Близько 50 тисяч жителів Мелітополя змушені були покинути рідне місто після того, як його захопили російські окупанти.
Серед тих, хто не зміг щодня бачити ворога в обличчя, багатодітна сім'я Косновських, яка виховує дитину з інвалідністю. Про них йтиметься в сьогоднішньому матеріалі нашого проєкту "виЖити".
Вадим і Надія виїжджали з окупації з трьома дітьми. Особливо переживали за середню доньку Юлію, яка з дитинства страждає на генетичне захворювання (синдром Дауна). У свої 17 років дівчинка має розвиток 5-6-річної дитини.
Юлія з мамою
Ракета впала за два двори від будинку
- Війна застала мене на роботі. Я чергувала в нічну зміну тоді. Почули вибухи. Зателефонував чоловік і сказав, що почалася війна. Ми з колегами не могли повірити, продовжували працювати, щоб передати зміну іншим до 8 ранку. Працювали під вибухи, і всі плакали, - згадує Надія Косновська. До війни вона працювала на кондитерському виробництві "Аріс".
22 лютого 2022 року ніхто з дітей не пішов до школи. Чоловік - співробітник "Укртелекому", більше не ходив на роботу. Як відомо, ця будівля в центрі міста на пр. Б. Хмельницького була однією з перших, захоплених окупантами. Сьогодні тут розміщені комендатури рф. В перші дні окупації біля "Укртелекому" стояли карателі Росгвардії та військові РФ. А на дахах будинків, включно з церквою Святої Катерини, сиділи снайпери.
- Було дуже страшно. У нас не було машини, і ми не знали, що робити. А коли були вибухи, ми ховалися всі під столом на кухні. Юлічка не могла зрозуміти навіщо їй потрібно лізти під стіл. Дуже боялася вибухів. А перше запитання, яке вона поставила, коли побачила російського солдата з автоматом на вулиці: "Мамо, у дітей не стріляють?" Я заспокоювала її. Не могла ж я сказати, що ці й у дітей стріляють. Пояснила, що це війна, - розповідає Надія Косновська.
Один із найстрашніших епізодів пережитого в окупації - снаряд, що не розірвався, який упав о 3-й годині ночі в город до сусідів через 2 будинки від Косновських.
- Тоді в хаті тремтіло все: і стіни, і стеля. Ми знову всі побігли під стіл, бо підвалу в нас немає. А вранці до сусідів приїхали російські солдати на танку і ходили навколо цього снаряда. Усі сусіди знали, як ми ставимося до росіян, і ми чомусь подумали, що це вже за нами приїхали, - ділиться спогадами Надія.
Уже через декілька днів в місті почалися проблеми з медикаментами. У місті їх не стало від слова зовсім. Юля не може жити без L-тироксину. У Надії піднялася температура - лікарі поставили діагноз пієлонефрит. Потрібні були антибіотики. Однак у місті їх не було ні в лікарні, ні в аптеках.
На блок-посту забрали останні 200 гривень
Косновські прийняли однозначне рішення виїхати з окупації. Гроші у родини закінчувалися. Усі підприємства закрилися. Надія з Вадимом залишилися безробітними. А заощаджень у сім'ї не було. Жили, як кажуть у народі, від зарплати до зарплати. Коли в сімейному бюджеті залишилося 200 гривень, старша донька почала шукати волонтерів, які б погодилися безплатно вивезти сім'ю з окупації. Один із водіїв вивозив молодого чоловіка на прохання військового. За нього заплатили і він був не проти, щоб у машині була сім'я. Так простіше виїхати через блок-пости.
- Ми проїхали 15 або 18 блок-постів. На першому ж від нас зажадали гроші. Ми сказали, що в нас усього 200 грн. Вони і забрали. Ще на двох блок-постах чоловіка змусили роздягатися, перевіряли всі телефони. Ми навіть не брали ноутбук із собою, щоб не чіплялися.
У нас було всього дві картатих сумки і два пакети АТБ. Ніде не було жодних покажчиків. Їхали навмання. Ми так перенервували, що, коли побачили український прапор на блок-посту, і почули українську мову, всі заплакали, - згадує Надія.
Спали одягненими та ходили по секонд-хендах
Висадили переселенців із Мелітополя на Епіцентрі при в’їзді в Запоріжжя. Після перевірки спецслужбами, сім'ю відвели в один із дитячих садків міста. А вранці, Косновські побачили на стовпі оголошення про здачу квартири в оренду.
- У чоловіка були гроші на кредитках і нас це врятувало. Інших грошей просто не було. Пам'ятаю, ми зняли 3000 гривень, заплатили за квартиру. Там не було ковдр, і ми спали всі одягнені. А вже наступного дня чоловік отримав першу гуманітарку в якомусь волонтерському штабі. Потім знайома підказала нам, де знаходиться секонд-хенд, де ми взяли ковдри, - згадує перші дні адаптації в Запоріжжі Надія.
У вільному від російських військових місті у родини мелітопольців з'явилася нова традиція. Молодша донька 14-річна Дарина запропонувала спілкуватися в родині лише українською мовою. І тепер уся родина вчить рідну українську.
Складнощі адаптації переселенця
Найскладнішим у чужому місті для родини Косновських була відсутність роботи. 52-річний Вадим шукав її рік. Останні гроші з кредитки витратив на навчальні курси програмування. Але за цією спеціальністю так роботу й не знайшов. У такому віці, та ще й зі статусом переселенця компанії брати чоловіка відмовлялися. Але удача таки посміхнулася голові сімейства. Сьогодні він працює в команді ДТЕК.
Усією сім'єю Косновські збирали 300 доларів для старшої доньки 28-річної Ксенії на квиток до Нідерландів. Дівчина їхала в Європу цілеспрямовано, щоб знайти роботу. І сьогодні вже працює в б'юті-індустрії закордоном.
Найскладніше адаптуватися сонячній Юлічці. У Мелітополі вона відвідувала інтернат для особливих дітей. На жаль, у Запоріжжі такої можливості немає. І Надія не може влаштуватися на роботу.
- Я в Мелітополі Юлю на цілий день відводила в інтернат. А сама йшла на роботу. Дочка любила ходити до школи і спілкуватися з дітьми, вона розвивалася. Сьогодні Юля залишилася без спілкування зі своїми друзями, вчителями.
Вона відвідує звичайну школу - на індивідуальному навчанні перебуває. І ми її водимо на заняття.
Складнощі є спуститися в бомбосховище. Донька в нас дуже повільна і вона боїться висоти. Ми не можемо під час тривоги спуститися в підвал, бо в ліфті пересуватися не можна. А сходами ми спускаємося дуже довго, бо вона боїться висоти. Дочку завжди потрібно за руки міцно тримати. Її в школі не можуть спустити в бомбосховище. Звичайно, ми переживаємо щоразу під час тривоги, - ділиться наболілим мама дитини з інвалідністю.
Заповітна мрія
Частинкою дому для родини Косновських став відкритий простір допомоги "Саме тут". Сім'я відвідує його щомісяця, отримуючи продуктові набори, ковдри, одяг та інші необхідні в побуті речі. А до Дня Святого Миколая колектив "Саме тут" виконав заповітне бажання Юлі.
- Юля збирає дрібні іграшки. Ми часто дорогою зі школи заходимо в її улюблений магазин "Аврора" і дозволяємо їй вибрати одну дрібну іграшку. Вона розуміє, що грошей немає і завжди вибирає одну якусь. Їй 17 років 4 грудня виповнилося, але вона залишилася на рівні п'ятирічної дитини і мріяла, щоб ми купили їй Маріо. Ми з чоловіком обійшли всі магазини в нашому районі, але іграшку мрії так і не знайшли. А, коли в центрі "Саме тут" заповнювали анкету, чоловік написав "Маріо". І мрію нашої дитини здійснили, - радіє Надія.
Це фото щасливої сім'ї у своєму домі було зроблено до війни. Його Косновські взяли з собою, як талісман. Вони вірять, що повернуться у свій дім у звільнений Мелітополь і житимуть щасливо, як це було до захоплення міста російськими військами.
Центр "Саме тут" став частинкою рідного Мелітополя для Косновських. Але найбільше сім'я мріє повернутися до власної оселі в Медовому місті.