24 лютого для багатьох жителів Мелітополя життя поділило на "до" і "після". Вистояти, не зламатися, на жаль, вийшло не у всіх.Та є ті, хто не просто вистояв, а здолавши усі страхи і труднощі, зміг принести користь державі і продовжує робити це й досі.
Герой нашої наступної історії проєкту "ВиЖИТИ" доброволець Дмитро Стоєв у свої неповні 40 років має життєвий і бойовий досвід, що їх би вистачило на пару поколінь. Мелітопольський вчитель і тренер з боксу з початку повномасштабного вторгнення пройшов крізь евакуацію, фронтове пекло, і знову повернувся до справи всього життя.
Життя до…
Дмитро до 24-го лютого 2022 року працював викладачем і тренером. Майже половину життя присвятив вихованню юних талантів-боксерів.
- В Мелітополі я працював тренером 15 років. Це було сумісництво у 9-й школі був вчителем, на базі цієї школи і тренував. Створив власний клуб, тому що не встигав і в школі працювати, і їздити на змагання. За весь проміжок часу виховав 7 чемпіонів України, чемпіона Європи.
Фото з архіву Дмитра Стоєва
Що таке виховання, Дмитро знав не лише за освітою, а й за власним досвідом. Каже, що після розлучення 5 років сам виховував дитину.
- За 15 років роботи в школі у мене немає жодного учня з приводом в поліцію. Це є виховання. Виховання у спільноті, у спортивній спільноті. Діти, які дійсно там займаються, чітко виступають, якісь досягнення мають, ніхто з них нікуди не влізе, їм це не потрібно, у них справ вистачає без цього. Хочеться і медальки, звичайно, до цього будемо йти. А в першу чергу виховати здорове суспільство.
Та потім було 24 лютого.
Махновці і коліматор на свято
Дмитро згадує, той ранок для нього розпочався, мабуть, так само, як і для всіх мелітопольців. Почались вибухи, ракетний обстріл. Він відразу зателефонував всім близьким, зібрав родину і поїхав до Запоріжжя.
- Мені пощастило, у мене був повний бак газу, повний бак бензину, це дозволило виїхати і не один раз. За кумами з’їздив, сестру ще забрав, тобто кілька ходок робив до Мелітополя. Це було 24 число, з 24 на 25 я ночував у Мелітополі. Треба було виїжджати, але вночі я не наважився. І вранці вже їхав, коли почалися стрілкові бої.
Мелітополець не погоджується з тими, хто вважає, що його рідне місто здали. Каже, просто не було, чим захищати. І люди не розуміли в перші дні, що насправді почалося.
- Мелітополь втримати нереально було. Там менше 100 кілометрів від кордону, шансів не було. Техніка вже стояла під Мелітополем о 8 вечора, і колони йшли на Приазовське по трасі по об’їзній через Садове, на Бердянськ, на Приморськ. Пропускали колони і вони не випускали з Мелітополя нікого. Це спеціально, щоб вони могли просуватися вільно.
В Запоріжжі Дмитро зустрівся зі знайомими з Правого сектора, з батьком своєї учениці, який згодом загинув у Пісках. Мелітопольцю запропонували зі зброєю в руках захищати Україну. І він разом з іншими, в чому приїхали, у спортивних штанях і кросівках, приймав перші бої. Повернулися до Мелітополя, потім відійшли, важкий бій був на Кам’янському. Далі буди П’ятихатки, Лобкове.
- У нас там бандформування таке було, махновці, можна так сказати, - посміхаючись розповідає Дмитро, - 45 нас було мужиків, 15 автоматів. З рук в руки передавали автомати, коли на позицію заходили. Прибились ми до морпехів до 501-их, потім Нацгвардія підійшла стала, 128 окрема гірсько-штурмова. Ми до них напрошувалися на співпрацю у злагодження, з ними працювали.
Рідним Дмитро казав спочатку, що волонтерити їздив, по 4-5 днів. Була змога приїжджати кожні 5 днів додому на 2-3 доби, відпочити, відмитися.
- Матері казав, що з кумом плетемо сітки, допомагаємо, у підвалах, зв’язку немає і так далі, щоб можна було заспокоїти. А потім вона каже: "Та шо ти мені розказуєш". Мама така бійка, знає, що до чого. Дружина підтримала усіляко, навіть на якесь свято коліматорний приціл подарувала. Такі, солдатські «прелесті», - посміхається Дмитро. - А у квітні нас уже оформили у Збройні Сили. Мені пощастило потрапити в 7-й центр спецдій Сил Спецоперацій в розвідку. Заступником командира одразу я потрапив, мабуть, за педагогічні здібності, тренерські.
Пекельні Піски і кілометр сімсот по воді
Далі була Донеччина. Виконання надважких і надважливих завдань. Ясинувата, пекельні Піски у серпні. Після цього підрозділ вивели на злагодження. Дмитро каже, воно триває зазвичай 3-4 місяці, до півроку. Не став чекати.
- Хлопцям, з ким працював на Запорізькому напрямку, це СБУ «Альфа», зателефонував, кажу, що сидіти не можу, треба до Мелітополя йти. Вони кажуть - є місця, зробили послугу мені, за 2-3 тижні я знову перевівся на Запорізький напрямок. І працював вже у військовій розвідці.
Розвідник розповідає, що найважчим для нього на війні був перехід із землі на воду, коли виконував завдання на Херсонських островах.
- Всі кажуть Донбас, Донецький напрямок, Маріуполь, все це важко, дуже важко. Але мені так страшно ніколи не було до того, як я не сів на човен. Кілометр сімсот по воді, перейти до острова, потім там ще закріпитися треба було, розвідати позиції для батальйону. Це дуже страшно. Люба міна, любий осколок, куля просто човен пробивається, і все. Ти йдеш на дно. На тобі амуніції кілограм 60-80, залежно від завдання. 10 секунд і ти на дні. Тому виходили, розв’язували шнурки, бронежилет розстібали. Навіть, коли холодно вдягались легенько. Щоб були шанси хоч якісь виплисти. Вже коли закріпились на позиції, там вже вдягались.
Долаючи свої страхи, Дмитро з побратимами наводили жах на ворога. Його позивний, звичайно ж, «Боксер», окупанти чудово запам’ятали.
- Цей позивний на Херсонських островах мій, там в перехватах, навіть, звучав «опять вийшов», нерадісно вони сприймали цей позивний.
Золоті Хрести від Залужного
У тому числі за острови Дмитро отримав дві нагороди від тодішнього головнокомандувача Валерія Залужного. Два Золотих Хрести. Перший був у березні.
- Ми на островах відпрацьовували проти спецназу надводних об’єктів 226 російського полку спецпризначення, у нас бої були як стрілкові, так і арт-дуелі, дуже важко, і дронами зі скидами відпрацьовували, але дуже часто ми в стрілкових боях зустрічалися. Потім повторне нагородження у травні, теж Золотий Хрест від Залужного. Тоді операція була у нас вилазка довгенька, більш, ніж на 20 кілометрів вглиб. Виконали її, але хотілося б краще, без поранення.
Також Дмитро нагороджений орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм».
На фото Дмитро Стоєв і Валерій Газаєв
Важка адаптація до мирного життя
Мелітополець демобілізувався на початку 24-го року. Мирне життя давалося дуже непросто. Постійний стрес. Сон по 14-17 годин на добу. Вирішили з родиною (розвідник вдруге одружився вже під час служби в ЗСУ) поїхати на Західну Україну, подихати чистим повітрям, побачитися з кумами.
- Місяць-другий посидів вдома і вже хотів повертатися. Ну, незрозуміле життя. На роботу важко влаштуватися. Питають – воював? Воював. Військовий відкрили, там одне поранення, друге, третє записано. Подивились, ну ти уже, навіть під час війни нікому не потрібен. Тому хворобливо сприйняв все це мирне життя.
Та, на щастя, Дмитро отримав запрошення від голови управління фізкультури і спорту Мелітопольської міськради Валерія Газаєва. Виникла ідея, щоб діти не займались абичим, а спілкувалися між собою, розвивалися фізично і духовно. Тим більше за умов дистанційного навчання. Вирішили поєднати їх спортом. Повернення в зал, до тренувань, до боксу надало Дмитру друге дихання.
- Секція була спрямована на ВПО, тобто тих дітей, тих жителів, які переїхали, не тільки з Мелітополя. Донецька область, Луганська, Херсонська. У нас з Маріуполя хлопчик є, з Херсона двоє, Токмак. Ну, переважно Мелітополь. Тобто якщо ми повернемось до Мелітополя, наша база, і все, і діти теж повертаються.
Сюди ходять і дорослі. Як каже Дмитро, мужики приходять, бо треба викинути негатив, що накопичується. А тут можна добре зняти напругу фізичними вправами і навантаженнями. Зараз у секції займаються чотири групи: діти 6-9 років, дві – 9-16 років і дорослі. Загалом близько півсотні хлопців, дівчат, чоловіків. Тренер запрошує, адреса: Жуковського, 38. Не забуває Дмитро і про інші добрі справи. Волонтерить, тепер вже по-справжньому.
- Зараз допомагаємо. Голова управління фізичної культури, фонд Валерія Газаєва часто їзде - гуманітарку розвозє у Херсонську область, Костянтинівку, Бахмут Донецької області. Беру участь, теж їжджу.
Повернення в Мелітополь
Дмитро каже, що дуже сумує за мелітопольським міським парком, біля якого жив, де працював його клуб і де обожнював гуляти, бо це місце ні з чим не порівняти. Скучає і за домівкою. Адже необхідність знімати і змінювати чужі квартири, бути комусь винним – психологічно тисне. Якщо буде можливість брати участь у звільненні Мелітополя – візьме. Хоча на початку війни думав, що не повернеться за будь-яких умов до рідного Медового міста.
- Уявімо ситуація така, звільняється Мелітополь, ми приїжджаємо туди, там зараз скільки населення залишилось? Десь відсотків 35. З них 20 відсотків «добрі люди», котрі співпрацюють з оркостаном. Як я можу знаходитись серед цих людей? Боявся, якщо повернусь, може щось трапитись. Можу вдарити, може щось важче бути, залежно яка ситуація буде. А потім подумав, я поїду, ще хлопці, другий-інший, п’яті-десяті, і що? І оті так і залишаться там? Будуть далі керувати містом? І ще люди, які виїхали за кордон теж поприїжджають з коштами, позаймають посади і будуть собі там жити приспівуючи? А ті, хто дійсно гідні там жити, просто поїдуть і забудуть про свій дім? Це мене налякало, тому я вирішив повертатися додому, щоб виховувати здорове суспільство.
Ветеран-розвідник впевнений у тому, що точно може зробити для України кожен – це інформаційна боротьба. І треба постійно доносити людям, що відбувається, не тільки з України.
- Хоча у нас ще й половині України треба донести, що у нас війна йде. Я лежав у шпиталі в Одесі, хоча там бомблять жорстко, вони там не розуміють, що війна йде. Так само в Дніпрі. У Хмельницькому був. Вони не розуміють, що війна йде. Я думаю, що кожен повинен був на початку піти і зареєструватися у військкоматі, свої облікові дані надати. Це моє мислення таке. У Конституції прописано, що кожен чоловік повинен захищати свою державу. У нас люди не хочуть і намагаються сховатися. Я цього не розумію.
Коли закінчиться війна
Проте Дмитро чітко розуміє, що для нього кінець війни. Вихід на кордони 91-го року, величезна стіна, надійна ППО, потужна прикордонна служба, що зможе самотужки затримати будь-який наступ.
- До повної капітуляції росії. І ізоляція, років 20-30 повна ізоляція, як Північна Корея, нехай там з берести лапті плетуть, як і плели раніше.
А поки Дмитро працює і мріє. Збудувати власними руками будинок, а також привезти свого вихованця на Олімпійські ігри і здобути там золоту медаль.