Це одна з тисяч історій переселенців із Мелітополя, які без сліз не можуть слухати популярну пісню гурту "Один в каное" "У мене немає дому". Війна позбавила їх дому, роботи і навіть рідних, які опинилися по "той бік барикад".
Зрада рідні
До переїзду в Мелітополь Оксана, її чоловік і троє дітей жили в селі Охрімівка Мелітопольського району. Хвороба молодшого сина, аутизм, змусила всю сім'ю змінити місце проживання. Хлопчику постійно потрібна була спеціалізована медична допомога.
- Ми поїхали в місто, купили півбудинку, потихеньку, не поспішаючи налагоджували життя. Я будувала "свій замок із піску", але війна зруйнувала всі плани, - каже переселенка.
А провісники біди, яка стрімко насувалась, почалися за кілька днів до війни. Старший син Оксани, артилерист-контрактник ЗСУ, який проходив службу в прикордонній Чернігівській області, зателефонував матері і повідомив тривожні новини:
- Він сказав, що їм видали півтори тисячі патронів на кожного. Я, каже, такої кількості боєприпасів ніколи не бачив. Причину такої "щедрості" ніяк не пояснювали. А 23 лютого, о третій годині ночі бійців підняли за тривогою і вивезли на позиції. Сухпайків, води, навіть запасних шкарпеток їм не дали. Їжу приносили люди, як і одяг, - розповідав син.
А рано вранці 24 лютого Оксана, як і багато мелітопольців, прокинулася від вибухів і стрілянини. "Війна", - прошепотіла вона чоловіку. Почала телефонувати своїм знайомим - ніхто нічого тоді не розумів, усі були в паніці.
У місті почали відключати електрику, інтернет, мобільний зв'язок. Оксана від переживань не могла ні їсти, ні спати. Старшому синові також додзвонитися не могла. Але "вбивала" більше навіть не відсутність інформації, а зрада рідних людей.
...Наступного дня після початку вторгнення, 25 лютого, Оксана зв'язалася зі своєю сестрою (вона мешкає в Сімферополі) і з мамою, яка за деякий час також перебралася на анексований півострів.
- Сестра сказала щось на кшталт "а як ви хотіли? Донецьк і Луганськ терплять вісім років, а їх Україна не чує!". А мама сказала ще простіше: "Ти нічого не понімаєш у політиці".
Після таких одкровень, за словами Оксани, вона зрозуміла, що в неї більше немає ні сестри, ні мами.
Номер 196 на "шляху" до аптеки
За словами Оксани, супермаркети в перші дні війни "обносили" здебільшого свої - причому, часто серед білого дня, нахабно і безпардонно. І супермаркети, і аптеки, і склади - гребли, немов востаннє!
Фото із архіву РІА-Мелітополь
Аптеки закривалися ще швидше, ніж магазини - після розпродажу залишків товару. Туди в перші тижні війни почалося справжнє паломництво.
Фото із архіва РІА-Мелітополь
- 8 березня я отримала допомогу на Сєву. Пішла в аптеку - і застрягла там надовго. Я була сто дев'яносто шостою в черзі. Але діватися нікуди - я вже звикла купувати ліки українського виробництва, вони моєму синові допомагають. А ось ці, вироблені в росії - бабка надвоє сказала. Тим паче, моя дитина з її діагнозом не зможе пояснити, краще їй стало чи гірше. Тож у жіночий день хтось шампанське жінкам добував, а я - ліки для сім'ї.
У підсумку вся "пенсія" Сєви в цій аптеці і залишилася. Оксана купувала все, що можна, з великим запасом - завозу нового товару провізори, м'яко кажучи, не обіцяли.
- Був у мене випадок: у хаті закінчилася сіль, я й послала Богдана (середній син Оксани, 13 років) з молодшим Всеволодом купити. Вони повернулися в шоці. Питаю: "Що сталося?". Вони й розповіли - біля одного з магазинів зупинилося авто, вийшли мужики, розбили стільцем вікно, і стали вивантажувати речі прямо в машину... Солі, звісно, діти не купили.
1 березня у чоловіка Оксани Олександра був день народження. Довелося варити святковий борщ - на дорогий "стіл" грошей просто не було. Олександра ще до всього "кинули" на будівництві. Відомий у Мелітополі забудовник - власник півтора десятка "об'єктів" - закрив їх ще за два тижні до початку війни та поїхав на захід України - де, кажуть, теж відкрив бізнес. Зарплату він не видав нікому з будівельників.
- Трохи згодом постало питання про отримання чоловіком банківської картки - хоч яка-не-яка допомога буде "капати". Пішов Сашко, а через півтори години дзвонить: "Все, я йду додому!". "Що таке?" - питаю. А він і каже: поки я ходив, мене вже тричі встигли до пояса роздягнути - татуювання "заборонені" шукали. Ось відтоді ми й припинили спробу оформити чоловікові картку.
... Останні припасені сто доларів Оксана поміняла в березні - деякі з продуктових складів уціліли під час масового мародерства. Жінці пощастило: їй вдалося купити крупи та цукор за "доокупаційною" ціною.
- Крім іншого, я купили кілограмову пачку дріжджів. Віддала за них п'ятдесят гривень. Коли через деякий час власник "точки" мені каже - мовляв, продешевив я, у Приазовському (смт у Мелітопольському районі - авт.) така сама пачка дріжджів коштує в двадцять разів дорожче, цілу тисячу гривень за кілограм, - згадує жінка.
У березні в Мелітополі ще були акції протесту місцевих жителів. Люди відчайдушно посилали окупантів слідом за російським кораблем, ризикуючи життям гнали окупантів, лягаючи під бронетехніку ворога. Машкови на мітинги не ходили. Боялися.
Полювання на продавчиню
В окупованому Мелітополі сім'я Машкових нудилася до літа. Оксана працювала на "Образцовому ринку", куди стали дедалі частіше заходити військовослужбовці рф.
- До червня в місті було більше командного складу росіян. На ринку були завжди ввічливі, не торгувалися і гроші ніколи не рахували - хоч яку хочеш їм ціну називай. Я могла їм "мститися" тільки у такий спосіб, чим і користувалася! - каже жінка.
Однак Оксана мало не постраждала через свій характер. З урахуванням того, що її син - військовослужбовець ЗСУ - ситуація могла вирішитися куди гірше, якщо не трагічніше.
Якось на ринок прийшла подруга Оксани, співробітниця кафедри механіки в Таврійському агротехнологічному університеті. Вона залишилася вірною Україні й на співпрацю з окупантами не пішла, хоча її неодноразово запрошували. Жінки обговорювали тему комунальних платежів.
- Ми дуже емоційно обговорюємо цю тему, як раптом до нас підходить чоловік - маленький такий, стрьомненький, кругленький, морда заросла. Моя подруга до нього: "А ви не знаєте, де за комуналку Україні заплатити?". А той як поніс: "Я ненавиджу всіх цих фашистів і нацистів". Я й не стрималася: "Тоді я нацистка і діти мої - нацисти, адже ми в Україні живемо!". А він мені: "А я за Малоросію". Загалом, поговорили на нервах, він і пішов геть.
Наступного дня, прийшовши на ринок, Оксана зустріла свою змінницю. "Ти автоматника на розі бачила?" - запитала вона.
З'ясувалося, що торговельними рядами ходили кілька людей і когось шукали, звіряючись із мобілками - ймовірно, там було фото "підозрюваного". Стало зрозуміло, що шукають саме Оксану.
Заклав, мабуть, мужичок, подумала Оксана.
А пізніше з Охрімівки зателефонувала кума Оксани - каже, біля її будинку три БТРи крутилися, когось шукали (реєстрацію сім'я Машкових не змінювала - так і була прописана в селі). Крім цього, постійно доходили чутки про те, що людей окупанти забирають, і після про їхню долю нічого не відомо.
- У нас із села хлопця забрали - ніхто його більше не бачив і, боюся, не побачить, Він мав необережність фотографувати танки рашистів. Єдиний син був у матері, - згадує Оксана.
Потім, під час обшуку, у хлопця знайшли світлини військової техніки не лише в телефоні, а й на комп'ютері. "Партизана" забрали за підозрою у співпраці із ЗСУ.
Арешти людей стали підштовхувати сім'ю Машкових до виїзду з окупації. А наприкінці червня старшому синові дали п’ять днів відпустки і мати вирішила терміново виїжджати до Запоріжжя.
Довга дорога на свободу
Оксана за допомогою інтернету знайшла перевізника. Він спочатку запросив 15 тисяч гривень за вивезення сім'ї. Від Мелітополя до Запоріжжя, нагадаємо, 75 кілометрів, і до війни поїздка до обласного центру сім'ї коштувала б не більше ніж 1000 гривень. Мати просила перевізника знизити ціну для дитини з інвалідністю. І водій стримав свої апетити до 12 тисяч.
- Тільки я одразу його попередила: гроші заплачу по приїзду до Запоріжжя. І щоб ми в дорозі були не більше доби - мій молодший син через хворобу непередбачуваний, з ним може статися істерика будь-якої миті, а заспокоїти дитину практично неможливо. Плюс проблеми з харчуванням, туалетом. Перевізник мене запевнив, що у нього на блокпосту у Василівці за все заплачено, і минемо ми його без проблем, - згадує мешканка Мелітополя.
Але "не так сталося, як гадалося". Для початку з'ясувалося, що заповзятливий чоловік переганяв ще три авто - за дорученням, і в кожній були пасажири. Заробляв, загалом, непогано - але й ризикував сильно. Так от, документи на одну з чотирьох машин окупантам не сподобалися: там печатка стояла трикутна, а на інших - круглі. У результаті машину конфіскували, водія затримали - довелося добре заплатити окупантам, щоб повернути і водія, і транспорт.
Минаючи десятки інших блокпостів, "караван" дістався Василівського КПП. І тут з'ясувалося, що ніхто ні з ким не домовлявся і ніхто нікому не платив. Довелося чекати вирішення проблеми з раннього ранку до сьомої вечора. А потім рашисти сказали: "Проїзд закритий, ви будете їхати завтра, у другій колоні".
- Як ми в ніч у машині залишимося? Довелося їхати назад у Мелітополь, а рано вранці знову вирушати на Василівський блокпост, - каже Оксана.
На другу добу "нервів" і черг, сім'ї Машкових вдалося дістатися до запорізького "Епіцентру", що на в'їзді в місто - туди доставляли всіх евакуйованих.
Хостел із бомжами
Діставшись до "Епіцентру", Оксана зрозуміла, що потрапила у нову халепу: ніхто сім'ю, та ще й із "проблемною" дитиною, не хотів брати на квартиру. На годиннику була дев'ята вечора, а питання з поселенням не вирішувалося.
- Там якийсь пацан був з обладміністрації, то я його засмикала - мовляв, куди мені їхати, зараз дитина прокинеться і влаштує істерику. Що мені потім робити? - розповідає Оксана.
У результаті для сім'ї Машкових знайшли тимчасове житло - кімнату в хостелі, на п'ятому поверсі гуртожитку, який заселили людьми без певного місця проживання. У таких умовах сім'я Машкових жила п'ять днів, весь цей час відчайдушно шукаючи житло.
Надія на ім'я Надя
У Оксани з'явилася надія - в особі однойменного волонтера. Надія "пробила" для багатостраждальної сім'ї половину будинку на Зеленому Яру (Шевченківський район). Щоправда, у хаті не було нічого - тільки грубка, старий стіл і ущент розбитий диван. Просили три тисячі гривень на місяць плюс оплата комунальних послуг - але мелітопольці, сьорбнувши горя, вже були готові на будь-який варіант.
- Надія та інші волонтери нам дуже допомогли. Одні привезли письмовий стіл, другі - кухонний, треті - диван. Плюс посуд, каструлі, миски. Волонтерські центри забезпечили мийними засобами, ковдрами, продуктами, засобами гігієни, - згадує жінка.
Кирилівська громада (до складу цієї ОТГ входить і Охрімівка), за словами Оксани, теж допомагає, чим може. Наприклад, перед Новим роком видали людям по 2100 гривень. За що родина Машкових вдячна - зараз важлива будь-яка допомога.
Однак найбільше переселенці хочуть повернутися до Мелітополя, що став для них рідним. Що й планують зробити одразу ж після деокупації міста ЗСУ. А заодно - і подивитися в очі зрадникам, які проміняли батьківщину на сумнівні блага кривавого "русского міра". Серед таких зрадників - і рідна тітка Оксани, яка пішла працювати директором школи села Азовське.
"Якби зараз оголосили, що Мелітополь звільнено, то через півтори години Запоріжжя б спорожніло", - знаходить у собі сили жартувати Оксана Машкова.
