До 24го лютого Денис з Мелітополя був фотографом і блогером. Тепер же 20-річний хлопець біженець, який знайшов порятунок від окупації за кордоном, але з нетерпінням чекає на повернення додому.
Для Дениса Мелітополь - це місто, де він народився і виріс, по-справжньому рідне для нього місце. "У мене з ним купа спогадів та історій, адже я рідко залишав його межі", - каже молодий чоловік.
Він прожив в окупації вісім місяців. За словами Дениса, йому вдалося адаптуватись до нової реальності. Щоб не наражати себе на ще більшу небезпеку, він частіше став "чистити" свій телефон і обходив окупантів десятою дорогою. "Триколори всюди починаєш сприймати як буденність, але складається відчуття, що живеш у якомусь паралельному, тоталітарному світі", - пригадує хлопець.
У розмові з журналістом "РІА-Мелітополь" Денис розповів, як для нього розпочалася повномасштабна війна, про участь у проукраїнських мітингах, тривалу та складну евакуацію і плани щодо повернення до звільненого від рашистів міста.
– Ви вірили в те, що росія може розпочати повномасштабне вторгнення?
– Я розумів, що все йде до повномасштабної війни росії проти України, але я не міг цього собі уявити всерйоз. Я думав, що все обійдеться або що це знову "брязкання зброєю", як уже було півроку-рік тому. Я говорив своїй сім'ї про те, що потрібно підготуватися до можливого вторгнення, але мене тоді проігнорували, бо ніхто в це не вірив на той момент. Чого гріха таїти, навіть, я тоді думав, що це просто ЗМІ нагнітають паніку.
– Згадайте початок повномасштабної війни. Які були перші думки?
– 24 лютого почалося для мене дуже повільно, на відміну від більшості українців. Тоді я спав і, почувши вибухи, спросоння подумав, що це хтось петарди підриває о п'ятій ранку. Однак, коли я зайшов до нашого чату, то зрозумів, що на аеродромі щось вибухнуло. Тоді до мене і почало доходити, що насправді відбувається. Я згадав усі ті тривожні дні, які передували вибухам та швидко співставив факти. Одразу почалася паніка. Тотальна паніка. Я побіг до найближчого банкомату, щоб зняти гроші, проте там уже була величезна черга з людей. Сяк-так знявши гроші, я поспішив додому, але ліфт не працював, а в самій кабіні лежав якийсь чоловік років 38-ми – судячи з усього, його хтось пирнув ножем. Він кричав, щоб я кинув йому сигарету та погрожував. Відмінний початок дня (посміхається,-авт.).
– Якими для вас були перші дні після окупації міста?
- Спочатку я безвилазно сидів удома, тож акти мародерства, які були такі популярні серед маргіналів, я не застав. Вуличні бої я не бачив з тих же причин, проте мій друг пізніше скинув мені фото, де просто під моїм будинком йшла група людей у військовій формі з автоматами. Потім поступово страх розвіявся. На вулицях ставало все більше людей і ми потроху ходили на вилазки, щоб подивитися що взагалі відбувається.
Так в перші дні війни мелітопольці ховались від вибухів в непридатних як для бомбосховищ підвалах
З особливостей перших днів окупації - величезні черги за товарами першої необхідності (чоловік 40 могло стоять у черзі за хлібом) та відчуття абсолютної анархії через відсутність поліції. У перші дні окупації в мене було таке враження, що я потрапив у фільм про постапокаліпсис: порожні вулиці, розбиті вітрини, сліди від куль на центральному перехресті, розкриті кіоски з однаковим написом "ПОРОЖНІ" там, куди ще не встигли дістатися мародери.
– Чи ходили на проукраїнські мітинги у Мелітополі?
– Для мене було дивно, що ще в лютому ніхто не вийшов на вулиці, хоча я розумів, що є досить багато незадоволених людей. Потім, 1 березня, я побачив перший анонс подібного мітингу. Незважаючи на попередження з боку батьків та дощ, я зібрався і пішов на центральну площу. На момент, як я туди дістався, протестувальники вже встигли зупинити пару військових машин біля колишнього ресторану "Челентано" і розійтися. На другий мітинг я вже прийшов вчасно і не один. Тоді ми прогнали орків із площі та пішли у бік СБУ, де вони підстрелили одного з протестувальників. Учасники самоорганізувалися і вирішили виходити щодня в один і той же час на мітинги, щоб показати окупантам, що на них тут не чекають, і підтримати нашу армію.
– Як реагували на мітингувальників окупанти? Залякували їх, застосовували силу?
– Спочатку було досить спокійно – орки нас не чіпали, але пробували пускати чутки на кшталт того, що нам усім заплатили. По всьому місту тоді їздив, як називав його мій знайомий, "пропаганда-мобіль" із величезними динаміками зверху та оголошував головну інформацію, яку орки хотіли донести до населення. Зокрема, вони закликали "не ходити на проплачені мітинги". Дійшло до того, що навіть деякі мої родичі почали питати, скільки мені платять. Було смішно чути подібне питання, враховуючи, що це було очевидне вкидання.
– У який момент у Мелітополі припинилися мітинги? Що стало причиною?
– Незабаром орки почали розуміти, що ми таким чином дуже сильно ламаємо їхній віртуальний світ, де вони "визволителі", на яких чекають в Україні. Прийшли до мера Івана Федорова та сказали, що якщо ми не перестанемо виходити, то почнуть просто розстрілювати. Потім це було передано нам. Один із організаторів тоді ще оприлюднив цю інформацію людям, які стояли на площі, і запитав, чи готові вони йти на такий ризик. Усі хором відповіли, що готові. Пам'ятаю, яке з'явилося на той момент відчуття єдності та мощі – коли беззбройні люди йдуть, незважаючи на те, що їх можуть просто знищити. У результаті це виявилося простим блефом і залякуванням.
Ми перестали ходити на мітинги після того, як викрали спочатку нашого мера, а потім ще й одного з організаторів. Люди намагалися збиратися кілька разів після цього, але їх почали просто розганяти та виловлювати. Загалом росіяни скористалися своєю улюбленою тактикою - терором проти мирного населення. Потім мітинги на всіх окупованих територіях поступово зійшли нанівець, тоді як рашисти зміцнювали свій тил, щоб не допустити дестабілізації.
– Окупанти виявляли до вас якусь надмірну увагу після мітингів?
– Можна сказати, що мені пощастило, бо на мене ніхто не настукав, до мене не приходили додому (не рахуючи того разу, коли вони проводили свій "референдум" і стукали у двері, але ми їм не відчинили). З'явилася параноя і висловлювати свою думку було досить небезпечно, адже кожен співрозмовник міг виявитися проросійськи налаштованим. Хоча й адекватні люди теж траплялися, просто багато хто теж намагався зайвий раз не висловлювати осуд у бік окупантів.
– Що вам допомагало не зламатися, перебуваючи в окупації?
– Насправді я розумів, що Україна виграє цю війну, тому мені навіть цікаво було подивитися, що буде. Я сприймав окупацію як тимчасову резервацію, в якій, хоч і не безпечно, зате кумедно спостерігати за тим, як віртуальний світ звірків, які вирішили, що вони можуть захопити територію і нав'язати свою волю місцевим людям, безповоротно руйнується і де кожна їхня військова поразка наближає розпад імперії зла.
– Який момент найбільш запам'ятався за місяці окупації?
– З того, що запам'ятовується, можу відзначити коли влітку вперше розбомбили аеродром Хаймарсами. Я рано вранці прокинувся тільки, щоб побачити чудовий краєвид зі свого вікна: чорний горизонт і стовп диму, що височіло над містом, показуючи незворотність руйнування цієї "резервації" та їхнього віртуального світу.
– Коли та чому вирішили виїжджати? Розкажіть про саму евакуацію.
– Виїжджати вирішив, коли орки почали проводити свій фейковий референдум та з'явилися перші передумови до мобілізації на окупованих територіях. Ховатися вдома 24/7 у мене бажання не було, тож ми з сім'єю вирішили виїхати з окупації. Оскільки через Василівку тоді не випускали, то зранку ми виїхали з Мелітополя та поїхали у бік Криму. На Чонгарі стали у величезну чергу з машин. Потім пробули 12 годин на КПП. У чоловіків забрали паспорти та провели у дворик, накритий маскувальною сіткою. Там було близько ста людей. У такій обстановці ми чекали, доки нас викличе на допит співробітник ФСБ. Ставили стандартні питання про родичів-військових, проукраїнсько налаштованих знайомих та інше. Потім забрали телефоні віднесли до іншої кабінки на перевірку. Що там з ними робили я не знаю, але мій девайс вони розрядили до 4%.
– Наскільки складно дався перетин кордону?
– Їхали через Крим, рашку, а згодом – до Європи. На кордоні з Латвією нам довелося прожити майже три доби. На вулиці, у зробленому з палиць та плівки наметі. Лежачи на піддонах при температурі 1 градус тепла. Від дощу та вітру ця конструкція могла захистити, але температура повітря була та ж. Пощастило, що поряд було цілодобова АЗС з кафе, де дозволяли поспати на підлозі. Але там уже була купа людей, тож доводилося шукати собі місце, щоби нікого не розбудити. Нереальне видовище. Так я провів дві ночі і тільки до кінця третьої доби нарешті підійшла наша черга і ми змогли перетнути кордон.
– Яким бачите майбутнє Мелітополя?
– Думаю, що його нема. До деокупації. Після звільнення міста хочу повернутися. Можливо вже не на ПМП, але за місяць життя в Європі почав сумувати за домом. Цікаво подивитися, що відбуватиметься у місті після деокупації. Хочу, щоб усі ті, хто прислужував режиму путіна, були покарані, а також побачити на власні очі, як гордо піднімуть український прапор над містом. Ну, і можливо ще раз влаштувати ходу Мелітополем на згадку про Героїв, які пожертвували собою, щоб зберегти мир на нашій рідній українській землі.