Більшість захисників до 24 лютого 2022 року не були військовими. Але повномасштабне вторгнення змусило їх взяти зброю до рук, аби повернути те, що забрав ворог. В тому числі Мелітополь.
Журналісти Крим.Реалії поспілкувалися з двома військовослужбовцями, які воюють в районі Роботиного. Вони розповіли про довоєнне життя та свій бойових шлях.
"Я б тоді годинами грав"
Уроженець Хмельницького Богдан Балема з позивним "Бома" – колишній композитор. Працював у філармонії, театрі Заньковецької. Потім перейшов у Хмельницьку філармонію, де працював з батьком в академічному ансамблі пісні і танців "Козаки Поділля", який батько по суті і створив. Пізніше в житті було різне: і заробітки за кордоном, і робота на промисловому заводі в хімічній промисловості, і в торговому центрі. І зараз він тут – на фронті.
– Подзвонили і сказали прийти для перевірки облікових даних. Я прийшов, подивився хлопцям в очі у військкоматі і зрозумів, що треба йти, – пригадує "Бома".
Зараз Богдан служить у 65-й механізованій бригаді, свою посаду з міркувань безпеки Богдан не називає. Влітку 2023-го брав участь у боях на так званому Роботинському виступі, який в перспективі мав стати коридором для звільнення Криму. Задачею бійця було прикривати штурмові групи.
– Це була середина липня – тоді, коли, власне, бралися посадки, ті, які вже наближали дорогу до Роботиного, до самої траси. Вівся щоденно, щогодини просто скажений артилерійський обстріл з ворожої позиції. І це було як мінімум два СПГ. Або коли в ту критичну ніч, коли було багато і поранених, і загиблих, то там вівся вогонь прицільний з танку. І в цих умовах просто приходилось витягувати хлопців, допомагати максимально з позицій, тобто накладати кому ще можна було якісь турнікети, і надавати допомогу, і викликати евакуацію, тобто постійно бути на звʼязку, – продовжує захисник.
Хоч професію Богдан Балема і змінив, але за першим ремеслом все одно сумує – востаннє за клавішами сидів рік тому. Зізнається, що дуже не вистачає музики.
– Коли сідаєш за фортепіано, постійно руки згадують і ти думаєш, як створений організм людський, коли ти місяцями чимось не займаєшся, роками, потім сідаєш і це робиш, а це пальцева техніка. Це психонервовий звʼязок, він дуже тонкий. І це все памʼятається і ти розумієш, що це не просто так, ми не просто люди, це вища істота, – каже "Бома".
На питання журналіста щодо того, щоб він зіграв, якби завтра, умовно кажучи, настала перемога, недовго думаючи, воїн відповів: "Засвіт встали козаченьки".
– Я б тоді годинами грав, якщо чесно, і не виходив би з музичного кабінету, бо сказали би вдома: "Так, іди звідси, харош, голова вже тріщить", – сміється захисник.
"Хтось мусить тут бути"
Боєць з позивним "Павук" родом з міста Бережани Тернопільської області. До 2014-го року Богдан займався регулярними перевезеннями в росію, але після анексії Криму та окупації частини Донбасу переключився на європейські країни.
– До АТО я возив людей до Москви на роботу. У мене "буси" свої були, в рейс возив людей: на будівництво, на базари – плаття продавати, – розповідає військовослужбовець.
Каже, що саме до Москви возив, бо так виходило заробити нормальні кошти, тоді багато людей їздило. Богдан зізнається, не міг подумати, що росія розвʼяже проти України таку кровопролитну війну.
Крім основної бойової роботи, "Павук" займається тим, що забезпечує побратимів автомобілями. Починав зі взводу, а тепер дійшов до роти. Всього організував 15 автомобілів. Збори на купівлю транспорту проводить в своєму оточенні – допомагають родичі, колеги, волонтери.
"Павук" брав участь у звільненні Роботиного і в проривах на Токмакському напрямку, отримав контузію та кілька поранень. Найважче – отримав не на полі бою, а від удару "Ураганами" по здавалося б тиловому Таврійську.
– Тоді дуже багато людей загинуло. Прилетіло, я від наших лікарів був десь в 300 метрах. Мене поранило, весь в крові. Я ще добіг до лікарів наших. Вони мене реанімували і – в лікарню. Потім просинаюсь, я вже зашитий весь. І так ногами оп-оп – ноги є. Руками оп-оп – руки є. Встати не можу. Все на місці, – продовжує свою розповідь захисник.
Тоді уламками від ворожого снаряду "Павуку" поранило щоку, наскрізь пробило легені та серйозно поранило печінку. На питання: "Чому повернувся?" воїн має однозначну відповідь:
– Хтось мусить тут бути. Хлопці без мене кажуть: "Як мене нема, то значить їх теж нема". Вони один за одного. Звик як до сімʼї, – пояснює боєць.
Під час нещодавнього удару по Оріхову "Павуку" з побратимами дивом вдалося вижити. Тоді прилетіло в підвал, де вони знаходилися, але, на щастя, всі лишилися живі.
– Приїхали з позиції, тільки вийшли з машини, хлопці позаходили в підвал, ми з товаришем машину вийшли заправити топливом, чуємо шум, свист такий. Я його штовхаю, закидаю у підвал і тут вибух чуємо. Залітаємо в підвал, там плити перед нами падають. Забігаю, питаю: "Всі живі, всі здорові?". Ніхто не відгукується. Хлопців завалило з тієї сторони плит. Пройшло кілька хвилин: "Всі здорові, всі цілі?". Відповідь: "Так, всі здорові, всі цілі", – розповідає "Павук".
Під час того ворожого обстрілу побило чотири машини їх підрозділу, деякі з них стали нагадувати понівечені бляшанки.