звільнити її від російських загарбників.
– Розкажіть про свій бойовий шлях.
– Через певний час після того, як я виїхав, пішов служити в десантно-штурмові війська. Зараз служу в загоні спеціального призначення "Омега". Я дуже мріяв потрапити на Запорізький напрямок, не в якусь іншу область, а саме в свою, щоб пробивати шлях додому. Так і сталось – ми знаходимося на Токмацькому напрямку. Дуже важко, але потроху просуваємося і пробиваємо шлях не тільки для себе, а для всіх мелітопольців додому і до тих, хто чекає нас там, в окупації.
Особливо хочу відзначити свого командира, бойового товариша, і людину, яку я дуже поважаю. Для мене він є взірцем сміливості, мужності, стресостійкості та цілеспрямованності. З ним ми часто розмовляли про звільнення Мелітополя і навіть собі планували, що після деокупації міста він приїде до нас в гості, на відпочинок.
– Яка особисто у Вас була мотивація стати на захист держави?
– Та в мене забрали все: будинок, квартиру, бізнес, обладнання, моє вільне життя, свободу, улюблені місця. У нас дуже гарна природа, дуже красивий Мелітополь. Маючи вибір поїхати в будь-яке інше місце, будь-яку область, я якщо їхав кудись, то це тільки погуляти, відпочити, з кимось зустрітися, але завжди повертався до себе додому, у свій рідний Мелітополь. І моя мотивація: це звільнити наше місто. Я впевнений, що люди будуть виходити зі сльозами на очах, коли ми його звільнимо. Як звільняли Харківщину, певні міста та села Запорізької області, Херсонщину, саме місто Херсон, Київську область, Сумську, Чернігівську. І люди були дуже раді, тому що вони звикли жити у волі.
– Що для Вас найстрашніше на війні?
– Мабуть, це, якщо б відірвало руки чи ноги або "овочем" залишитись після якогось поранення. Або, щоб хтось з моїх рідних потрапив у полон в росію. Але, слава Богу, вся моя сім'я виїхала.
– Коли для Вас настане перемога? Це вихід на кордони 1991-го року чи щось більше?
– Для мене особисто настане перемога не тільки тоді, коли ми вийдемо на кордони 1991-го року. А коли пройде чистка. Чистка в народі, чистка влади, коли розмінують всі заміновані території, будівлі. І для мене це буде перемогою, тому що дуже важливо, щоб в нашій країні були правильні люди, правильна влада, щоб настрій українців був проукраїнський, а не як у пристосуванців: прийдуть росіяни – будемо під росіянами жить, прийдуть білоруси – будуть під білорусами. Ні, ми – вільна держава, ми – українці.
– Яким Ви бачите майбутнє Мелітополя? Чи хотіли би брати участь у його деокупації?
– Коли ми звільнимо Мелітополь, а це питання часу, на нього чекає дуже яскраве майбутнє. Це буде розвиток, більше українських настроїв у школі, у ВУЗах. У процесі навчання буде робитися акцент на Україну, на нашу історію, на нашу війну, на наших героїв, на нашу музику. Не на російське або якесь інше, а на наше, українське, тому що воно у нас в крові, воно у нас в серці.
Звісно, я дуже хотів би, як вже казав, брати участь у звільненні Мелітопольщини і всього нашого краю. Тому що це мій дім, я там народився, там виріс і там хочу провести все своє життя. Впевнений, що кожен військовослужбовець, кожен волонтер, кожен медик – всі, хто працюють над деокупацією територій, вони мріють так само про звільнення не тільки кожен свого міста, а всієї України, кожного куточку кожного села. Тому що не тільки наш дім там, де ми народилися, вся Україна – це наш дім.
Слава Україні! Слава Нації! Смерть ворогам!
