Окупанти з колаборантами дедалі частіше стали виселяти з Мелітополя тих, хто не підтримує росію. Загарбники будують свій вузький світ, у якому інакодумцям немає місця.
До жорна репресій російського терористичного режиму потрапив священик греко-католицької церкви Петро Креніцький.
За указом так званого тимчасового виконувача обов'язків губернатора Запорізької області Є. Балицького його примусово виселили з Мелітополя 25 листопада, попередньо побивши.
ДОВІДКА
Отець Петро словак за національністю, до Мелітополя приїхав у 2010 році. На Приазов'ї були потрібні священики греко-католицької церкви.
До цього 17 років служив у Закарпатті. У південному місті Петро Креніцький завоював повагу за свою щиру та безкорисливу любов до людей. Він окреслив свою позицію, беручи участь із 2014 року в проукраїнських маршах на противагу «російській весні». З парафіянами словак спілкувався українською.
У Мелітополі він заснував парафію Різдва Пресвятої Богородиці, при якій пізніше відкрилися: благодійна їдальня для людей без певного місця проживання, міні-хоспіс, для лежачих хворих, яких нема кому доглядати.
З ініціативи отця Петра та за його особистої участі було збудовано церкви у Мелітопольському та Токмацькому районах Запорізької області. Також він правив службу і на Херсонщині.
БАТЮШКА, ЯКИЙ ПАХНЕ ХЛІБОМ
В окупації Петро Креніцький провів майже 9 місяців. І, якби його не депортували, продовжував би правити службу в храмі, допомагати нужденним, незважаючи на терор і всі тягарі життя в окупованому місті. З перших днів захоплення Мелітополя російською армією священик для себе вирішив, що він нікуди не виїжджатиме, щоб морально підтримувати тих, хто залишився.
– В окупації зашкалює негатив. І це так руйнує та вимотує людину. Моя місія – навчити людей шукати позитив. Мета орків – викликати в нас страх і зламати ненавистю, щоб ми стали їхніми рабами. Вони самі раби, бо в них сидить демон зла – путін. Я з багатьма з них спілкувався на допитах.
Вони шукають слабкі місця в людях, тримають у собі ненависть і зло, і це передають іншим.
Тому я намагався допомогти кожному, хто просив допомоги. Я завжди спілкувався українською мовою і люди автоматично переходили на українську: на АЗС, у магазинах, на ринках. І це таке відчуття святості було, і така пошана.
Влітку я носив вишиванку. До мене підходили жінки і тихенько на вухо говорили з трепетом: «Слава Україні.» А я посміхався і обіймав їх, – згадує святий отець.
У перші тижні окупації, коли практично всі магазини були закриті, Петро Креніцький розвозив хліб селами, куди не доїжджала жодна машина. За це російські солдати почали називати його «батюшкою, яка пахне хлібом». Мінімум 2 рази на тиждень священикові доводилося долати 6 блок-постів на шляху до Сірогоз Херсонської області. Іноді військові не перевіряли святого отця. Але були й такі, хто знущався та принижував.
- Психологічно це вимотує. Але я навчився в окупації жити, як в останній день і вчив інших, щоб негатив не переміг любов та доброту, – каже отець Петро.
ПРОСИЛИ ЗАХИСТУ НАВІТЬ РОСІЙСЬКІ СОЛДАТИ
За час окупації кількість парафіян у греко-католицькій церкві лише зростала. Окупанти закрили українські православні церкви, з Мелітополя на початку окупації виїхав настоятель римо-католицького храму і потім уже не зміг повернутись. Тому люди йшли до церкви Різдва Пресвятої Богородиці з околиць і навіть їздили велосипедами із сусідніх сіл. Кожний мав потребу у спілкуванні з близькими за духом людьми, у бажанні бути почутим.
- У людей в окупації голод на позитив, добро та любов. Важливо було підтримати тих, у кого проводили обшуки, забирали майно, на кого писали доноси до комендатури.
Був випадок, коли алкоголік здав одного нашого парафіянина до комендатури. Чоловік на велосипеді добирався до Мелітополя із села за 7 кілометрів. Алкоголік у своєму доносі назвав його «нациком, Бандерою та фашистом». До нього прийшли додому, одягли мішок на голову та 3 доби тримали у полоні. У нього вдома залишилася тяжко хвора дружина. А коли він повернувся додому, то вона померла.
Тому важливо бути поруч із такими людьми та допомагати їм пережити горе, щоб у їхніх серцях не оселилися злість та жорстокість, – каже священик.
Були випадки, коли до греко-католицького храму приходили парафіяни з УПЦ МП. Деякі батюшки відмовлялися молитися за воїнів ЗСУ. І матері, дружини йшли до отця Петра з проханням помолитись за рідних захисників.
До речі, навіть російські військові зверталися до отця Петра. Одні просили хрестик, інші благали помолитися, щоб додому повернулися живими.
УКРАЇНСЬКА МОВА, ЯК КІСТКА У ГОРЛІ
На численних допитах до отця Петра співробітники ФСБ завжди висували вимогу спілкуватися українською мовою. Але мудрий священик-словак навіть у такій ситуації намагався жартувати.
- Я сказав, що з першої фрази мене вважають, що я «закордонний». «Я калічу українську мову, а тепер ви мені пропонуєте, щоб я й російську калічив.
До того ж, я був двічі щеплений від ковіду. Пам'ять не так добре служить мені. Подивіться у мій паспорт, мені вже пізно вивчати російську мову. Якщо хтось хоче мене зрозуміти, то й українською зрозуміє. А якщо мене не хочуть чути, то й російською не почують». І після цих аргументів вимога перейти на російську мову спілкування відпадала. Перекладача мені не давали. Напевно, співробітники ФСБ і так чудово мене розуміли, – згадує моменти допитів отець Петро.
– Я завжди намагався на допитах внести нотки позитиву. Коли в мене питали, чому Словаччина дала зброю Україні, я жартував. Казав, що мені самому прикро до крові, бо президент та влада зі мною не порадились. А потім пояснював, що я простий священик, а не політик: служу людям. І тоді самі військові сміялися».
БИЛИ І НАДІЛИ МІШОК НА ГОЛОВУ
А 25 листопада отець Петро пам'ятатиме до кінця свого життя. Того дня на службі у храмі Різдва Пресвятої Богородиці з'явилися два новачки. Це були переодягнені у цивільне співробітники ФСБ.
- Я не знав, що мене депортуватимуть. Але передчуття було. Розрахувався із робітниками. До церкви на ранкову службу зайшли співробітники ФСБ у цивільному одязі. Вони так намагалися шифруватись і навіть хрестилися. Один лівою рукою. Наші парафіяни стають навколішки, і вони так ставали. Але після служби божої вони пішли, а я встиг роздати сніданок людям.
А потім у двір залетіла машина. Їх було шестеро. Люди у чорній формі (росгвардійці, – авт.) зачинили ворота та моментально почали бити, поставили на коліна. Боліло коліно, справа стопа дуже боліла, на спині залишилися синяки. Але я пам'ятаю перші удари, а далі почав молитися і Бог, ніби огорнув мене своєю любов'ю, я перестав відчувати біль. Один співробітник ФСБ навіть заступився за мене і сказав, щоб припинили бити. Робітників вивели надвір. Один із них щось сказав і його вдарили головою об стіну, розбили у кров.
У церкві та будинках провели обшук. Були здивовані, що я живу в примітивних умовах. Запитували, де машина. І знову здивувалися, коли дізналися, що й машини не маю. Я водив за дорученням.
Один із співробітників ФСБ, який захищав мене від побоїв, сказав, щоб я взяв сумку і склав речі для того, щоб можна було переодягнутися. Я подумав, що мене везуть до в'язниці. Не знав, що брати із собою навіть взуття не поклав. Підрясник узяти не дозволили, але молитвослів, біблію та вервечку я таки склав.
Потім мені на голову одягли мішок і посадили в машину, – згадує Петро Креніцький.
Далі за процедурою співробітники ФСБ у своїй машині відвезли священика на КПП до Василівки. Дорогою вони навіть заявили, що російська федерація власним коштом доставляє його до кордону з Україною.
У машині священикові стало погано. З мішком на голові було важко дихати. І отець Петро попросив: «чи допоможіть померти, чи зніміть мішок». ФСБшник, який симпатизував святому отцю, зглянувся над ним. Його підкупили скромність святого отця та безмежна любов до людей. Дивувався, що в цьому храмі надавали допомогу лежачим хворим, годували людей, що опинилися на вулиці. Дорогою отцю Петру дозволили зателефонувати жінкам, які доглядали лежачих хворих і попросити їх продовжувати піклуватися про безпорадних людей. Так, парафіяни дізналися, що священника примусово видворили із Мелітополя.
РОСІЙСЬКИЙ БАНДИТ
Проте прихильність до депортованого обірвалася після того, як співробітники ФСБ передали отця Петра російському військовому.
- Це був запеклий бандит. Він поводився вульгарно - через кожне третє слово мат. Сказав мені: "Я зроблю з тобою все, що роблять ваші фашисти з нашими солдатами". Зажадав гроші. Перед цим гривні, які я мав дати жінкам, що доглядають лежачих хворих, ФСБшник поклав мені в задню кишеню. А рублі я взяв у бокову кишеню. Коли військовий почав вимагати від мене гроші, я передав йому рублі. Потім він забрав паспорт та телефон. Далі мені зачитали постанову, на підставі якої депортують із Запорізької області. Після цього військовий крикнув: «Іди пішки. Дорогою я тебе застрелю». І я пішов. У руках була невелика сумочка, біблія, вервечки. Я йшов і молився, а він безсовісний так і не вистрілив, – усміхається святий отець. - Ішов повільно, бо після побоїв у мене боліли ноги. Коли дошкандибав до блок-поста, мені віддали паспорт. А вже після останнього посту мене підібрали добрі люди та довезли до Запоріжжя, – згадує Петро Креніцький.
Сьогодні святий отець править службу божу на Закарпатті. А мелітопольська паства осиротіла. Петро Креніцький каже, що передчував такий результат подій, тому заздалегідь навчив чоловіків молитися без священика. Іноді телефоном йому вдається поспілкуватися з парафіянами з Мелітополя. На жаль, зв'язатися з людьми в окупації сьогодні складніше, ніж поговорити із рідними зі Словаччини. Отець Петро намагається донести до кожного, хто залишився в окупації та виїхав головну мудру думку:
– На все треба дивитися очима свого внутрішнього «я». Для мене перша лінія фронту – це боротьба із темними силами зла. Я залишався в Мелітополі, щоб допомагати тим, хто жив в окупації, знайти сили в Божій любові. Щоб не зламатися, треба було наповнювати себе світлом добра і людей тримати в позитиві. Адже сьогодні дуже важливо, щоб зло не перемогло і після війни люди не відчували один до одного ненависті. Не можна дати наповнити себе темрявою зла. Страсна п'ятниця не може тривати вічно. Прийде перемога і важливо, щоб у душі у кожного залишилася любов».