Артем - боєць родом із Мелітополя. Місто було окуповане з перших днів повномасштабного вторгнення і він із сім'єю був змушений виїжджати на підконтрольну територію. Коли хлопець відправив сім'ю за кордон, півтора року волонтерив: привозив військовим те, що вони просили, діставав і ремонтував їхні автомобілі. А потім потрапив до армії.
Тут став водієм оперативної групи підрозділу розвідки БПЛА. Отримав від побратимів позивний Марсель за аналогією з подіями всесвітньо відомого французького фільму. Детальніше в репортажі Цензор.нет.
- Я раніше працював у таксі. Так склалося, що вже тут швидко приїжджав на позиції і взагалі ганяв. Хлопці казали: "Таксі з Марселя приїхало!". Ось так і прилипло, - розповідає Марсель.
- Чи думали ви напередодні про те, що росія може зважитися на повномасштабний наступ?
- Я навіть уявити не міг, що таке буде. Або не хотів уявляти. Взагалі в це ніхто не вірив. Мій знайомий бармен із Мелітополя працював у Феодосії. Напередодні приїжджав до нас ремонтувати машину. Розповідав, що в Криму стоїть дуже багато російської техніки. Але це сприймалося так: "Просто якісь навчання. Хто буде нападати?! Як таке можливо?!". У пресі була інформація, що Росія планує вторгнутися 16 лютого, але цього не сталося, тому всі й розслабилися.
- Яким для вас було 24 лютого 2022 року?
- Для мене все почалося несподівано. Я був удома в Мелітополі. За день до цього, як завжди, займався роботою: планував виступ у закладі (адже працював діджеєм), робив запчастини та реставрував двигуни. Приблизно о 5-30 ранку пролунали гучні вибухи. За хвилин 10 до цього я прокинувся з якоюсь тривогою, не розуміючи що не так, і якраз почув гучний звук. Спочатку думав: щось сталося. Почали телефонувати рідні, друзі й казати: "Усе - почалося!". Я всім відповідав: "Та не вигадуйте!". До мене не доходило! Почекавши кілька годин, вийшов із дому і з дружиною поїхав за мамою - треба було забрати батька з лікарні (напередодні в нього стався інсульт). Забрали. Тоді зібрав удома в батьків усю родину - батька, матір, брата з невісткою і трьох племінників, поговорили, вирішили запастися їжею наскільки могли. Потім вирішив поїздити містом, порозпитувати, що і як. На в'їзді з боку Криму стояли три наші танки. Я, як людина взагалі не військова, подумав, що там зараз наші їх і зупинять. Але все одно було дуже моторошно. Атмосфера така, що в повітрі зависла якась паніка. Мені здалося, що навіть сонце світило не так, як завжди... Увечері на районі вимкнули світло. Почалася комендантська година. Було багато галасу, чутно було постріли. У дворах бігали якісь групи, тарабанили в двері, щось кричали. Потім почув, як б'ють машини. Хтось наважився вийти у двір - почалася бійка. Далі - крики, тиша і за деякий час знову якісь люди почали ходити по двору, вигукуючи: "На добраніч, Україно!". Ніколи не мав такого відчуття безпорадності, як тоді... Зранку прокинувся з думками, що треба щось робити - збирати друзів, створювати якусь групу і чинити опір. Але коли вийшов у місто, просто завмер на місці від побаченого: їде караван техніки без зупинки, на всіх витріщаються. Ми з друзями одразу зрозуміли: щось робити втрьох - це самогубство. Тим паче, що зі зброї в нас - тільки біти та запальна рідина. Тоді усвідомив: треба виїжджати. Ще проїхався містом. Навколо хаос і мародерство. Зайшов у магазин і побачив, що люди все розтягують. Стало дуже соромно за багатьох, кого знав і бачив. На зауваження відповідали: "А що? Війна! Раптом не буде завтра!". Це був капець!
- Ви сказали, що вирішили їхати. Як вийшло?
- Техніка їхала, не зупиняючись, удень і вночі. Я вже продумував план виїзду. Але йшли колони і казали, що там бої - небезпечно. Проте нам треба було, бо мій брат - офіцер, був в АТО, а я - у Самообороні мелітопольського Майдану. Розумів: за нами обов'язково прийдуть. Тому приїхав до рідних і став умовляти поїхати. Але батьки не хотіли кидати дім, бо все життя працювали на нього. Зрештою все ж таки вдалося їх переконати. Ми виїхали всі разом - нас було дев'ятеро.
Добре, що в листопаді я придбав бус Mercedes Vito, який у мене просто стояв, а тепер якраз став у пригоді. Оскільки я дуже багато років пропрацював у таксі, як слід орієнтуюся в місті. Тож ми без проблем виїхали через приватні сектори та околиці в бік Запоріжжя, а от там уже почалося! Ми проїхали всі пости. Я домовлявся з росіянами, "кадировцями". У дорозі зустріли колону бурятів... -
Розкажіть про цей шлях докладніше.
- Перший пост - росіянин. Зупиняє нас і вимагає документи. Даю. Він розвертає машину і каже, що ми звільнені. Я у відповідь: "Якщо вільні, спасибі, ми поїдемо, куди хочемо". Він, мабуть, був чимось стурбований, тому відпустив. Потім у нас цілилися "кадирівці". Вони забрали в мене телефон, перевірили мої соціальні мережі. А я раніше, крім таксі та роботи із запчастинами, як я сказав, був діджеєм. Побачили мої фотографії і кажуть: "Ого, нормально ви відпочиваєте! Що тебе не влаштовує?! Навіщо ви їдете? Далі страшно".
Я пояснюю, що батько хворий, тому нам потрібно туди - далі. Пропонують подумати ще раз. Я повертаюся до машини, перепитую: "Чи розвертаємося ми? Бо кажуть, що там страшно". Батьки: "Ні-ні! Тільки вперед!". Один із них бере документи брата, а там - громадянство Ізраїлю (він 22 лютого повернувся в Україну, коли дізнався, що в тата інсульт). Запитує, що написано. Я розповідаю, як є. Вони: "Ти - дурна людина. Одумайся! Повертайся туди, де буде безпечно - ми ж вас звільнили!". Питаю: "Від чого?". "Як від чого?! Від терористів!". Кажу: "Ми все життя тут живемо - нічого страшного не відбувалося. Ви, напевно, отримали неправильну інформацію". Потім заговорив їх, що ми просто їдемо до друзів у Василівку. Пропустили.
- Було страшно?
- Я був, як уві сні. За специфікою своєї роботи в нічних клубах мені доводилося спілкуватися з різними людьми. Вибачте, скажу, як є: з биками можна розмовляти їхньою мовою.
- Але тут гірша ситуація - ворог у чималій кількості зі зброєю.
- Ми їхали за конвоєм - його не можна було обганяти. Я придумав, як поводитися, щоб якомога менше наражатися на небезпеку. Сказав родині: "Дивіться у вікна, посміхайтеся і махайте". Мати була категорично проти, але я пояснював, що так треба, щоб врятуватися. Буряти були дуже раді, що їх вітають. Показували, щоб проїжджали. Так і проскочили. А тоді вже нас зупинили "кадировці", про що я вам розповів. Після того через поля ми виїхали в Михайлівку. Тут теж був пост. На нас направили зброю і питали, як це ми виїхали?! Поклали на землю. Я прикинувся дурнем - розповів, що блукаємо. Там були пацани років 19-20. Вивернули наші речі, питали цигарки, їжу. Віддали їм продукти і гроші, бо треба проїхати. Так і відпустили.
- Тобто від них можна було відкупитися?
- Звичайно! Через такі домовленості можна було виїхати. Спочатку ж розвертають. Кажуть, що проїзд заборонений. А коли підходиш, пояснюєш, розповідаєш, щось віддаєш, то можна й домовитися.
- Що було далі?
- Далі був уже наш блокпост на Василівці, де стояло мелітопольське ТрО. Я попросив покликати моїх друзів. Вони були на позиції, але повідомили, що ми - свої. Нас пропустили. Знаєте, ніколи не міг подумати, що так буду радий просто доїхати до Запоріжжя. А те, що бачили дорогою, навіть не вкладалося в голові. Рідні не вірили очам. Ніхто не міг уявити, що таке може з нами статися...
- Де ви оселилися?
- Ми приїхали в Дніпро. У мами був COVID - десь підхопила. Деякий час ми жили в дитячому садку. Потім я вивіз сім'ю до кордону. Спочатку сказав батькам, що теж поїду, бо маю право, але повідомив, що залишаюся. Повертався, не знаючи, куди, навіщо, що робитиму. Було багато думок. Друзів і знайомих майже не залишилося - більшість у Мелітополі. Заночував у Львові. Подзвонили хлопці, які свого часу користувалися моїм таксі в Кирилівці, попросили привезти ліки в лікарню ім.Мечникова. Я привіз. Запропонував свою допомогу й надалі. Сказали, що треба евакуювати людей із Салтівки. Я поїхав до Харкова. Ми вирушили конвоєм. "Залітали", забирали людей і вискакували через "зелений коридор" до Дніпра. Так кілька разів. Але в мене розвалилася машина, бо там дороги ніякі. Ще й були змушені ганяти на швидкості. Мені якраз розморозили рахунки, і я зміг її відремонтувати. Потім хлопці зі 115-го батальйону сказали, що їм потрібна допомога. Я почав їздити, возити їм те, в чому була потреба. Так потроху став волонтерити. Деякий час жив у машині. Спілкувався з мелітопольським волонтером Вадимом Станчевим. Він мене познайомив зі своїм другом - підприємцем із Запоріжжя Володимиром Мисовим, який сказав: "Ти ж розбираєшся в машинах, а мені потрібна допомога". Він, до речі, і зараз продовжує допомагати військовим і біженцям. Так я жив у нього півроку. Підбирав, привозив і робив позашляховики на фронт. Щоразу, доробляючи авто, казав собі: Це останнє і йду у військкомат. Але потреби були дуже великі, тому так затягувалося. Волонтерив півтора року. Мене навіть двічі нагородили медалями "За гідність і патріотизм".
- Як зрештою потрапили до армії?
- Мені дали повістку. Я доробив усі справи з машинами і пішов у військкомат. Завдяки друзям потрапив до лав ЗСУ в артилерію. Сказав, що не військова людина, але вмію добре їздити, ремонтувати машини. Мене взяли на посаду, в якій я вже щось розумію. Так я став водієм оперативної групи підрозділу розвідки БПЛА.
Знаєте, я багато чого бачив, коли возив допомогу моїм мелітопольським друзям, які воювали на Запорізькому напрямку. Але вже очима солдата - це інші враження. Мій перший бойовий вихід був незабутнім! Я за кермом. Ми виїжджаємо на позицію, а я нічого не можу запам'ятати! Усе ж розібрався. Командир сказав, що вийде на зв'язок по рації, коли забирати. Я приїхав на місце очікування, а там зв'язку вже немає! Телефон не можна. Та й мережі там немає. Що робити?! Тут прильоти чи виходи - тоді ще не розумів, але моторошно. Я думаю: А якщо це по моїх друзях?! Паніка... І тут бачу - біжить командир! Стрибаємо в машину, їдемо за групою. Щойно забираємо їх, виїжджаємо з позиції і починає прилітати поруч: справа, зліва - усюди. Я так ще ніколи не їздив! На все життя запам'ятав... Поки мчали, командир бачив страх і паніку в моїй поведінці, але, незважаючи на обставини, постійно повторював: "Все добре! Спокійно! Усе вийде!". Ми в той час "летіли" на його власному джипі. Я розумів, що можемо не доїхати. Але все склалося добре - ми таки вибралися.
- Ви працюєте на Запорізькому та Донецькому напрямках...
- Ми там, де потрібна тонка робота: виявлення цілей і коригування для максимального ураження ворога. - Донецький напрямок залишається найгарячішим. Особливо росіяни націлені на Авдіївку, на яку активно наступають із жовтня минулого року. Аналізували, чому так? - Я вважаю, що Росія все ще принципово тут штурмує, тому що вони за три дні вже Україну захоплювали. Авдіївка - це так звані "ворота" Донецька. Думаю, намагаються вирівняти лінію фронту, щоб далі продовжувати наступ на Селидове, Покровськ і захопити всю область, а потім і країну.
- Як росіяни зараз оснащені?
- Вони добре оснащені і не шкодують своїх. Судячи з відео нашої розвідки, почуваються, як удома - ходять, як місцеві, дехто навіть у розвальцьованому стані. Їх не лякає навіть те, що там учора був приліт і вбило їхніх людей. Що більше часу ми "в небі", то менше окупантів залишається! Хоча вони запускають дуже багато дронів-камікадзе, їхня розвідка теж постійно працює. У них потужні РЕБ, через що, на жаль, є постійні втрати засобів розвідки. Сьогоднішні бої з їхнього боку я вважаю нападом паніки. Вони "сиплють" усе, що мають. Лезуть на вірну смерть і намагаються вразити не тільки військових, а й усе, що можна зрівняти з землею. Мені здається, що вони просто знищують усе живе.
- А чого нам найбільше не вистачає?
- На фронті ми максимально потребуємо розвідувальних засобів, більше "Мавіків", більших крил, підготовленого до важких умов траспорту, засобів безпеки від ураження FPV-дронів та антидронних рушниць.
- Що ви взагалі думаєте про росіян?
- Це ворог, якого не варто недооцінювати. Але й жаліти його теж не треба. Якщо люди не усвідомлюють, що вони роблять, то питання до них. Так, є наказ, але він злочинний. У кожного має бути своя голова на плечах, тому мають розуміти, що до чого. Про них часто кажуть: "Це - ваньки, вони - дурні!". Так, там чимало цих чмобіків, недалеких. Таке враження, що вийшли з якихось нетрів. Але в кожного з них є автомат. І він розуміє: якщо когось уб'є, то ніхто навіть не буде розбиратися. Це ж війна! Тим більше, там відсутня будь-яка мораль. Усім правлять гроші. Друзі розповідали, що росіяни в Мелітополі ходять і всьому дивуються: "О, у вас тут басейн є! О, скрізь асфальт!". Таке враження, що приїхали з іншого світу.
- До речі, про Мелітополь. Коли у вересні 2022 року успішно пройшов харківський контрнаступ, заговорили і про звільнення вашого міста. Ви вірили в це?
- Я щодня в це вірю! Але скільки не спілкувався і не допомагав мелітопольським друзям, чув: "У нас усе нормально". Почав розуміти, що людей перезомбують. Там пропаганда працює дуже добре. Заманюють зарплатами в десять тисяч. Дехто з тих, хто раніше їздив на велосипедах і не мав коштів, тепер розмірковують, яку взяти машину. Я розумію, що це вже колаборанти. Коли ми повернемо Мелітополь, треба провести розслідування. Ми знайдемо всіх, хто сприяв окупації. Я дуже на це сподіваюся. Місто ж маленьке - усі одне одного знають. Варто тільки туди дістатися, то все вийде назовні. Я нещодавно розмірковував над цим: от повернуться мої батьки, як вони там житимуть? Будуть же й такі, хто буде пакостити їм і всім нормальним людям. Але, думаю, СБУ добре відпрацює. Ми зі свого боку посприяємо.
- Тобто ви думаєте про те, що повернетеся в Мелітополь?
- А як же! Я для цього і пішов у ЗСУ. Чекаю, коли це станеться. Рано чи пізно, але буде. Хоча, звісно, хотілося б раніше.
- У цьому контексті запитаю, що для вас найважче на війні?
- Неможливість будувати плани на завтра, адже ніхто не знає, що буде через годину, і постійно бути напоготові. Відсутність можливості бачити рідних. Без родини дуже важко.
Нагадаємо, "південь по-любому забрати, а Крим - політичним шляхом!" - бійці, які воюють на Мелітопольському напрямку.
