Місто-привид. Так зараз виглядає прифронтове Гуляйполе Запорізької області, де побували наші журналісти.
В окупованому Мелітополі ворог малює картинку благополучного життя, розказує про те, як бомблять Донбас, і водночас замовчує, як «по-братські» в дусі рф знищується сусіднє з Мелітополем українське місто Гуляйполе.
Ворог обстрілює його з сусіднього райцентру Пологи, який розташований на відстані трохи більше 20 км. Сьогодні в Гуляйполі, за інформацією жителів, не залишилось майже жодної будівлі де би не було пошкоджено покрівлю і вікна. Більшість людей взагалі залишилися без даху над головою.
Тут нема ні води, ні опалення, ні електрики. Дуже поганий зв’язок і інтернет.
По цьому місту ворог гате майже безперестанку. Місцеві кажуть, що вже звикли до прильотів.
Понівечені від снарядів крамниці, розстріляні стіни жилих будинків, знищений торгівельний ряд ринку коло автовокзалу, вибиті вікна, обвалені балкони і чорні ворони кружляють в небі.
В місті залишилось дуже мало людей і від цього вся та картина нагадує апокаліпсис, який кожного дня спостерігають незламні. Саме так хочеться назвати людей, що виживають в надто складних умовах, піклуються про покинутих тварин і чекають на ЗСУ. Всі вони вже не гірше військових відрізняють «прильоти» від «вильотів», дальність і, навіть, калібр зброї яким російський загарбник розстрілює волелюбне українське місто, буквально стираючи його з лиця землі.
Пенсіонерка Ольга Максимівна прийшла до підвалу багатоповерхівки, щоб набрати води і приготувати їжу для себе і свого зоопарку. Жінка корме 25 котів. Сусідка Ольга Петрівни покинула місто, тому хвостаті залишились без годувальниці. Ольга Петрівна бідкається, що самій вижити легше, а от котів прокормить складно.
- Нема мені куди їхать з 3000 гривень пенсії. Ми тут пережили 11 місяців, надіємся, що вже скоро перемога. В підвалі гріємось за допомогою буржуйок. І там ночуємо. А син ночує в квартирі. Не хоче у підвалі бути. Спить під двома одіялами вдягнений.
В нашому мікрорайоні десь 13 людей залишилось. А було багато, - розповідає жінка про життя, набираючи воду. Каже, з мером жителі домовились, щоб бочку затягнути в підвал, бо на вулиці вода замерзає. Кожного дня з цієї бочки люди мають можливість набрати технічну воду, а питну розвозять пожежні. Спілкувались під «акомпанемент» гучних вибухів.
- О! Це прильоти, - каже пенсіонерка, - ми вже й привикли, але ж тільки дурак не боїться. Моя родичка каже мені: «Ти бережися». А я кажу: «Як? Коли ти ніколи не знаєш, куди воно прилетить». Як наші б’ють, то зрозуміло з якої сторони. А як відтіля, то не знаємо, куди прилетить».
На весь мікрорайон в центрі міста лише одна крамниця. І та працює до 12.00 години. Люди мають змогу купити хліб, інші продукти і, навіть корм для котів.
- Люди вдень розходяться хто куди. А на ніч приходять до підвалів. З приватних домів теж ідуть до підвалів багатоквартирних будинків, бо одному страшно. А ми з чоловіком ночуємо в квартирі, - розповідає маненька і худенька жіночка, геть схожа на дитину.
Світлані 56 і вона каже, що привикла до вибухів. До речі, вона була чи не єдина, кого я зустріла у самотніх дворах під час артбострілу.
- Рідних нема в мене, крім сестри. У чоловіка теж нема рідних. Нема до кого їхати. Страшно, але привикла. Буває що тікаю в підвал, як близько щось важке падає. Купили з чоловіком газовий балон у Покровці. Є де готувати. Раніше волонтери їздили, а тепер рідко дуже хто до нас приїздить, - розказує Світлана.
Серед місцевих є багато загиблих. Жінки розказують моторошні історії про те, як російські загарбники відбирають життя ні в чому не винних мирних гуляйпільців.
- Тут приїжджала дівчина молода, що жила в нашому мікрорайоні, по одежу. І якраз почались прильоти, коли вона йшла по вулиці. Загинула. Багато людей вбило. Хлопцю одному в хаті ногу відірвало, так він і стік кров’ю, бо поряд нікого не було. Вже найшли його мертвим, - переказує страшні історії Ольга Петрівна.
У цих людей одна мрія. Її за всіх озвучила Світлана:
- Дуже хочу, щоб війна скінчилась, щоб було тепло в квартирі, і газ, і світло, і вода. Щоб вікна на місті були, бо в нас їх немає. Дуже хочеться тепла, щоб погрітися. А більше нічого й не треба.